povnij zmist naxalenok sholoxov m a 1 2 - Шкільний Всесвіт

Сниться Ведмедикові, начебто дід зрізав у саду здоровенну вишневу

лозину, іде до нього, лозиною махає, а сам строго так говорить: — А ну, іди сюди, Михайло Хомич, я ті полохану по тимі місцям, откель ноги ростуть!.. — За що, дедуня? — запитує Ведмедик. — А за те, що ти в курятнику із гнізда чубатої курки всі яйця покрав і на каруселю відніс, прокатав!.. — Дедуня, я нонешний рік не качався на каруселях! — у страху кричить Ведмедик.Але дід статечно розгладив бороду так як тупне ногою: — Лягай, постреленыш, і спущай портки!..Скрикнув Ведмедик і прокинувся. Серце б’ється, немов справді лозини отпробовал. Трішки відкрив ліве око — у хаті світло. Ранковий світанок тепліє за віконцем. Підняв Ведмедик голову, чує в сенцах голосу: мамка верещить, лопоче щось, сміхом захлинається, дід кашляє, а чийсь чужий голос: ” Бу — Бу — Бу”.Протер Ведмедик ока й бачить: двері відкрилися, ляснула, дід у світлицю біжить, підстрибує, окуляри на носі в нього бовтаються. Ведмедик спочатку подумав, що піп з півчими прийшов (на паску коли приходив він, дід так само метушився), так слідом за дідом пре у світлицю чужий величезний солдат у чорній шинелі й у шапці зі стрічками, але без козирка, а мамка на шиї в нього висить, виє.Посередині хати стряхла чужа людина мамку із шиї так як гаркне: — А де моє потомство?Ведмедик струх, під ковдру забрався. — Минюшка, сыночек, що ж ти спиш? Батянька твій зі служби прийшов! — кричить мамка.Не встиг Ведмедик оком моргнути, як солдат сграбастал його, підкинув під стелю, а потім пригорнув до грудей і ну рудих вусів не на жарт колоти губи, щоки, ока. Вуси в чомусь мокрому, солоному. Ведмедик вириватися, так не отут — те було. — Геть у мене який більшовик виріс!.. Незабаром батьку переросте!.. Го — го — Го!.. — кричить батянька й знай собі пестує Ведмедика — те на долоню посадить, вертить, то знову до самої стельової поперечини підкидає.Терпів, терпів Ведмедик, а потім брови зрушив по — дедовски, строгість на себе напустив і за отцовы вуси вхопився: — Пусти, батянька! — Ан от не пущу! — Пусти! Я вже великий, а ти мене як детенка няньчиш!..Посадив батько Ведмедика до себе на коліно, запитує, посміхаючись: — Скільки ж тобі років, пістолет? — Восьмий іде, — поглядаючи исподлобья, буркнув Ведмедик. — А пам’ятаєш, сынушка, як у позаминулому році я тобі пароплави робив? Пам’ятаєш, як ми в ставку їх пущали? — Пам’ятаю!.. — крикнув Ведмедик і несміливо обхопив руками батянькину шию.Отут і зовсім пішло развеселье: посадив батько Ведмедика верхи до себе на шию, за ноги тримає й по світлиці навкруги, навкруги, а потім як взбрыкнет, як заірже по^ — кінському, у Ведмедика від захвату аж дух зайнявся. Мати за рукав його тягне, репетує: — Іди на двір, грайся!.. Іди, говорять тобі! — И батька просить: — Пусти його, Фома Акимыч! Пусти, будь ласка!.. Не дасть він і подивитися на тебе, сокола ясного. Два роки не видались, а ти з ним займаешься!Зсадив Ведмедика батько на підлогу й говорить: — Біжи, із хлопцями грайся, опосля прийдеш, я тобі гостинців дам.Причинив Ведмедик за собою двері, спочатку думав послухати в сенцах, про що буде розмова в хаті, але потім згадав: ніхто ще із хлопців не знає, що прийшов батянька, — і через двір, по городу, топчучи картопляні лунки, пихнув до ставка.Викуплявся Ведмедик у смердючій, застояній воді, обвалялся в піску, пірнув востаннє й, чикиляя на одній нозі, натягнув штанці. Зовсім було зібрався йти додому, але отут підійшов до нього Витька — попів синок. — Не йди, Ведмедик! Давай викупаємося й підемо до нас грати. Тобі ненька дозволила приходити до нас.Ведмедик лівою рукою підсмикав сповзаючі штанці, поправив на плечі допомогти й знехотя сказав: — Я с тобою не хочу грати. У тебе з вух смердить дужо!..Витька єхидно прищулив ліве око, сказав, стаскивая з кощавих плечей вязаную рубашечку: — Це від золотухи, а ти — мужик, і тебе мати під забором народила!.. — А ти видал? — Я чув, як наша куховарка розповідала неньці.Ведмедик розгріб ногою пісок і глянув на Витьку зверху долілиць: — Бреше твоя ненька! Зате мій батянька на війні воював, а твій — кровожад і чужі пироги тріскає!.. — Нахаленок!.. — кривлячи губи, крикнув попович.Ведмедик схопив обточений водою камінчик — голыш, але попович стримав сльози й дуже ласкаво посміхнувся: — Ти не бийся, Миша, не гнівайся! Хочеш, я тобі віддам свій кинджал, який із заліза зробив?Мишкины ока блиснули радістю, отшвырнул убік голыш, але, згадавши про батька, сказав гордо: — Мені батянька получшей твого з війни приніс! — Вре — Ошь? — недовірливо простягнув Витька. — Сам брешеш!.. Раз говорю — приніс, значиться — приніс!.. І справдешня рушниця… — Подумаєш, який ти став богатый! — заздрісно посміхнувся Витька. – И ишо в нього є шапка, а на шапці висять махри й золоті слова прописані, як у тебе в книжках.Витька довго думав, чим би здивувати Ведмедика, морщив чоло й почухував блідий живіт. — А мій папочка незабаром буде архірозвіваємося, а твій був пастухом. Ага, що?..Ведмедикові набридло стояти, повернувся й пішов до городу. Попович його окликнув: — Миша, Миша, я щось скажу тобі! — Говори. — Підійди до мене!..Ведмедик підійшов і підозріло скосився: — Ну, говори!Попович затанцював по піску на тоненьких кривих ніжках, посміхаючись, зловтішно крикнув: — Твій батько — коммуняка! От як тільки помреш ти й душа твоя прилетить на небо, а бог і скаже: “За те, що твій батько був комуністом, — відправляйся в пекло!..” И почнуть тебе там чорти на сковорідках присмажувати!.. — А тебе, думаєш, не зачнуть присмажувати? — Мій папочка священик!.. Ти адже дурень неосвічений і нічого не розумієш…Ведмедикові стало страшно. Повернувся й мовчачи побіг додому.У городнього тину зупинився, крикнув, загрожуючи поповичу кулаком: — От запитаю в дідуся. Коли брешеш — не ходи повз наш двір!Переліз через тин, до будинку біжить, а перед очами сковорідка, а на ній його, Ведмедика, жарять… Гаряче сидіти, а навкруги сметана кипить і піниться міхурами. По спині мурашки, скоріше б до діда добігти, розпитати…Як на гріх, у хвіртці свиня застрягла. Голова з тої сторони, а сама із цієї, ногами в землю впирається, хвостом крутить і пронизливо верещить. Ведмедик — виручати: спробував хвіртку відкрити — свиня хрипіти починає. Сіл на неї верхи, свиня поднатужилась, вивернула хвіртку, ухнула й — по дворі до гумну навскач. Ведмедик п’ятами в боки її штовхає, мчиться 1 так, що вітром волосся назад закидає. У гумна зіскочив — глядь, а дід на ґанку коштує й пальцем вабить: — Підійди до мене, голуб мій!Не догадався Ведмедик, навіщо дід кличе, а отут знову про пекельну сковорідку згадав і — клуса до діда: — Дедуня, дедуня, а на небі чорти бувають? — Я тобі зараз усиплю чортів!.. Поплюю в деякі місця так лозиною висушу!.. Ах ти лихоманец шкідливий, ти на що ж це свиню об’їжджаєш?..Сцапал дід Ведмедика за вихор, кличе зі світлиці мати: — Мабуть на свого розумника помилуйся!Вискочила мати: — За що ти його? — Як же за що? Дивлюся, а він по дворі на свині скакає, аж вітер пилок схоплює!.. — Це він на поросній свині качався? — ойкнула мати.Не встиг Ведмедик рота розкрити у своє виправдання, як дід зняв ремінець, лівою рукою портки тримає, щоб не впали, а правої Мишкину голову проміж колін просовує. Висік і при цьому дуже строго говорив: — Не їзди на свині!.. Не їзди!..Ведмедик здумав було лемент підняти, а дід і говорить: — Виходить, ти не жалуєш батяньку? Він з дороги вморився, приліг заснути, а ти лемент піднімаєш?Довелося замовчати. Спробував брикнути діда ногою — не дістав. Підхопила мати Ведмедика — у хату штовхнула: — Сиди отут… Я до тебе доберуся — не по — дедовски шкіру спущу!..Дід у кухні на крамниці сидить, зрідка на Мишкину спину поглядає.Повернувся Ведмедик до діда, розмазав кулаком останню сльозу, сказав, упираючись у двері задом: — Ну, дедунюшка… попомни! — Ти що ж це, поганець, дідові загрожуєш?Ведмедик бачить, як дід знову розстібає ремінь, і завчасно трішки відкриває двері. — Виходить, ти мені загрожуєш? — перепитує дід.Ведмедик зовсім зникає за дверима. Визираючи в щілинку, допитливо вартує кожний рух діда, потім заявляє: — Перегоди, перегоди, дедунюшка!.. От випадуть у тебе зуби, а я жувати тобі не буду!.. Хоч не проси тоді!Дід виходить на ґанок і бачить, як по городу, по зеленим кошлатим коноплям поринає Мишкина голова, миготять сині штанці. Довго загрожує йому дід милицею, а в самого в бороді ховає посмішка.Для батька він — Минька. Для матері — Минюшка. Для діда — у ласкаву мінуту — постреленыш, в інший час, коли дідівські брови сивим лахміттям звисають на очі, — “агов, Михаило Хомич, іди, я тобі вуха оболтаю!”А для всіх інших: для сусідок — пересудок, для дітлахів, для всієї станиці — Ведмедик і Нахаленок.Ведмедик собою щуплий, волосся в нього з весни були як пелюстки квітучого соняшника, у червні сонце обпалило їхнім жаром, скуйовдило пегими вихрами; щоки, точно горобине яйце, исконопатило ластовинням, а ніс від сонечка й постійного купання в ставку облупився, потріскався лушпайкою. Одним гарний колченогенький Ведмедик — очами. З вузеньких прорізів виглядають вони, блакитні й шахрайські, схожі на крупинки, що не станули, річкового льоду.От позаочі — те так за буйну непосидючість і любить Ведмедика батько. Зі служби приніс він синові в подарунок старий — престарий, що зачерствів від часу в’яземський прян

ик і трошки приношенные чобітки. Чоботи мати загорнула в рушник і прибрала в скриню, а пряник Ведмедик у той же вечір розкришив на порозі молотком і з’їв до останньої крихти.На інший день прокинувся Ведмедик зі сходом сонця. Набрав із чавуну пригорщу степлившейся води, розмазав по щоках учорашній бруд, просихати вибіг на двір.Мамка возиться біля корови, дід на призьбі посиживает. Підкликав Ведмедика: — Скакай, постреленыш, під комору! Курка там кудахтала, повинне, яйце упустила.Ведмедик дідові завжди готовий прислужити: рачки прошмигнув під комору, з іншої сторони виліз і був такий! По городу взбрыкивает, біжить до ставка, оглядається — чи не дивиться дід? Поки добіг до тину, ноги кропивою обстрекал. А дід чекає, покряхтывает. Не дочекався й поповз під комору. Вимазався курячим калом, мружачись від парної темряви й боляче стукаючись головою об поперечини, доповз до кінця. — Экий ти дурило, Ведмедик, право слово!.. Шукаєш, шукаєш і не знайдеш!.. Хіба курка, вона буде отут несться? От отут, під камінчиком, і повинне бути яйце. Де ти отут полозишь, постреленыш?Дідові у відповідь тиша. Обтрусив з портів прилиплі грудочки гною, виліз з — під комори. Жмурячись, довго дивився на ставок, побачив Ведмедика й рукою махнув…Хлопці біля ставка оточили Ведмедика, запитують: — Твій батянька на війні був? — Був. — А що він там робив? — Відомо що — воював!.. — Брешеш!.. Він уший там убивав і при кухні мослы гриз!..Зареготали хлопці, пальцями у Ведмедика тикають, стрибають навколо. Від гіркої образи сльози навернулися у Ведмедика на очі, а отут ще Витька — Попович боляче зачепив його. — А твій батько комуніст?.. — запитує. — Не знаю… — Я знаю, що комуніст. Папочка сьогодні ранком говорив, що він продав душу чортам. І ще говорив, що всіх комуністів будуть незабаром вішати!..Хлопці примолкли, а у Ведмедика стислося серце. Батяньку його будуть вішати — за що? Міцно стис зуби й сказав: — У батяньки величезна рушниця, і він всіх буржуїв поубивает!Витька, виставивши вперед ногу, сказав тріумфально: — Руки в нього короткі! Папочка не дасть йому святого благословення, а без святості він нічого не зробить!..Прошка, син крамаря, роздмухуючи ніздрі, штовхнув Ведмедика в груди й крикнув: — А ти не дуже зі своїм батянькой!.. Він у мого батька товари забирав, як піднялася революція, а батько сказав: “Ну, нешто не перевернеться влада, а то Фомку — Пастуха першого вб’ю!..”Наташка, Прошкина сестра, тупнула ногою: — Бийте його, хлопці, що дивитися?! — Бий коммунячьего сина!.. — Нахаленок!.. — Звездани його, Прошка!Прошка змахнув прутом і вдарив Ведмедика по плечу, Витька — Попович підставив ногу, і Ведмедик горілиць, грузно шльопнувся на пісок.Хлопці закричали, кинулися на нього. Наташка тоненько верещала й нігтями дряпала Мишкину шию. Хтось ногою боляче вдарив його в живіт.Ведмедик, стряхнувши із себе Прошку, підхопився й, виляючи по піску, як заєць від гончих, пустився додому. Вслід йому засвистали, кинули камінь, але доганяти не побігли.Тільки тоді перевів Ведмедик дух, коли з головою занурився в зелену колючу зарість конопель. Присів на вологу пахучу землю, витер з роздряпаної шиї кров і заплакав; зверху, пробираючись крізь листи, сонце намагалося заглянути Ведмедикові в очі, сушило на щоках сльози й ласкаво, як маманька, цілувало його в руду чубату маківку.Сидів довго, поки не висохнули ока; потім устав і тихенько побрів у двір.Під навісом батько змазує дьогтем колеса візка. Шапка в нього з’їхала на потилицю, стрічки висять, а синя сорочка на груди в білих смугах. Підійшов Ведмедик боком і став біля візка. Довго мовчав. Насмілившись, торкнув батянькину руку, запитав пошепки: — Батя, ти на війні що робив?Батько посміхнувся в руді вуси, сказав: — Воював, сыночек! — А хлопці… хлопці гутарят, що ти там тільки вший убивав…Сльози знову перехопили Мишкино горло. Батько засміявся й підхопив Ведмедика на руки: — Брешуть вони, мій родный! Я на пароплаві плавав. Великий пароплав по морю ходить, от на ньому — те я й плавав, а потім пішов воювати. — З ким ти воював? — З панами воював, мій любонький. Ти ще малий, от і довелося мені на війну йти за тебе. Про це й пісня співається.Батько посміхнувся й, дивлячись на Ведмедика, притупуючи ногою, запік потихеньку:Ой, Михайло, Михаля, Михалятко ти моє!Не ходи ти на війну, нехай батька иде.Батько — старенький, на свити нажився.А ти — молоденький, тань ще не женився…Ведмедик забув про образу, нанесену йому хлопцями, і засміявся — тому, що в батька руді вуси застовбурчилися над губою, як сибирьки, з яких маманька віники в’яже, а під вусами смішно шльопають губи й ро