povnij zmist nasuvayetsya lixo bredberi r 1 13 - Шкільний Всесвіт

Прологглавное справу — стояв жовтень, місяць, особливий для хлопчиськ. Саме собою, інші місяці теж не схожі один на одного, просто, як говорять пірати, одні получше, інші гірше. Взяти от вересень — поганий місяць: треба в школу йти. Серпень не в приклад краще — до школи ще не близько. Липень — ну, липень чудовий: куди не глянь, на школу й натяку немає. Ну а вуж червень краще всіх: шкільні двері нараспашку, а до вересня — мільйон років.А тепер взяти жовтень. Уже місяць, як почалася шкільна тягомотина, виходить, до вузди пообвык, і далі піде легше. Уже можна викроїти час і помізкувати, чого б отакого особливо бридкого підкинути на ґанок старому Приккету, або що за принадність волохатий мавпячий костюм, що чекає свята в ХСМ [1] в останній вечір місяця.А якщо справа, приміром, відбувається ще й у двадцятих числах, і небо, жовтогаряче, як апельсин, злегка пахне димом, то здається, що Хэллуин [2] у метушні мітел і ляскіт простигни на вітрі так ніколи й не наступить.Але от в один дивний, дикий, похмурий, довгий рік Хэллуин прийшов рано, і трапилося це двадцять четвертого жовтня о третій годині після напівночі.До цього часу Джеймсу Найтшеду з 97 — й Дубовій вулиці здійснилося тринадцять років одинадцять місяців і двадцять три дні від роду, а сусідові його, Вільямові Хэллуэю, — тринадцять років одинадцять місяців і двадцять чотири дні. Обоє майже торкнулися чотирнадцятиліття, от — от воно затріпотить у руках.У той жовтневий тиждень їм обом випала ніч, коли вони виросли відразу, раптом, і назавжди распрощались із дитинством…

I

ПРИБУТТЯ

— 1 –

Продавець громовідводів прибув саме перед бурою. На схилі хмарного жовтневого дня він ішов по вулиці Гринтауна, Іллінойс, і уважно поглядав по сторонах. А слідом за ним, поки ще на відстані, зграя блискавок довбала землю, там величезним зубастим звіром ворочалася гроза, і увернутися від її було не так — те просто.У величезному шкіряному мішку торговця теж погромыхивало. Він ішов від будинку до будинку, викрикуючи дивні назви штуковин, що таїлися в мішку, і раптом зупинився перед підстриженою криво й навскіс галявиною.Трава? Ні, не те. Торговець підняв очі. А, от воно. На траві, вище по пологому схилі, — двоє хлопчиськ. Схожі й ростом, і виглядом, сидять і вирізують свистульки з бузини, безтурботно бовтаючи про минуле й майбутнє, сидять, цілком задоволені собою. Цим летом нічого в Гринтауне не обійшлося без них, звідси до озера й ще далі — до ріки, на кожній вільній стежинці залишилися сліди їхніх ніг, і до школи вони начебто попоралися з усіма справами. — Агов! Як справи? — окликнула їхня людина в одязі грозового кольору. — Удома є хто?Хлопчиська однаково помотали головами — Добре. Ну, а як у вас із монетою?Голови знову гойднулися вправо — вліво. — Добро, — кивнув торговець, зробив кілька кроків і зупинився, відразу зсутулившись. Щось його стривожило… може, вікна найближчого будинку, може, важке, холодне небо над містом. Він повільно повернувся, немов принюхиваясь. Вітер тріпав гілки облетілих дерев Сонячний промінь, відшукавши просвіт у хмарах, миттєво визолотив останні дубові листи й відразу пропав, — золото на дубах потьмяніло, потягнуло вогкістю. Усе. Зачарування зникло.Прибулець ступив на зелений схил. — Як кликати тебе, хлопець? — запитав він.Один із хлопців, з головою, схожої на білий пух будяка, прищулився й глянув на торговця оком, блискучим, немов величезна крапля літнього дощу — Вилли, — представився він. — Вільям Хэллуэй [3].Грозовий джентльмен злегка повернувся: — А тебе?Сусід Вилли навіть не шелохнулся. Він лежав ниць на осінній траві, глибоко задумавшись, немов йому ще тільки стояло створити собі ім’я. Волосся густі, теперішні лохмы кольору спілих каштанів, вид — відсутній, ока розглядають щось усередині, а кольором — як зелений гірський кришталь. Усе. Створив. Недбало тикнув суху травину в рот. — Джим Найтшед (нічна тінь — англ.).Торговець понимающе кивнув. — Найтшед. Те саме ім’я. — И в самий раз йому, — сказав Вилли. — Я народився за мінуту до напівночі тридцятого жовтня, а Джим через мінуту після напівночі, стало бути, уже тридцять першого. — Точно в Хэллуин, — вимовив Джим.Кілька слів — але за ними крилися їхні життя: гордість за матерів, що живуть по — сусідству, що разом поспішають у лікарню, що разом приносять миру синів, мінутою раніше — світлого, мінутою пізніше — темного. За цим бачилася історія веселих свят разом, на них Вилли щороку запалював свічі на пирозі за мінуту до напівночі, а Джим у першу мінуту останнього дня місяця гасив їх.Так багато сказав Вилли декількома словами, так багато підтвердив своїм мовчанням Джим. Так багато почув торговець, що випередив бурю й затримався тут невесть навіщо, розглядаючи особи хлопців. — Хэллуэй, Найтшед, — повторив він. — Виходить, говорите, немає грошей?Схоже, засмучений власною нерозсудливістю, торговець запустив руку в мішок і вивудив дивовижну железяку. — Добре. Беріть даром. Думаєте — із чого б це? Скажу, мабуть. В один із цих будинків ударить блискавка. Без цієї штуки — бац! Вогонь і попіл, печеня й вугілля! Трах!Торговець простягнув стрижень. Джим не поворухнувся, а Вилли схопив железяку й викликнув: — Ти подивися, яка важенна! І дивовижна. Ніколи таких громовідводів не видал. Ну, подивися, Джим!Потягнувшись як кішка, Джим нарешті соизволил повернути голову. Зелені очі здивовано розгорнули й відразу перетворилися у вузенькі щілинки.Громовідвід представляв із себе кутий хрест із півмісяцем унизу. Стрижень засівали крихітні завитушки й суцільно покривали вигравірувані слова, вимовляючи які можна було запросто вивихнути щелепа, а таємничі цифри перепліталися з якимись напівзвірами — напівкомахами із суцільної щетини, пазурів і іклів. — Це — єгипетський, — упевнено показав носом Джим на припаяного посередке жука. — Скарабей! — Точно, хлопець. Він і є!Джим прищулилися: — А геть ті курячі сліди — фінікійські знаки. — Знову вірно. — Але чому вони тут? — Чому? — повторив задумливо торговець. — Ти запитуєш, чому на громовідводі єгипетські, арабські, абиссинские, чоктавские знаки? А на якій мові, по — твоєму, говорить вітер? З якого народу бура? Звідки приходить дощ
? Якого кольору блискавка? Де батьківщина грому? Щоб заклинати вогні Святого Эльма, щоб утихомирювати цих синіх, скрадливих, кошлатих котів, треба бути готовим скористатися будь — яким прислівником, може придатися будь — який знак, звір будь — якого обличчя. В усьому світі тільки мої громовідводи здатні зачути й відігнати будь — яку буру, звідки б вона не з’явилася, на якій би мові не говорила й у якому би виді не прийшла. Не знайдете такого чужедальнего гучного шторму, якого не змогла б перешепотіти ця залізна штуковина.Але, схоже, Вилли вже не слухав. Повернувшись, він уп’явся на щось за. — У чий? — напружено видихнув він. — У чий будинок вона потрапить? — Гм… у чий?.. — відгукнувся торговець. — Перегоди — Ка… а ну, повернися до мене. — Він уважно вивчав їхньої особи й бурмотав при цьому: — Є люди… вони просто — таки притягають блискавку, немов хочуть висмоктати неї. В одних, чи знаєте, негативна полярність, в інших позитивна. Одні тільки в темряві й загоряються, інші в ній гаснуть… От ви двоє… — А чому ви так упевнені, що блискавка потрапить прямо сюди? — перебив Джим, блискаючи очами.Торговця питання не збентежило. — У мене є ніс, очі й вуха. От два будинки. Прислухайтеся, що говорять їхньої колоди!Вони прислухалися. Напевно, це вітер натискав на стіни… а може, і не вітер. — Блискавки, як ріки, течуть по своїх руслах, — продовжував тим часом торговець. — Горище одного із цих будинків саме і є таке пересохле русло, воно тільки й чекає, щоб блискавка пролилася й промчалася по ньому. Нині ж уночі! — Уночі? У цю ніч? — Джим просто сіяв від щастя. — Іде незвичайна гроза, — промовив торговець. — Це вам Том Фури говорить. Фури — підходяще ім’ячко для торговця громовідводами, а? Я чи взяв його? Немає. Чи ім’я підштовхнуло мене вибрати професію? Так! Я жив і дивився, як хмарні вогні скакають по мирі, а люди здригаються й ховаються. І я подумав: нанесу на карти урагани, відзначу бури, а потім піду поперед них і буду гримотіти моїми залізними кийками, моїми чудесними захисницями. Я вкрив і убезпечив сто тисяч, ні, двісті, не порахувати скільки, мирних, богобоязливих будинків. Слухайте мене, хлопці. Якщо я говорю, що ваші справи погані, виходить, так воно і є. Полезайте на дах, прибийте там цю залозку так заземлите гарненько. І все це треба встигнути до напівночі! — Але ви ж не сказали, що з будинків? — викликнув Вилли.Торговець відступив назад, дістав величезну хустку, висякався й повільно пішов через галявину. Він ішов так, немов поперед його чекала величезна міна з годинним механізмом. Він обережно торкнувся поруччя на ґанку у Вилли, провів рукою по стовпі, поторкав дошки щаблів, потім закрив очі й прильнул до будинку, вслухуючись у скрипи й шерехи його костей. Через мінуту, всі так само насторожено, він перейшов до дверей Джима. Джим устав і витягнув шию.Торговець лише торкнувся, лише пробіг пальцями по старій фарбі, злегка стукнув по дереву й упевнено заявив: — Цей.Не оглядаючись, він запитав: — Джим Найтшед, це твій? — Мій! — з гордістю відповів Джим. — Я міг би відразу догадатися, — буркнув торговець. — Агов, а із мною як же? — У голосі Вилли звучала образа.Торговець повів носом убік його будинку. — Немає. Хіба що кілька іскорок проскочать по ринві. А теперішнє видовище буде тут, у Найтшедов. От так — те! — Торговець заквапився по галявині до свого мішка. — Ну, мені пора. Гроза вже близько. Джим, друг, тобі говорю — не тягни! А те — бамм! І всі твої мідяки, всі десятицентовики, всі солдатики — індіанці потекли струмочками. Эйб Линкольн розплився в мисс Колумбію, орли на четвертаках злиняли догола, навіть ґудзика на джинсах — і ті потечуть, як ртуть. А якщо блискавка потрапить у хлопчиська — трах! — верб ока, як на “Кодакі”, віддрукується цей вогонь. От він скакає з неба, і як дуне в тебе — душу геть! Агов, хлопець, прибий цю штуку вище, а те не видать тобі завтрашнього світанку!Голосно брякнувши мішком, торговець повернувся й пішов по дорозі, поглядаючи те на небо, то на дахи будинків, фиркаючи й бурмочучи собі під ніс: — Ох, зле! Сюди йде, чую. Далеко поки, але вуж боляче швидко…Людина в грозових одягах ішла. Капелюх кольору хмари сповз йому на очі, дерева стривожено шелестіли, а небо враз стало старим.Джим і Вилли стояли на галявині, принюхиваясь до вітру — чи не пахне електрикою, а громовідвід лежала між ними на траві. — Джим, — пхнув нарешті друга в бік Вилли, — так не стій ти! Твій адже будинок — те, він сказав. Збираєшся ти прибивати цю чи штуку ні? — Ні, — посміхнувся Джим. — Навіщо веселощі псувати? — Так які веселощі?! Рехнулся, чи що! Я тягну сходи, а ти — давай