povnij zmist nakaz iz togo svitla somiv o 1 2 - Шкільний Всесвіт

Орест Михайлович Сомовприказ із того світла

Один раз, що минув летом, провів я день на дачі, у декількох верстах від міста. Гарне місце розташування, прекрасний сад, з однієї сторони узмор’я й ставки, з іншого гаю, горбки й долини — усе обіцяло мені один з тих приємних днів, про які довго, довго й із задоволенням згадуєш. Хазяїн — літній веселун, господарка — добра дружина, добра мати й розумна, приємна жінка, син їх, парубок, утворений і скромний, і два милі дочки, що расцветли, як троянди, живі, як саме життя, розумні, як мати їх, і веселі, як батько, минулого притяжательною силою для суспільства, що збирався в них. Гостей було небагато, усього вісім чоловік; але це невелике коло було так різноманітне, що задовольнив би смаку самого безвтомленого наблюдателяутро непримітно в нас пролетіло. Ми гуляли по садах і околицям, качалися по затоці й тим часі жартували, сміялися й не бачили, як час прокрався до обіду. Погода з ранку був ясна; але ми ще не встигли встати через стіл, як небо стемніло, хмари набігли й грім почав гриміти по сторонах. Через небагато, наступила із всею свитою, як водиться, гроза, і гроза сама галаслива: блискавки заблищали з усіх боків, грім на роздолля прокочувався по повітряному просторі; гнаний вітром дощ пролив, як із цебра. Нема чого було й думати про вечірню прогулянку, тому що небо навкруги обклалося густими шарами хмар і обіцяло повітряну потіху принаймні годин на п’ять. Якби гостинні хазяї й не вгамовували від душі гостей своїх, то в таку погоду, коли, по прислів’ю, і собаку жаль вигнати на двір, — кожний з нас без зазору совісті звичайно б сам викликався залишитися.У будинку, до задоволення одних і до крайнього жалю інших, карт не бувало й у спомині, крім однієї старої, исклочившейся колоди, которою бабуся нянька розкладала гранд — пасьянс. Хазяї самі залишилися у вітальні, і ті з гостей, які любили заснути після обіду, цього разу посовестились позіхати й дрімати. Розмова йшла, однак ж, у такт по грозі або, краще сказати, у проміжках громових ударів, як у мелодрамі між музикою. Всі, особливо молоді дівиці, поминутно вставали й підходили до вікнам помилуватися, як блискавки розгулюють по хмарах і як великий дощ січе в стекла. Не було й надії незабаром обробити із грозою: одна хмара поміняла іншу, один грім віддалявся, іншої заступав його місце; за дрібним дощем ішов іншої, посильнее. У такий спосіб час тривав до вечора. — Як би весело тепер стояти на вахті, — сказав один моряк, — особливо коли вітрила всі прибрані й коли сховатися можна тільки під ванти або під грот — бом — брам — брас. — Добре й піхотному офіцерові на поході, — підхопив молодий гвардієць, син хазяїв, — особливо якщо йдеш не по петергофскому шосе, а по який — небудь проселочной сільській дорозі. Промочить тебе до костей, і ноги йдуть у бруд по коліно. — Так, не зле й кавалеристові, — примолвил один улан, покручивая вуси свої, — зверху те ж, що й вам, панам піхотинцям, а знизу того й чекай, що кінь або загрузне, або поскользнется й віддрукує форми твої в грузлій глині. — Я пам’ятаю одну таку грозу, що застала мене на дорозі в Німеччині, — сказав один невтомний мисливець подорожувати й розповідати, що дивився у вікно й обернулося до нас зі скромною улыбкою самопостачання. — Гроза й повість про парфуми, що чув я слідом за нею, злившись у думках моїх з руїнами старого замка, що я бачив у той вечір, всю ніч мене тривожили самими дивними й незрозумілими снами. — Ах! розповідайте нам повість про парфуми, — підхопила господарка, бажаючи чим — небудь зайняти гостей своїх. — Повість про парфуми! повість про парфуми! — закричали дівиці й за ними всі гості майже в один голос.Мандрівник підсунув крісла до круглого столика, за яким сиділи дами, сіл, обвів очами все суспільство, начебто б бажаючи вимірювати на особі кожного слухача ступінь уваги, яку він готовив для дивовижної повісті, очистив голос протяжливими “гм! гм!” і почав свою розповідь: — Років трохи тому, вертався я із Франції в Росію, чрез Мес, Сарбрюк, Майнц… і так далі. У мене була міцна, легка й укладиста коляска, із мною веселий товариш, француз, відставний капітан наполеонівської служби, що їхав у Росію покуштувати щастя й ужити на користь відомості й дарування свої в тім званні, що він називав л’утшитєль. Він… дозвольте мені в коротких словах розповісти про нього. — И не чекаючи згоди або незгоди слухачів, оповідач мій продовжував: — Він облітав майже всю Європу за Наполеоновыми орлами: пройшов навіть Росію до Москви, але звідти насилу відніс голову з малими залишками великої армії. Часто, у колясці, для прогнания нудьги сперечався він із мною пр