povnij zmist na kulichkax zamyatin e i 1 5 - Шкільний Всесвіт

Повість

1. Божий позіх.Є у всякої людини таке, у чому він весь, відразу, чим з тисячі його відрізниш. І так само в Андрія Иваныча — чоло: широчінь і розмах степової. А поруч ніс — російська курнофеечка, біляві вусики, піхотні погони. Затворів його Господь Бог, розмахнувся: чоло. А потім позіхнув, чогось скушно стало — і який — як, тяп — ляп, скінчив: зійде. Так і пішов Андрій Иваныч із Божим позіхом жити.Здумав минулим улітку Андрій Иваныч — в академію готуватися. Чи жарт сказати: на сімдесят рублів одних книг накупив. Просидів над книгами все літо — і трапилося в серпні на Гофманский концерт потрапити. Господи Боже мій: сила яка. Куди вже там академією займатися: ясна справа — бути Андрію Иванычу Гофманом. Недарма ж усе в полицю говорили: так Андрій Иваныч грає Шопеновский похоронний марш — без сліз слухати не можна.Під диван всі книги академічні, взяв учительку, засів Андрій Иваныч за рояль: навесні в консерваторію поїде.А вчителька — світловолоса, і якісь у їй особливі парфуми. Вийшло: зовсім не музикою займався з нею Андрій Иваныч всю зиму. І пішла консерваторія порохом.Що ж, так тепер і прокисати Андрію Иванычу субалтерном у Тамбові якімсь? Ну, уже це пустуєш: хто — хто, а Андрій Иваныч не здасться. Головне — усе спочатку почати, все старе — до чорту, закотитися куди — небудь на край світла. І тоді — любов сама справжня, і якусь книгу написати — і здолати увесь світ…Отож і потрапив Андрій Иваныч служити — на край світла, до чортів на кулички. Лежить тепер на дивані — і чортихається. Так як же, їй Богові: третій день приїхав — і третій день від туману не продыхнуть. Так адже який туман — те: острах забирає. Густий, кошлатий, як хмільна дрімота — каламуть у голові — притчится якась безглузда нелюдь — і заснути страшно: закрутить нелюдь.Хоч якого — небудь людського голосу схотілося — навождение звалити. Кликнув Андрій Иваныч денщика. — Агов, Непротошнов, на хвилинку!Як очманілий, влетів денщик і влип у притолку. — Скушно у вас, Непротошнов: туман — те, а? — Н — Не можу знати, ваше — бродие…”Фу ти, Господи: які очі риб’ячі. Але можна ж його чим — небудь”… — Ну що, Непротошнов, через рік додому, а? — Так нудно, ваше — бродие. — Дружина — Тобто в тебе? — Так нудно, ваше — бродие. — Мабуть, по ній скучив? Скучив, говорю, а?Щось тускло мигнуло в Непротошнове. — Як оная, є конкурент мого життя, дружина — те… те я… і потух, спохватився, витягнувся Непротошнов ще більше. — Так що: розлюбив, чи що? Ну? — Н — Не можу знати, ваше — бродие…”ПРО, ч — чорт… Адже от: був, напевно, у селі — перший гармоніст, а тепер — риб’ячі очі. Ні, треба буде від нього відв’язатися”… — Добре. Іди до себе, Непротошнов.Відвалився Андрій Иваныч до подушки. У вікно повз туман кошлатий, ватяний: ну просто не продыхнуть.Перемігся — і хоч із храпом — а продыхнул Андрій Иваныч, і сам же почув свій храп: заснув.”Панотця, що ж це я — серед біла дня сплю…”Але заплутав туман павутиною — і вуж не ворухнути ні рукою, ні ногою. 2. Картопляний Рафаель. — Їх преосходительства пана коменданта немає будинку. — Так ти, братик, довідайся гарненько. Скажи, мол, поручик Половець. Половець, Андрій Иваныч. — Полові — Ец?У денщика генеральського — не особа, а начищений самовар мідний: до того кругле, до того лисніє. І був собі самовар затихлий, а отут раптом почав пузиритися, закипати: — Полові — Ец? Ах — і — панотця, забув я, будинку вони. Половець — ну як же: — будинку, пожалте. Тільки зайняті малість.Денщик відчинив із сіней двері ліворуч. Андрій Иваныч нагнувся, увійшов. “Так немає… так може, не туди?”Дим коромислом, чад, суєта, сичить щось, луком смаженим пахне… — Хто та — ам? Ближче, ближче, не слы — е — шу!Андрій Иваныч ступнув ближче: — Честь маю з’явитися вашому превосходительству…Так чорт — ті візьми: так вуж він чи це, чи генерал? Фартух кухарский і вагітне пузо, підперте коротышками — ножками. Гола, лупата, жаб’яча голова. І весь разлатый, растопыренный, лягва огромадная, — може під платтям — те й пузо навіть строкате, біло — зеленими плямами. — З’явитися? Гм, гарна справа, гарна справа… офіцерів у мене мало. Запивох — це скільки завгодно, — буркнув генерал.І знову зайнявся своєю справою: тонкими напрочуд скибочками батував крупичатый білу картоплю. Нарізав, витер фартухом руки, сигнул бочком до Андрія Иванычу, уп’явся, обглядел і закричав сердито, знизу звідкись, як водяник з бучила: — Ну, що за нелегка сюди занесла? Майн — ридов начитався, а? Сидів би собі, голубеночек, у Росії, у мамаши під поділом, чого б краще. Ну що, ну навіщо? Возися отут потім з вами!..Андрій Иваныч оробел навіть: вуж дуже відразу наскочив генерал
. — Я, ваше превосходительство… Я в Тамбові… А отут, думаю, море… Китайці отут… — Ту — Ут! Їдуть сюди, думають отут…Але не скінчив генерал: засичало щось на плиті передсмертним шипом, закурилася пара, смаленим запахло. Миттю генерал пересигнул туди й когось засипав, у землю вбив міцною лайкою.Отут тільки оглянув Андрій Иваныч кухарчука — китайця в синій кофті — курме: стояв він перед генералом, як боязке звіря якоїсь на задніх лапках. — Р — Раз, — і цмокнулася в кухарчука дзвінкий ляпас.А він — нічого: потер тільки косі свої очі кулачками, чудно так, швидко, по — заячі.Отдувался генерал, плескалося під фартухом його пузо. — Уф — Ф! Замучили, у лиск. Не вміють, ні бельмеса не розуміють: тільки відвернися — такого наготують… А я смерть не люблю, коли обід отож, шата — валячи, без настрою варганят. Їжа, касатик, дарунок Божий… Як це, пак, учили — те нас: не для того їмо, щоб жити, а для того живемо, щоб… Або як пак?Андрій Иваныч мовчачи в усі очі дивився. Генерал взяв серветку й любовно так, дбайливо, перетирав тонкі скибочки картоплі. — Картопля от, так. Шваркнув, мол, її на сковорідку й зажарив, як потрапило? От… А якому людині від Бога талант даден, той розуміє, що в маслі ні в до — їм слу — чае… Так у маслі? Так избави тебе Бог! У фритюрі — обов’язково, неодмінно, запам’ятай, запиши, брат — у фритюрі, завжди.Генерал взяв лимон, вичавлював сік на скибочки картоплі, Андрій Иваныч насмелел і запитав: — А навіщо ж, ваше превосходительство, лимон?Видимо, простромило генерала таке неуцтво. Отпрыгнул, репетує звідкись знизу — водяник із дна з бучила: — Ка — Ак навіщо? Так без цього дурниця вийде, профанація. А покропи, а сухо витри, а присмаж у фритюрі… Картопля a la lyona se — чув? Ну, куди — а вам! Скарб, перлина, Рафаель! А із чого? Із простої картоплі, з непридатної речі. От, миленок, мистецтво що виходить, творчість, так…”Картопля, Рафаель, що за нісенітницю! Жартує він?” — подивився Андрій Иваныч.Ні, не жартує. І навіть — видать ще от і зараз — під попелом особи мигає й гасне людське, далеке….”Нехай картопляний, — хоч картопляний Рафаель”.Андрій Иваныч поклонився генералові, генерал крикнув: — Ларька, проводь їх до генеральші. До побачення, голубенок, до побачення…Бувають у лісі галявини — порубки: залишилися никчемушние три дерева, і від них тільки гірше ще, пустее. Так, от, і зал генеральський: рідкі стільці; як більмо — на стіні полкова група. І якось недоречно, ні до чого, — приткнулася генеральша посередь залу на віденському диванчике.З генеральшею сидів капітан Нечеса. Нечесу Андрій Иваныч уже знав: запам’ятав ще вчора скуйовджену його бороду в крихтах. Поклонився генеральші, поцілував Андрій Иваныч протягнену руку.Генеральша переклала стаканчик із чимсь червоним з лівої руки знову в праву й сказала поручикові, однотонно, дивлячись мимо: — Сідаєте, я вас — давно — не видала….”Тобто як — давно не видала?”И відразу збила з панталыку Андрія Иваныча, вискочила з голови в нього вся приготовлена мова.Капітан Нечеса, кінчаючи якусь розмову, пролаял хрипнуло: — Отож — з, дозвольте вас просити — у хрещені — те, вуж уважте…Генеральша надпила, ока були далеко — не чула. Сказала — ні до села, ні місту — про щось про своєму: — У поручика Молочка пішли бородавки на руках. Кабы ще на руках, а те по всьому по тілу… Жахливо неприємно — бородавки.Як сказала вона “бородавки” — так за спиною в Андрія Иваныча щось шаснуло, фиркнуло. Оглянувся він — і побачив за, у дверній щілині, чиєсь око й веснущатый ніс.Капітан Нечеса повторив розчулено: — …Уважте — у хрещені — те!Повинне бути тепер услыхала генеральша. Засміялася невесело, треснуто — і все сміється, усе сміється, ніяк не перестане. Ледве виговорила, до Андрія Иванычу обернувшись: — Дев’ятим, розв’язалася капитанша Нечеса, — дев’ятим. Пойдемте із мною, — у хресні батьки?Капітан Нечеса забгав свою бороду: — Так, матінка, простите Христа заради. Уже є адже хрещен — те. Мешканець мій, поручик Тихмень, обіцяне йому давно…Але генеральша вуж знову не чула, знову — мимо дивилася, присьорбувала зі стаканчика…Андрій Иваныч і капітан Нечеса пішли разом. Хлюпотіла під ногами мокреть, капеллю сідав на дахи туман і падав звідти на кашкети, на погони, за шию. — Отчого вона якась така… дивна, чи що? — запитав Андрій Иваныч, — Генеральша — Те? Господи, гарна баба була. Адже я отут двадцять років, як п’ять пальців от… Ну, вийшла така історія — так років сім вуж, давно! — дитина в їй народився — перш і останній, народився та й помер. Задумалася вона тоді — так отож задуманої й залишилася. А як отямиться — таке інший раз, їй Бог