povnij zmist na berezi rio pedra sela ya j zaplakala koelo p 1 5 - Шкільний Всесвіт

Пауло Коэльо

На березі Рио Пьедра села я й заплакала

И в день сьомий… — 1

Анотація

«На березі Рио Пьедра…» — перший з романів трилогії «И в день сьомий», куди входять також «Вероніка вирішує вмерти» і «Диявол і сеньорита Прим». Це роман про Любов. Про те, що вона — головне в нашім житті, що через любов можна точно так само прийти до Бога, як і через служіння йому в ролі ченця чудотворця. Це роман про Вибір. І двоє люблячих молодих людей його роблять.

Пауло Коэльо

На березі Рио Пьедра села я й заплакала

И виправдана премудрість

Всіма чадами її.

Лк7:35

ВІД АВТОРА

Якийсь іспанський місіонер зустрів на острові трьох ацтекських жерців.

— Як ви молитеся? — запитав їхній священик.

— Молитва в нас одна, — відповідав йому старший. — А звучить вона так: «Господи, ти триедин, і нас троє. Помилуй нас».

— Славна молитва, — сказав на це місіонер. — Так тільки це не зовсім те, до чого схиляє слух Господь. Давайте ка я вас навчу іншої молитви, набагато краще.

Навчив їхній католицькій молитві й відправився далі проповідувати слово Боже. А кілька років через, коли він вертався до себе в Іспанію, трапилося так, що корабель його пропливав повз той самий острів. З верхньої палуби помітив місіонер трьох жерців на березі й помахав їм рукою.

У ту ж мить вони по водах направилися до корабля.

— Падре! Падре! — закричав один з них, підійшовши зовсім близько. — Ми не змогли запам’ятати ту молитву, який внемлет Господь! Навчи нас їй заново!

— Це неважливо, — сказав місіонер, що став свідком чуда. І попросив у Бога прощення за те, що відразу не зрозумів — Він говорить на всіх мовах.

Ця притча щонайкраще пояснює, про що піде мова в книзі «На березі Рио Пьедра села я й заплакала». Ми рідко усвідомлюємо тім, що Незвичайне — навколо нас. Поруч із нами діються чудеса, небесні знамення вказують нам шлях, ангели просять почути їх, однак ми не зауважуємо этого, накрепко затвердивши, що для того, щоб прийти до Бога, треба виконати певні правила, вимовити певні формули. Ми не розуміємо — які врата ми відкриємо для Нього, тими Він і ввійде.

Традиційні релігійні обряди важливі, тому що допомагають нам розділити з іншими почуття спільності, що виникає, коли люди разом здійснюють таїнство, разом підносять молитву, разом відправляють богослужіння. Але не можна при цьому забувати, що духовний досвід є насамперед практичний досвід Любові. А в Любові правил не існує. Можна спробувати штудировать підручники, приборкувати щиросердечні пориви, виробити стратегію поводження — все це дурниця. Вирішує серце, і лише їм ухвалене рішення важливо й потрібно.

Таке бувало в житті кожного з нас. Кожний з нас у ту або іншу мить повторював, обливаючись слізьми: «Ця любов не коштує моїх страждань». Ми страждаємо тому, що нам здається, начебто даємо більше, ніж одержуємо. Ми страждаємо тому, що наша любов не визнана, не впізнана. Ми не змогли ввести власні правила, от і страждаємо.

И дарма. Тому що в любові закладене зерно нашого духовного росту. Чим більше ми любимо, тим ближче до збагнення духовного досвіду. Істинно освічені люди — ті, чиї душі були запалені Любов’ю, — долали всі забобони свого часу. Вони співали, сміялися, молилися вголос, танцювали, вони творили те, що апостол Павло назвав «священним божевіллям». Вони були веселі — тому що люблячий покоряється мир і невідомий страх втрати. Щира любов — це коли віддаєш себе всього без залишку.

«На березі Рио Пьедра села я й заплакала» — книга про те, як це важливо. Пилар і її друг — персонажі вигадані, і вони ж символізують багато конфліктів, які супроводжують нас у пошуках Іншого Краю. Рано або пізно кожному з нас прийде перебороти свої страхи — тому що духовний шлях пролягає через повсякденний досвід любові.

Чернець Томас Мертон сказало як то: «Духовне життя зводиться до любові. Люблять не тому, що хочуть створити благо, або допомогти кому або, або оберегти й захистити кого те. Коли ми надходимо таким чином, то розглядаємо нашого ближнього всього лише як об’єкт, а себе — як людей, обдарованих шляхетністю й мудрістю. Це не має з любов’ю нічого загального. Любити — значить причаститися іншої людини й виявити в ньому іскорку Божого вогню».

Нехай же сльози Пилар, пролиті на березі Рио Пьедра, укажуть нам шлях до цього причащання.

Субота, 4 грудня 1993

На березі Рио Пьедра села я й заплакала. Якщо вірити переказу, усе, що попадає у води цієї ріки — листи, комахи, пташине пір’я, — згодом перетворюється в камені, що встеляють її русло. Ах, якби я могла вирвати серце в себе із грудей, вирвати й кинути його на стромовину, щоб не було більше ні борошна, ні туги, ні спогадів.

Н а бережу Рио Пьедра села я й заплакала. Зимовий холод змусив мене відчути сльози на щоках, і сльози ці перемішувалися із крижаними водами, що котилися переді мною. Де те ця ріка з’єднується з інший, потім із третьої, і так доти — але вже вдалечині від очей моїх і серця, — поки всі ці води не перемішаються з морською водою.

Нехай же води її віднесуть ладь сльози, що змішалися з ними, щоб любов моя не знала, що один раз я оплакувала її. Нехай води її віднесуть ладь сльози, що змішалися з ними, щоб я змогла забути Рио Пьедра, монастир, церква на відрогах Піренеїв, туман і дороги, по яких ішли ми разом.

Я забуду дороги, гори й поля, які бачила в сні — і сни ці снилися мені, тільки я про це не знала.

Але я пам’ятаю ту чудесну мить, коли простої «так» або «ні» могло змінити все наше буття. Здається, що це було так давно, а тим часом усього тиждень назад я знову зустріла його — і знову втратила.

На берегах Рио Пьедра я написала цю історію. Руки мої заледеніли, ноги оніміли від незручної пози, і я увесь час поривалася кинути, зупинитися.

— Постарайся просто жити. Залиш спогади старим, — говорив він.

Бути може, це любов старить нас раніше часу, і вона ж повертає давно, що минула юність. Але як же не згадувати ці миті? Я й пишу потім, щоб глуху тугу переплавити у світлий сум, самітність — у спогади. Щоб, дорассказав самої собі цю історію, жбурнути неї в ріку — так сказала мені жінка, у якої я знайшла притулок. І тоді — згадаємо слова святий — вода погасить написане вогнем.

Всі історії про любов схожі одна на іншу.

Ми разом росли, разом виросли. Потім він виїхав з отчого краю, тому що все юнака рано або пізно залишають рідну глушину. Сказав, що хоче подивитися мир і що мрії його простираються далі полів Сории.

Кілька років я нічого про нього не знала. Лише зрідка приходило від нього листик — і все на цьому, тому що в гаї й на вулички нашого дитинства він не повернувся ніколи.

А я, закінчивши школу, виїхала в Сарагосу — і там зрозуміла: він був прав. Сория — маленьке містечко, а єдиний знаменитий поет, якого подарував він миру, говорив, що дорога створена, щоб іти по ній. Я надійшла в університет, у мене з’явився наречений. Стала готуватися до відкритого конкурсу, перемогти на якому мені так і не довелося. Працювала продавщицею, щоб платити за ученье, провалилася на конкурсі, відмовила нареченому.

А тим часом листа від нього тепер приходили частіше, і, дивлячись на чужестранные марки, я випробовувала заздрість. От, думала я, друг мій став старше, він усе пізнав, він об’їздив увесь світ, він відростив собі крила, я ж усе намагаюся пустити коріння.

Прийшов час, коли в листах своїх, відправлених з того самого французького містечка, він всі частіше став згадувати про Бога. Як те раз він повідомив, що хоче надійти в семінарію, присвятити себе молитві й проповіді. У відповідному листі я попросила його почекати із цим і ще хоч небагато насолодитися волею, а вуж потім зробити настільки серйозний крок.

Перечла й вирішила порвати лист — хто я така, щоб міркувати про волю або про постриг? Те й інше ведене йому, а не мені.

А через ще який той час я почула, що він читає лекції, і зачудувалася — він адже занадто молодий, щоб учити інших. Але через два тижні він написав мені, що буде читати лекцію в Мадриді й дуже просить мене приїхати.

И четверта година я їхала із Сарагоси в Мадрид, тому що хотіла знову побачити його. Хотіла чути його голос. Хотіла посидіти з ним у кафі, згадати ті часи, коли ми грали разом, коли нам здавалося: мир так великий, що його не об’їздиш, не осягнеш.

Субота, 4 грудня 1993

А на лекцію зібралося набагато більше народу, чим я припускала, та й обстановка була куди торжественней і суворіше. І я не розуміла, як же це так вийшло.

«Бути може, він встиг прославитися», — подумала я. Він нічого не говорив про це у своїх листах. Мені схотілося поговорити з тими, хто сидів у залі, запитати, що привело їх сюди, — але я не наважилася.

Я зачудувалася, побачивши його. Він був зовсім несхожий на хлопчика, якого я знавала коли те, та й немудро: одинадцять років — строк неабиякий, був час перемінитися. Він став красивей, ока його сіяли.

— Він повертає нам наше, — вимовила жінка, що сиділа ліворуч від мене.

Дивні слова.

— Що повертає? — запитала я.

— Те, що було в нас украдене. Віру.

— Ні, не повертає, — заперечила моя сусідка праворуч, вона була помоложе. — Не можна повернути те, що й так належить нам.

— У такому випадку навіщо ж ви сюди прийшли? — роздратовано довідалася перша жінка.

— Хочу послухати його. Мені цікаво, про що вони думають тепер. Були часи, коли вони спалювали нас на багаттях. Бути може, їм здається — мало?

— Це самотній голос, — сказала перша. — Він робить що може.

Друга глумливо посміхнулася й, обірвавши розмову, відвернулася.

— Для семінариста він поводиться дуже відважно, — продовжувала перша, звертаючись тепер до мене й у мене ища підтримки.

Але я нічого не розуміла й промовчала. А молода підморгнула мені — як спільниці, як спільниці.

Але мовчала я тому, що думки мої були зайняті іншим. Я думала про те, що сказала перша жінка.

«Семінарист».

Не може бути. Він би попередив мене.

Він почав говорити, а мені ніяк не вдавалося зосередитися. «Треба було одягтися ненарядней», — думала я, сама не розуміючи, чому мене це так турбує. Він помітив мене в залі, і я намагалася відгадати, про що він думає, чи подобаюся я йому. Мабуть, більша різниця існує між мною тодішньої й нинішньої — тоді мені було вісімнадцять, тепер — двадцять дев’ять.

Голос його зовсім не змінився. Але вимовляв він зовсім інші слова.

Необхідно ризикувати. Чудо життя можна осягнути повною мірою, лише коли ми будемо готові до того, що трапиться неждане.

Щодня Бог посилає нам — разом із сонцем — можливість змінити все те, що робить нас нещасними. І щодня ми намагаємося прикинутися, начебто не зауважуємо цієї можливості, начебто її не існує зовсім, начебто сьогодні — у всім подібно вчора й неотличимо від завтра. Але той, хто вдивиться у свій день уважно, знайде цю чарівну мить. Він може таїтися в тій годині, коли ми відмикаємо двері, що ведуть у завтра, або в безмовній миті, що настає після вечері, або в тих тисячах дріб’язків, які здаються нам неотличимыми друг від друга. Існує ця мить — мить, коли сила зірок проникає в нас і дозволяє нам творити чудеса.

Так, щастя іноді сходить до нас як благодать, але набагато частіше — це перемога й подолання. Чарівна мить допомагає нам перетворити й відправитися на пошуки наших мріянь. Так, на цьому шляху нас чекають прикрості й борошна, страждання й позбавлення, нам зустрінеться безліч розчарувань, — але все це минущо й не залишає слідів. І в грядущем ми зможемо обернутися назад з гордістю й вірою.

Нещасний той, хто страшиться йти на риск. імовірно, він не відає розчарувань і краху ілюзій, не страждає — на відміну від тих, хто мріє й прагне перетворити мрію в яву. Але він обернеться — а обернеться він неодмінно, тому що це властивийо кожному з нас, — те почує, як говорить йому сердите: «Що зробив ти з тими чудесами, якими Бог так щедро засіяли твої дні, дозвілля твої й праці? Як ужив ти таланти, які довірив тобі твій Наставник? Зарив поглубже, тому що боявся втратити? Що ж, відтепер надбанням твоїм буде лише впевненість у тім, що життя свою ти промотав і розтратив, розточив і розсіяв».

Нещасний той, хто чує такі слова. Нещасний, тому що тепер він увірує в можливість чуда, але чарівні миті вже не повернуться.

Коли він закінчив лекцію, люди з усіх боків оточили його. Я чекала віддалік, напружено міркуючи над тим, яке враження зроблю на нього після стількох років розлуки. Я почувала себе маленькою дитиною — рівненським, що ревнує його до новим, незнайомим мені друзям, я страждала, тому що іншим він приділяв увагу більше, ніж мені.

Але от він наблизився. Кров прихлынула до його щік, і я побачила перед собою не дорослого чоловіка, мінуту назад толковали про такі важливі предмети, а того хлопчика, що коли те, сховавшись із мною разом у каплиці Святого Сатурия, розповідав про мрію обійти все світло — а наші батьки меж тим дзвонили в поліцію, боячись, що ми потонули під час купання.

— Здраствуй, Пилар, — сказав він.

Я поцілувала його. Я могла б сказати що нибудь утішне про його виступ і про те, що мені як те не по собі серед такої великої кількості людей. Я могла б згадати який нибудь забавний випадок із часів нашого дитинства й зізнатися, що пишаюся, бачачи, яке замилування викликає він в інших, у сторонніх.

Я могла б пояснити, що повинна бігти із всіх ніг — інакше пропущу останній нічний автобус на Сарагосу.

Могла б. Ніколи не зуміємо ми зрозуміти значення цих слів. Тому що в кожну з митей нашого життя може відбутися щось — може відбутися, але не відбувається. Існують чарівні миті, але вони залишаються й проходять із, і отут раптово рука долі міняє наш мир.

Саме так і трапилося тоді. Замість усього того, що я могла б сказати, я вимовила лише два слова, які — тиждень через — привели мене на берег цієї ріки, змусили написати ці рядки.

— Вип’ємо кава? — от що я тоді сказала.

И, обернувшись до мене, він не відіпхнув протягнену йому руку долі.

— Мені так потрібно поговорити з тобою. Завтра в Мене лекція в Більбао. Я на машині. Їдемо?

— Я повинна повернутися в Сарагосу, — відповіла я, не знаючи, що це був єдиний вихід.

Але в наступну частку секунди, того чи, що знову повернулася в дитинство, або тому, що не ми пишемо кращі миті нашого життя, я сказала:

— Але, втім, будуть вихідні з нагоди свята Непорочного Зачаття. Я можу поїхати з тобою в Більбао й повернутися в Сарагосу звідти.

Репліка моєї сусідки із приводу «семінариста» не давала мені спокою, і він, як видно, помітив це.

— Ти про що те хочеш мене запитати?

— Хочу, — відповіла я, спробувавши слукавить. — Перед лекцією яка те жінка в залі сказала, що ти повертаєш приналежне їй.

— Це неважливо.

— Для мене важливо, — заперечила я. — Я адже нічого не знаю про тебе, про твоє життя, я була уражена, побачивши, скільки народу з’явилося послухати тебе.

Засміявшись, він обернувся до іншим і вже готовий був вступити з ними в бесіду.

— Перегоди, — сказала я, утримуючи його за руку. — Ти не відповів мені.

— Повір, Пилар, тобі це буде не занадто цікаво.

— Так чи інакше, я хочу знати.

Він глибоко зітхнув і відвів мене в кут залу.

— Всі три великі релігії, в основах яких лежить єдинобожжя, — іудаїзм, християнство, іслам — це чоловічі релігії. Священнослужителі — чоловіки. Чоловіка встановлюють закони, чоловіки виконують обряди.

— Але що ж мала на увазі та дама в залі?

Він зам’яв, забарився, але все — таки відповів:

— Що я бачу порядок речей по іншому. Що вірю в жіночий лик Добродії.

Я зітхнула з полегшенням — моя сусідка помилялася. Він не міг бути семінаристом, тому що семінаристам не дано бачити порядок речей по іншому.

— Вичерпне пояснення, — відповіла я.

У дверей мене чекала та сама дівчина, що підморгнула мені в залі.

— Я знаю, що ми з тобою сповідаємо ту саму віру, — сказала вона. — Мене кличуть Брида.

— Про що ти? Не розумію.

— Прекрасно розумієш, — розсміялася вона.

И, перш ніж я встигла що нибудь пояснити, схопила мене за руку й витяглася назовні. Вечір був досить теплим, але не на вулиці ж мені залишатися до ранку, а де переночувати, я не знала.

— Куди ми? — запитала я.

— До статуї Богині, — пролунало у відповідь.

— Мені б знайти який нибудь недорогий готель.

— Я всі тобі потім поясню.

— Я б зволіла зайти в кафі, поговорити, дізнатися про нього якнайбільше. Але сперечатися не стала й, коли вона повела мене по Пасео де Кастельяна, слухняно йшла поруч і тільки вертіла головою, розглядаючи Мадрид, де ніколи до цього не бувала.

Посередині проспекту вона зупинилася й показала на небо.

— От вона!

Меж голих галузей сіяв повний місяць.

— Красиво, — помітила я.

Але дівчина, не слухаючи мене, розкинула руки хрестом, повернула долоні нагору, закинула голову до неба й завмерла.

«Куди мене занесло, — подумала я. — Слухала лекцію, потім виявилася на Пасео де Кастельяна разом із цієї недоумкуватої, а завтра їду в Більбао».

— Дзеркало Богині Землі, — заговорила дівчини, не відкриваючи око. — Навчи нас усвідомлювати нашу могутність, зроби так, щоб чоловіка нас розуміли.

Ти, що народжується, що блищить, умираюча й воскресающая в небесах, указуєш нам шлях від насіння до Плода.

Вона простягла руки до небес і надовго застигла в цій позі. Перехожі дивилися на неї, посміювалися, але вона не обертала на них ніякої уваги, зате я готова була згоріти із сорому, що виявилася поруч із нею.

— Я повинна була зробити це, — вимовила вона, віддавши всі почесті місяцю. — Тепер Богиня захистить нас.

— Про що ти, скажи нарешті толком!

— Про тім же, про що говорив твій друг, але тільки щирими словами.

И я пошкодувала, що не намагалася зрозуміти зміст лекції й тепер не знаю, про що там ішла мова.

— Ми знаємо, що в Бога — жіночий лик, — сказала дівчина, коли ми рушили далі. — Ми, жінки, які розуміють і люблять Великих Матерів. Нам дорого обійшлося наше знання — нас переслідували й палили на багаттях — і всі таки ми зуміли вижити. І тепер нам виразний зміст її таємниць.

Багаття. Відьми.

Я вдивилася в особу моєї супутниці: гарна, розпущені руді волосся спускаються до лопаток.

— Чоловіка йшли на полювання, ми залишалися в печерах, у чреве Матері, і ростили дітей, — продовжувала вона. — И там Велика Мати навчила нас своїй науці.

Чоловік живе в русі, ми перебували в чреве Матері. І тому зрозуміли, як насіння дає паросток, і попередили наших чоловіків. Ми спекли перший хліб і нагодували їх. Ми зліпили із глини першу чашу й напоїли їх. Ми зрозуміли цикл утвору, тому що наша плоть живе, повторюючи черзі місячних фаз. Дивися, от вона! — раптово перебила вона себе.

Я глянула в ту сторону, куди вона показувала. У центрі площі, з усіх боків обтічної потоками машин, стояв фонтан, прикрашений скульптурою — жінка на колісниці, запряженої левами.

— Це площа Кибелы, — похвасталася я тим, як знаю Мадрид. Я десятки разів бачила цю скульптуру на поштових листівках.

Але дівчина не слухала мене. Вона була вже посередині вулиці й, лавіруючи між машинами, бігла до фонтана.

— Ідемо! Ідемо! — кричала вона, махаючи мені рукою.

Я вирішила піти за нею хоча б для того, щоб запитати назву готелю. Від усього цього божевілля я утомилася й тепер хотіла выспаться.

У фонтана ми виявилися майже одночасно: я — із серцем, що колотиться, вона — з посмішкою на вустах.

— Вода! — викликнула вона. — Вода — от її прояв!

— Будь ласка, скажи мені назва якого нибудь дешевого готелю.

Вона занурила обидві руки в чашу фонтана.

— Зроби так само, — сказала вона мені. — Доторкнися до води.

— Так нізащо на світі. Але тобі не хочу заважати — піду пошукаю місце для нічлігу.

— Ще мінуту!

Із цими словами вона витяглася із сумочки маленьку флейту й піднесла її до губ. Музика, як мені здалося, зробила гіпнотичну дію — шуми машин віддалився, серце моє забилося рівно. Присівши у фонтана, слухаючи белькіт води й пісеньку флейти, я не зводила очей з місячного диска, що плив над нами. Що те підказувало мені, — хоч я й усвідомлювала це не цілком чітко, — що там, у небесах, перебуває яка те частка моєї жіночої суті.

Не знаю, як довго звучала флейта. Обірвавши мелодію, дівчина повернулася до фонтана.

— Кибела, — сказала вона. — Ще один прояв Великої Матері. Кибела управляє ростом колось у поле, оберігає міста, повертає жінку на шлях священнослужения.

— Хто ти? — запитала я. — Навіщо попросила мене піти з тобою?

Вона обернулася:

— Я — саме те, що ти думаєш. Я сповідаю релігію Землі.

— Навіщо я тобі знадобилася? — наполягала я.

— Я читаю по твоїх очах. І серце твоє для мене — відкрита книга. Ти будеш палко й жагуче любити. І страждати.

— Я?

— Ти знаєш, про кого я говорю. Я бачила, як він дивився на тебе. Він любить тебе.

Так, звичайно, я маю справу з божевільної.

— Тому я й покликала тебе із собою, — продовжувала вона. — Він — значний і важливий. Він, хоч і бовтає дурницю, принаймні визнає культ Великої Матері. Не можна допустити, щоб він пропав. Допоможи йому.

— Ти сама не знаєш, що говориш. Ти заплуталася у своїх фантазіях, — говорила я, знову лавіруючи між автомобілями й повторюючи про себе, що ніколи більше не стану думати над словами цієї жінки.

Неділя, 5 грудня 1993

Ми зупинилися випити кава.

— Життя многому тебе навчила, — сказала я, намагаючись підтримати розмову.

— Насамперед тому, що ми здатні до збагнення й володіємо даром зміни, — відповів він. — Навіть якщо це й здається неможливим.

Тим наша бесіда й скінчилася. До цього протягом майже двох годин шляхи, поки не зупинилися в пришляхового бара, ми майже не розмовляли.

Спочатку я намагалася згадувати наше з ним дитинство, але він не виявив до цього інтересу і явно відповідав тільки для ввічливості. Він навіть не дуже те й слухав мене й запитував про те, що я вже встигла розповісти. Що те із самого початку пішло не так. Може бути, час або відстань непоправно віддалили його від мого миру. «Він говорить про чарівний мгновеньях, — подумала я. — А в чим різниця між тими дорогами, якими йшли Кармен, святий Иаков або Марія?» Так, він живе тепер в інший світі, Сория перетворилася в спогад — розмите часом, що застряг у минулому: його друзі дитинства так у дитинстві й залишилися, а старі, якщо ще живі, зайняті тим же, чим і двадцять дев’ять років тому.

Я вже каялася, що погодилася поїхати з ним. Коли ж у цьому барі він знову обірвав розмову, я вирішила не відновляти його.

Ті друга година, що залишалося їхати до Більбао, були для мене сущим катуванням. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, і ніхто з нас навіть не намагався сховати дурний настрій. В автомобілі, узятому напрокат, не було радіо, і нема чим було заглушити гнітюче мовчання.

— Давай запитаємо, де тут автобусна станція, — сказала я, коли ми з’їхали зі швидкісної магістралі. — Звідси в Сарагосу регулярно ходять експреси.

Був час сієсти, і на вулицях людей зустрічалося мало. Ми проїхали повз якого те чоловіка, повз юну парочку, але він не пригальмував, не запитав.

— Ти що — знаєш, де це? — не витримала я.

— Що «це»?

Він по колишньому не слухав і не чув мене.

И раптово я зрозуміла, що означає це мовчання. Про що йому говорити з жінкою, так і не отважившейся вийти в мир? Що за задоволення — крокувати поруч із людиною, обуянным страхами перед незвіданим і невідомим, з людиною, усьому на світі предпочитающим гарну службу й удале заміжжя? А я — про, горі мені! — намагалася говорити з ним про колишніх друзів, про спогади, що покрилися пилом,, про закуткове містечко. А про що ще я могла б говорити?

— Отут ти мене й висадиш, — сказала я, коли ми, зважаючи на все, добралися до центра. Я щосили намагалася, щоб голос мій звучав невимушено, але насправді почувала себе дурної, інфантильної, докучной.

Він не зупинив машину.

— Мені треба знайти автобусну станцію й повернутися в Сарагосу, — упорствовала я.

— Я ніколи не бував тут. Я не знаю, де перебуває мій готель. Не знаю, де буде лекція. І де автобусна станція — теж не знаю.

— Знайду, не турбуйся.

Він скинув швидкість, але не пригальмував.

— Мені б хотілося…

Двічі він починав, але так і не зумів закінчити фразу. Я могла лише догадуватися про те, чого б йому хотілося — подякувати, що я склала йому компанію, передати привіт загальним знайомим і — таким от способом — відскіпатися від неприємних відчуттів. Мені б хотілося, щоб ти сьогодні ввечері пішла із мною на лекцію, — нарешті виговорив він.

Я розгубилася. Бути може, він усього лише намагається виграти час, щоб порушити примушене мовчання, що панувало в машині в усі час шляху?

— Мені б дуже хотілося, щоб ти пішла із мною, — повторив він.

Так, звичайно, я — провінційне дівчисько, звичайно, у житті моєї не траплялося нічого такого захватывающе цікавого, про що коштувало б розповісти, звичайно, я позбавлена блиску й шарму, властивих столичним жінкам. Але життя в провінції, хоч і не надає жінці елегантності або досвіду, учить її, як треба вслухуватися в голос серця — як слухати йому й коритися.

И к моєму подиву, голос серця шепнув мені, що мій супутник — щирий.

Я відсапалася. Зрозуміло, ні на яку лекцію я не піду, але втішно вже й те, що мій друг начебто б вертається до мене, кличе мене у свої пригоди, ділить із мною й страхи, і радість перемог.

— Спасибі за запрошення, — відповіла я. — Але в мене немає грошей на готель, і потім я повинна бути на заняттях.

— Гроші в мене є. Переночуєш у мене. Попросимо номер із двома ліжками.

Я помітила, що він весь у поті, незважаючи на холодний день. Серце моє стало подавати сигнали тривоги, а розпізнати причини її мені було не під силу. Радість, кілька мінут назад захлиснула мене, змінилася повною розгубленістю.

Він раптом різко зупинив машину й подивився мені прямо в очі.

А коли тобі дивляться в очі, не можна збрехати, не можна нічого приховати.

И будь — яка жінка, якщо почуття в ній не вкрай омертвіли, по очах чоловіка зрозуміє, що він охоплений пристрастю, — зрозуміє, якою би безглуздістю не здавалося це, яким би несвоєчасн і недоречним не був прояв її. У ту ж мить пригадалися мені слова, вимовлені рудоволосою дівчиною.

Це було неможливо. Але це було так.

Ніколи, ніколи в житті не подумала б я, що він — через стільки років — ще пам’ятає. Ми були дітьми, ми разом росли, ми, взявшись за руки, осягали мир. Я любила його — якщо, звичайно, дитині дано зрозуміти, що таке любов. Але все це було так давно, залишилося в який те іншого, колишнього життя, коли серце в безвинності своєї відкривалося всьому найкращому, що є на світі.

А тепер ми повзрослели й навчилися відповідати за свої вчинки. А те, що було в дитинстві, у дитинстві й залишилося.

Я знову глянула йому в очі. Я не хотіла або не могла повірити.

— Мені залишилося прочитати тільки одну лекцію, а потім почнуться свята на честь Пречистої Діви Нехибно Зачала. Мені треба з’їздити в гори, — продовжував він. — Мені треба яке що показати тобі.

Ця блискуча людина, що говорила про чарівні миті, стояв переді мною — і все робив не так, як треба: був і недоречно напористий, і разом з тим недостатньо впевнений у собі, і занадто квапив події, і робив які те плутані пропозиції. Мені було важко бачити його таким.

Я відкрила дверцята, вийшла, обперлася об капот. Довго дивилася на майже пустельний проспект. Закурила, спробувала не думати. Я могла б прикинутися, зробити вигляд, що нічого не розумію, — спробувати переконати саме себе, начебто мова йде про речі безневинних, начебто й справді друг дитинства запропонував таке своїй подружці. Може бути, він занадто багато мандрував по світлу й став сприймати дійсність інакше.

Може бути, я все перебільшую.

Він вискочив з машини, присів із мною поруч.

— Мені б хотілося, щоб увечері ти пішла із мною на лекцію, — повторив він. — А не зможеш — нічого страшного, я не ображуся.

Готово! Мир зробив повний оборот і повернувся у вихідну точку. Я все сприйняла не правильно — от він уже й не наполягає, от він уже готовий відпустити мене. Обійняті пристрастю чоловіка так себе не ведуть.

Я почувала себе дуже нерозумно й одночасно відчула полегшення. Так, я могла б залишитися — хоч на день. Ми повечеряли б разом і, бути може, навіть випили б і схмеліли небагато, чого з нами ніколи не траплялося в дитинстві. Представлявся прекрасний випадок забути всі ті дурості, про які я думала за кілька мінут до цього, випадала відмінна можливість розбити ту крижану кірку, що сковувала нас із самого Мадрида.

Один день погоди не робить. Принаймні, буде що розповісти подругам.

— Номер із двома ліжками, — сказала я немов би в жарт. — И за вечерю платиш ти, тому що я — бідна, хоч і не занадто юна студентка. Грошей у мене немає.

Ми занесли валізи в номер, спустилися й рушили туди, де повинна була відбутися лекція. До початку її ще залишався час, і ми зайшли в кафі.

— Я хочу тобі яке що віддати, — і із цими словами він простягнув мені маленький червоний мішечок.

Я зараз же відкрила його. Усередині виявилася стара, заржавлена ладанка: з одного боку — зображена Пресвятої Діви, з іншого боку — Серця Иисусова.

— Твоя, — сказав він, помітивши мій подив. І серце моє знову охопила тривога.

— Один раз — це було восени, погода стояла така ж, як зараз, і нам з тобою було, напевно, років по десяти — ми сиділи на березі, там, де росте великий дуб. Я хотів сказати тобі слова, які, готуючись до цієї розмови, повторював про себе багато тижнів підряд. Але тільки почав, ти перебила мене, викликнувши, що втратила свою ладанку, і попросила піти пошукати її.

Я згадала. Боже мій, я згадала!

— И мені вдалося знайти неї. Але коли я повернувся на берег, у мене вже не вистачило духу вимовити те, до чого я готувався так довго, — продовжував він. — И я заприсяг, що віддам тобі ладанку, лише коли зможу домовити фразу, почату в той день, майже двадцять років тому. Довго, дуже довго я намагався викинути її з голови, але не отут те було. Але більше я жити з нею не в силах.

Він відставив чашку, закурив і спрямував нерухливий погляд у стелю. Потім повернувся до мене й сказав:

— Фраза дуже проста. Я люблю тебе.

Порию нас охоплює сум, і впоратися з нею ми не можемо. Ми усвідомимо, що чарівне мгновенье цього дня минуло, а ми не скористалися ім. И тоді життя ховає від нас свою магію, своє мистецтво.

Треба прислухатися до голосу дитини, яким ти був коли те і який ще існує де те усередині тебе. Йому дане збагнення цих чарівних митей. Так, ми можемо вгамувати його плач, але заглушити його голос — немає.

Ця дитина продовжує бути присутнім. Блаженні несмысленыши, тому що їх є Царство Небесне.

И якщо ми не зуміємо народитися заново, якщо не зможемо глянути на життя, як дивилися коли те — з дитячою безвинністю й наснагою, — те й змісту в нашім існуванні не буде