povnij zmist muza bunin i a chast 1 - Шкільний Всесвіт

Я був тоді вже підтоптаний, але здумав учитися живопису, — — — і в мене завжди була пристрасть до неї, — — — і й, кинувши свій маєток у Тамбовській губернії, провів зиму в Москві: брав уроки в один бездарного, але досить відомого художника, неохайного товстуна, що відмінно усвоили собі все, що покладається: довгі волосся, великими сальними кучерями закинуті назад, трубка в зубах, оксамитова гранатова куртка, на черевиках грязно^ — сірі гетры, — — — і я їх особливо ненавидів, — — — і недбалість в обігу, поблажливе поглядывание прищуленими очами на роботу учня й це як би про себе:

— — — і Цікаво, цікаво… Безсумнівні успіхи…

Жив я на Арбаті, поруч із рестораном “Прага”, у номерах “Столиця”. Удень працював у художника й будинку, вечора нерідко проводив у дешевих ресторанах з різними новими знайомими з богеми, і молодому й порваними, але однаково прихильними більярду й ракам з пивом… Неприємно й нудно я жив! Цей жінкоподібний, нечистоплотний художник, його “артистично” запущеною, заваленою всякою курною бутафорією майстерня, ця похмура “Столиця”… У пам’яті залишилося: безперестану валить за вікнами сніг, глухо гримлять, дзвонять по Арбату конки, увечері киснуло смердить пивом і газом у тускло освітленому ресторані… Не розумію, чому я вів таке животіння, — — — і був я тоді далеко не бідний.

Але от один раз у березні, коли я сидів будинку, працюючи олівцями, і у відчинені фортки подвійних рам несло вже не зимовою вогкістю мокрого снігу й дощу, не по — зимовому цокали по мостової підкови й начебто музыкальнее дзвонили конки, хтось постукав у двері моєї прихожей. Я крикнув: хто там? — — — і але відповіді не пішло. Я почекав, знову крикнув — — — і знову мовчання, потім новий стукіт. Я встав, відчинив: у порога коштує висока дівчина в сірому зимовому капелюшку, у сірому прямому пальто, у сірих ботиках, дивиться в упор, очі кольору жолудя, на довгих віях, на особі й на волоссях під капелюшком блищать краплі дощу й снігу; дивиться й говорить:

— — — і Я консерваторка, Муза Граф. Чула, що ви цікава людина, і прийшла познайомитися. Нічого не маєте проти?

Досить здивований, я відповів, звичайно, люб’язністю:

— — — і Дуже влещений, милості прошу. Тільки повинен попередити, що слухи, що дійшли до вас, навряд чи правильні: нічого цікавого в мені, здається, немає.

— — — і У всякому разі, дайте мені ввійти, не тримаєте мене перед дверима, — — — і сказала вона, всі так само прямо дивлячись на мене. — — — і Влещені, так приймайте.

И, увійшовши, стала, як удома, знімати перед моїм сіро — сріблистим, місцями почорнілим дзеркалом капелюшок, поправляти іржаві волосся, скинула й кинула на стілець пальто, залишившись у картатому фланелевому платті, села на диван, чмихаючи мокрим від снігу й дощу носом, і наказала:

— — — і Зніміть із мене ботики й дайте з пальто носова хустка.

Я подав хустку, вона втерлася й простягнула мені ноги.

— — — і Я вас бачила вчора на концерті Шора, — — — і байдуже сказала вона.

Стримуючи дурну посмішку задоволення й здивування, — — — і що за дивна гостя! — — — і я покірно зняв один за іншим ботики. Від її ще свіжо пахнуло повітрям, і мене хвилював цей захід, хвилювало з’єднання її мужності з усім тим жіночо — молодим, що було в її особі, у прямих очах, у великій і гарній руці, — — — і у всім, що оглянув і відчув я, стаскивая ботики з — під її плаття, під яким округле й повноваго лежали її коліна, бачачи опуклі ікри в тонких сірих панчохах і подовжені ступні у відкритих лакових туфлях.

Потім вона зручно сіла на дивані, збираючись, видимо, іти не швидко. Не знаючи, що говорити, я став розпитувати, від кого й що вона чула про мене й хто вона, де й з ким живе. Вона відповіла.

— — — і Від кого й що чула, неважливо. Пішла більше тому, що побачила на концерті. Ви досить гарні. А я дочка доктора, живу від вас недалеко, на Пречистенском бульварі.

Говорила вона якось зненацька й коротко. Я, знову не знаючи, що сказати, запитав:

— — — і Чаю хочете?

— — — і Хочу, — — — і сказала вона. — — — і Й накажіть, якщо у вас є гроші, купити в Белова яблук ранет, — — — і отут, на Арбаті. Тільки поквапите коридорного, я нетерпляча.

— — — і А здаєтеся такий спокійною.

— — — і Мало що здається…

Коли коридорний приніс самовар і мішечок з яблуками, вона заварила чай, перетерла чашки, ложечки…

А з’ївши яблуко й випивши чашку чаю, глибше підсунулася на дивані й поплескала рукою біля себе:

— — — і Тепер сядьте до мене.

Я сіл, вона обійняла мене, не поспішаючи поцілувала в губи, відсторонилася, подивилася й, начебто переконавшись, що я гідний того, закрила очі й знову поцілувала — — — і старанно, довго.

— — — і Ну от, — — — і сказала вона начебто полегшено. — — — і Більше поки нічого не можна. Післязавтра.

У номері було вже зовсім темно, — — — і тільки сумне напівсвітло від ліхтарів з вулиці. Що я почував, легко собі представити. Звідки раптом таке щастя! Молода, сильна, смак і форма губ незвичайні… Я як у сні чув одноманітний дзенькіт конок, цокіт копит…

— — — і Я хочу післязавтра пообідати з вами в “Празі”, — — — і сказала вона. — — — і Ніколи там не була й взагалі дуже недосвідчена. Уявляю, що ви про мене думаєте. А насправді ви моя перша любов.

— — — і Любов?

— — — і А як же це інакше називається?

Ученье своє я, звичайно, незабаром кинув, вона своє продовжувала абияк. Ми не розставалися, жили, як молодята, ходили по картинних галереях, по виставках, слухали концерти й навіть навіщо — те публічні лекції… У травні я переселився, за її бажанням, у стародавню підмосковну садибу, де були настроєні й здавалися невеликі дачі, і вона стала їздити до мене, вертаючись у Москву о першій годині попівночі. Ніяк не очікував я й цього — — — і дачі під Москвою: ніколи ще не жив дачником, без усякої справи, у садибі, настільки не схожої на наші степові садиби, і в такому кліматі.

Увесь час дощі, навкруги соснові ліси. Раз у раз у яскравійій синявому над ними збирають білі хмари, високо перекочується грім, потім починає сипати крізь сонце блискучий дощ, що швидко перетворюється від спеки в запашну соснову пару… Все мокро, масно, дзеркально… У парку садиби дерева були так великі, що дачі, подекуди побудовані в ньому, здавалися під ними малі, як житла під деревами в тропічних країнах. Ставок стояв величезним чорним дзеркалом, наполовину затягнуть був зеленою ряскою… Я жив на окраїні парку, у лісі. Бревенчатая дача моя була не зовсім добудована, — — — і неконопаченые стіни, нестругані підлоги, печі без заслінок, меблів майже ніякий. І від постійної вогкості мої чоботи, що валялися під ліжком, обростили оксамитом цвілі.

Темніло по вечорах тільки до напівночі: коштує й коштує напівсвітло заходу по нерухливих, тихих лісах. У місячні ночі це напівсвітло дивно мішалося з місячним світлом, теж нерухливим, зачарованим. І по тім спокої, що панувало всюди, по чистоті неба й повітря, усе здавалося, що дощу вже більше не буде. Але от я засипав, провівши її на станцію, — — — і й раптом чув: на дах знову валить злива із громовими розкатами, навкруги тьма й у схил падаючі блискавки… Ранком на ліловій землі в сирих алеях майоріли тіні й сліпучі плями сонця, цокали пташки, називані мухоловками, хрипнуло тріскотіли дрозди. До полудня знову ширяло, знаходили хмари й починав сипати дощ. Перед заходом ставало ясно, на моїх бревенчатых стінах тремтіла, падаючи у вікна крізь листя, кришталево — золота сітка низького сонця. Отут я йшов на станцію зустрічати її. Підходив поїзд, вивалювалися на платформу незліченні дачники, пахнуло кам’яним вугіллям паровоза й сирою свіжістю лісу, показувалася в юрбі вона, із сіткою, обтяженої пакетами закусок, фруктами, пляшкою мадери… Ми дружно обідали око на око. Перед її пізнім від’їздом бродили по парку. Вона ставала сомнамбулична, ішла, хилячи голову на моє плече. Чорний ставок, вікові дерева, що йдуть у зоряне небо… Заколдованно — Світла ніч, нескінченно — безмовна, з нескінченно — довгими тінями дерев на срібних галявинах, схожих на озера. У червні вона виїхала із мною в моє село, — — — і не вінчаючись, стала жити із мною, як дружина, стала хазяювати. Довгу осінь провела не нудьгуючи, у буденних турботах, за читанням. Із сусідів найчастіше бував у нас хтось Завистовский, самотній, бедный поміщик, що жив від нас верстах у двох, щуплий, рыженький, несміливий, недалекий — — — і й недурний музикант. Узимку він став з’являтися в нас ледве не щовечора. Я знав його з дитинства, тепер же так звик до нього, що вечір без нього був мені дивний. Ми грали з ним у шашки або ж він грав з нею в чотири руки на роялі. Перед Різдвом я якось поїхав у місто. Вернувся вже при місяці. І, увійшовши в будинок, ніде не знайшов неї. Сіл за самовар один. — — — і А де бариня, Дуня? Гуляти пішла? — — — і Не знаю — з. Їх немає вдома із самого сніданку. — — — і Одяглися й пішли, — — — і сутінно сказала, проходячи по їдальні й не піднімаючи голови, моя стара нянька. “Вірно, до Завистовскому пішла, — — — і подумав я, — — — і вірно, незабаром прийде разом з ним — — — і вже сьома година…” И я пішов і приліг у кабінеті й раптово заснув — — — і весь день мерзнув у дорозі. І так само раптово опам’ятався через годину — — — і з ясною й дикою думкою: “Так адже вона кинула мене! Найняла на селі мужика й виїхала на станцію, у Москву, — — — і від її все станеться! Але, може бути, повернулася?” Пройшов по будинку — — — і ні, не повернулася. Соромно прислуги… Годин у десять, не знаючи, що робити, я надяг кожушок, взяв навіщо — ту рушницю й пішов по великій дорозі до Завистовскому, думаючи: “Як навмисно, і він не прийшов нині, а в мене ще ціла страшна ніч спереду! Невже правда виїхала, кинула? Так ні, не може бути!” Іду, скриплячи по наїждженому серед снігів шляху, блищать ліворуч сніжні поля під низкою, бідним місяцем… Згорнув з великої дороги, пішов до садиби Завистовского: алея голих дерев, що веде до неї по полю, потім в’їзд у двір, ліворуч старий, жебрак будинок, у будинку темно… Піднявся на зледенілий ґанок, із працею відчинив важкі двері в жмутах оббивки, — — — і в прихожей червоніє відкрита прогоріла грубка, тепло й темрява… Але темно й у залі. — — — і Вікентій Викентич! І він безшумно, у валянках, з’явився на порозі кабінету, освітленого теж тільки місяцем у потрійне вікно. — — — і Ах, це ви… Входите, входите, будь ласка… А я, як бачите, сумерничаю, коротаю вечір без вогню… Я ввійшов і сів на горбистий диван. — — — і Уявіть собі. Муза кудись зникла… Він промовчав. Потім майже нечутним голосом: — — — і Так, так, я вас розумію… — — — і Тобто, що ви розумієте? І негайно, теж безшумно, теж у валянках, із шаллю на плечах, вийшла зі спальні, що прилягала до кабінету, Муза. — — — і Ви з рушницею, — — — і сказала вона. — — — і Якщо хочете стріляти, то стріляйте не в нього, а в мене. І села на інший диван, навпроти. Я подивився на її валянки, на коліна під сірою спідницею, — — — і всі добре було видно в золотавому світлі, що падало з вікна, — — — і хотіло крикнути: “Я не можу жити без тебе, за одні цих колін, за спідницю, за валянки готовий віддати життя!” — — — і Справа ясно й кінчена, — — — і сказала вона. — — — і Сцени марні. — — — і Ви дивовижно жорстокі, — — — і із працею виговорив я. — — — і Дай мені цигарку, — — — і сказала вона Завист
овскому. Він боягузливо сунувся до неї, простягнув портсигар, став по кишенях шарити сірників… — — — і Ви із мною говорите вже на “ви”, — — — і задихаючись, сказав я, — — — і ви могли б хоч при мені не говорити з ним на “ти”. — — — і Чому? — — — і запитала вона, піднявши брови, тримаючи на відльоті цигарку. Серце в мене колотилося вже в самому горлі, било в скроні. Я піднявся й, валандаючись, пішов геть.