povnij zmist mishenyata bredberi r chast 1 - Шкільний Всесвіт

Рэй Брэдбери. Мишенята — Вони дуже дивні, ці маленькі мексиканці, — сказав я. — Що ти маєш на увазі? — запитала дружина. — Від них не доноситься ні звуку, — відповів я. — Прислухайся.Наш будинок стояв у ряді таких же будов, ледве в глибині, і частина його ми здавали внайми. Купуючи його, ми із дружиною відгородили кілька кімнат розраховуючи на квартирантів. Тепер, коштуючи в стіни й прислухаючись, ми чули лише биття власних серць. — Я знаю, вони будинку, — прошептав я. — Всі три роки, що вони тут живуть, від них не було чутно ні дзенькоту посуду, ні розмов, ні клацань вимикача. Великий боже, що вони там роблять? — Ніколи про це не замислювалася, — відповіла дружина. — Справді, дивно. — Вони запалюють усього одну синю лампочку — у вітальні. Маленький, тьмяну, ват на двадцять п’ять. Якщо, проходячи повз їхні двері, заглянути в неї, то видно він — сидить у кріслі й не говорить ні слова. Вона — сидить в іншому кріслі, дивиться на нього й теж мовчить. І обоє не рухаються. — На перший погляд навіть здається, що їх немає будинку, — сказала дружина, — так у них темно у вітальні. І тільки придивившись можна розрізнити, що вони сидять там. — Коли — небудь я ввірвуся до них, запалю всі лампи й закричу. Боже правий, якщо вже я не можу винести цю тишу, те як вони можуть? А чи вміють вони взагалі говорити, а? — Він здоровається, коли приносить місячну плату. — А ще? — Прощається.Я потряс головою. — Зустрічаючись із мною, він тільки посміхається й біжить далі.Ми із дружиною по вечорах читаємо, слухаємо радіо, розмовляємо. — А радіо в них є? — Немає. Ні радіо, ні телевізора, ні телефону. І ні книг, ні журналів, ні газет. — Разюче. — Не хвилюйся так. — Я знаю, що ти, наприклад, не зможеш два або три роки підряд просидіти в темній кімнаті й не розмовляти, не слухати радіо, не читати й навіть не є, адже правда? З їхніх кімнат жодного разу не пахнуло смаженим м’ясом або яєчнею. Чорт забери, їх навіть уночі не чутно. — Напевно, дорогою, вони просто містифікують нас. — Якщо так, їм це здорово вдається!Я вийшов прогулятися навколо кварталу. Був чудесний літній вечір. Вертаючись, я від нема чого робити заглянув у їхні двері. Там — тьма й тиша, дві обважнілі фігури сиділи в кріслах, і горіла маленька синя лампочка. Я стояв у дверей досить довго — поки не докурив свою сигарету. І тільки повернувшись, щоб піти, я помітив, що він коштує в прихожей зі своїм звичайним привітним вираженням на особі. Він не рухався. Просто стояв і розглядав мене. — Добрий вечір, — сказав я.Мовчання. Потім він повернувся й зник у темній кімнаті.О сьомій годині ранку маленький мексиканець вийшов з будинку й заспішив по алеї. У його квартирі було всі так само тихо. Його дружина вийшла у вісім, незграбна у своєму темному одіянні. Вона ступала обережно, може бути, тому, що маленький капелюшок ледь тримався на її зачісці. От так мовчачи й непомітно вони всі ці роки йшли на роботу. — Де вони працюють? — запитав я за сніданком. — Він — кочегар в “Юнайтед Стейтс Стил”. Вона — кравчиня в якійсь майстерні. — Нелегка робота.Я віддрукував кілька сторінок мого роману, потім ще півтори, але вже повільніше й лінивіше. О п’ятій годині я побачив, як мексиканка вертається з роботи: вона відімкнула двері, прослизнула усередину, повісила пальто на гачок, засмикнула фіранки й щільно закрила двері.Він прийшов у шість, так само поспішно, як ішов ранком. Коштуючи у своїх дверей, він виявляв втілення нескінченного терпіння. Тихо, немов миша, поскребся він у двері, почекав. Нарешті вона впустила його. Я не помітив, щоб їхні губи ворухнулися.За увесь час вечері від них не донеслося ні звуку, ні заходу смаженого, ні дзенькоту посуду.Потім вони запалили маленьку синю лампочку. — От так само точно він приходить платити, — сказала моя дружина. — Стукає так тихо, що я навіть ледь чую. Випадково гляну у вікно й бачу, що він, як вартовий, коштує у дверей. Бог знає, скільки часу він чекає щораз.Через два дні, чудесним липневим вечором, я працював у саду. Раптово з будинку зринув маленький мексиканець і сказав, оглянувши мене від голови до ніг: — Ви божевільний!Він повернувся до моєї дружини. — И ви божевільна!Потім додав, жваво жестикулюючи, але вже тихіше: — Ви мені не подобаєтеся. Стільки шуму. Ви мені не подобаєтеся. Ви — божевільні.І повернувся у свою квартиру.Серпень, вересень, жовтень, листопад. “Мишенята”, як ми тепер називали їх між собою, тихо жили у своїй темній норці. Один раз разом з розпискою моя дружина віддала мексиканцеві кілька старих журналів. Він прийняв їх чемно, з посмішкою й уклоном, але не сказав ні слова. Через
годину вона побачила, як він засунув їх у двірський мусоросжигатель і підніс сірник.Наступного дня він вніс плату вперед за три місяці, безсумнівно, тільки потім, щоб бачити нас не частіше, ніж раз у дванадцять тижнів. Коли мені трапилося зустріти його на вулиці, він швидко перейшов на іншу сторону, зробивши вигляд, начебто раптом побачив там знайомого. Його дружина пробігала повз мене те розсіяно посміхаючись, те зніяковіло киваючи. Мені жодного разу не трапилося виявитися до неї ближче, чим на двадцять ярдів. Коли в них у квартирі зламався водопровід, вони чотири дні не говорили нам про це. Коли прийшов водопровідник, йому довелося працювати при світлі кишенькового ліхтарика. — Чорт їх забери, — сказав він мені потім. — Що за діра — у жодному патроні немає лампочки. Коли я запитав, де в них лампочки, вони тільки посміхнулися.Уночі я лежав, міркуючи про “мишенят”. Звідки вони узялися? Ну так, з Мексики. А звідки з Мексики? З ферми, з маленького сільця на березі ріки? Звичайно, не з міста, навіть не із селища. Але адже в будь — якому місці є зірки, є зміна дня й ночі, схід і захід місяця й сонця там, де вони провели кращу частину свого життя. А тепер вони тут, далеко від будинку, у неможливому великому місті; він весь день потіє в пеклі кочегарні, воно горбить спину й смикає нерви у швальні. Додому вони йдуть через все місто пішки, уникаючи сідати в трамваї, що гримлять, і автобуси, які на кожному перехресті кричать, немов червоні папуги. Крізь мільйон лементів добираються вони до своєї вітальні, до своєї синьої лампочки, до своїх зручних крісел, своєї тиші. Я довго думав про це. Потім мені почудилось, що варто простягнути руку в темряву власної спальні, і я намацаю саманну цеглу, почую цвіркуна й біг ріки під місяцем і чиєюсь неголосною піснею під тихий перебір гітари.В один із грудневих вечорів зайнявся сусідній будинок. Полум’я рвалося до неба, лавиною валили цегли, іскри летіли на дах, під якою жило наше маленьке мишеня.Я постукав у його двері. — Пожежа! — закричав я. — Пожежа!Вони нерухомо сиділи під своєю синьою лампою.Я забарабанив сильніше. — Ви чуєтеся Пожежу!Приїхали пожежні машини. Додому обрушилися потоки води. Віялом злетіли цегли й у чотирьох місцях пробили дах нашого будинку. Я піднявся наверх, погасив що зажеврівся було вогонь і спустився на землю із забрудненою особою й подряпаними руками. Двері в кімнати мексиканця була відкрита. Вони із дружиною стояли в прихожей, обоє — каменно — неподвижные. — Впустите мене! — крикнув я. — У вас у даху діра, до вас у спальню можуть залетіти іскри.І ринувся у двері, відіпхнувши їх обох. — Немає! — буркнула маленька людина. — Ах!.. — і маленька жінка заметалася колами, начебто зламана іграшка.Я вже був усередині з кишеньковим ліхтариком у руці. Людина вцепился в мій рукав. Я відчув його подих.Промінь мого ліхтарика метнувся в кімнати, висвітивши сотню винних пляшок у холі, ще дві сотні — на полках у кухні, ще шість дюжин — по периметрі вітальні, ще більше — на тумбочках у спальні й у туалеті. Не знаю, що вразило мене більше — діра в стелі спальні або нескінченні відблиски на безлічі пляшок. Їм не було рахунку. Здавалося, тут побувала гігантська каменедробарка, усе розбила, розкидала, увергнула в первозданний хаос, так так і залишила.Метнувшись у спальню, я відчув, що мексиканці коштують у дверях за мною. Я чув їхній шумний подих, майже відчував їхні погляди. Я відвів промінь ліхтарика від блискаючих пляшок і напоследок ретельно обстежив діру в стелі.Маленька жінка тихо заплакала, але ніхто з них не ворухнувся.На наступний ранок вони з’їхали.Ми так і не довідалися б про це, якби не побачили в шість ранків, як вони з легенями, майже порожніми валізками йдуть по алеї, що веде від нашого будинку до вулиці. Я намагався їх зупинити. Умовляв їх. “Ми ж старі знайомі”, — говорив я. “Нічого не змінилося”, — говорив я. “Вам не прийде нічого робити, — говорив я, — не прийде лагодити дах”. “Ви тут ні при чому, — наполягав я. — Я сам полагоджу дах, усе залишиться як і раніше, для вас нічого не зміниться”. Поки я говорив, вони дивилися те додому, то на далекий кінець алеї, тільки не на мене. Коли я замовк, вони разом кивнули на вихід з алеї, немов говорячи, що їм пора, і пішли, а потім побігли ладь від мене, до вулиці, де переплуталися гуркітливі траси трамваїв, автобусів і автомобілів. Вони бігли прямо, гордо піднявши голови, і жодного разу не обернулися.Тільки випадково я знову побачив їх. Різдвяним вечором я помітив маленьку людину — він тихо дріботав уздовж по сутінковій вулиці поперед ме