povnij zmist miljoni arcybashev m p 1 7 - Шкільний Всесвіт

Вона не купується золотом і не здобувається вона на вагу срібла.Іов, XVIмежду темним небом і морем, як димку, стояло рівне світло місяця, кругло і ясно встала над обрієм. На деревах саду, точно рій вогненних колібрі, що звідкись налетіли, гойдалися й стрибали на невидимих дротах маленькі різнобарвні ліхтарики. З безглуздо освітленої естради, де чорний паяц — капельмейстер, потешно змахуючи руками й фалдочками, поривався кудись злетіти, розліталися в усі сторони викарбувані скрипкові звуки, взвизгивали, сміялися й співали, легкими візерунковими хороводами вилітаючи з — під темних дерев на відкритим, завороженим місячним світлом морський берег. Там танцювали вони перед особою світлого місяця, як легені ельфи, незримі й таємничі у своєму примарному хвилинному житті.Схрестивши потужні руки на холодному мармурі столика, Мижуев мовчачи й тужно поглядав по сторонах.Коли він взглядывал на естраду, усе здавалося йому метушливо дрібним і безглуздо гучним, а коли повертався убік моря, ставало величаво спокійно, задумливо вільно, як сам високий світлий місяць.Крута русява борода його й масивні плечі збуджували подання про страшну силу й тверду волю, але ока Мижуева були нездорові, поглиблені, які бувають у приречених на смерть.За сусіднім столиком гуляла компанія панів у білих капелюхах, ухарски проломлених на боці, і ошатних дам, з різко гарними особами й неприродними, підмальованими очами. Всі вони голосно сміялися, цокалися вузенькими, як бабки, чарочками, і не перестаючи гострили, при кожній гостроті підвищуючи голосу й оглядаючись на Мижуева, причому й у чоловіків, і в жінок було мигтюче, очікувально шукаюче вираження. А неподалік, схилившись уперед, точно ніжачи під пахвами свої білі серветки, стояли лакеї й не зводили очей з Мижуева, начебто збиралися але першому його знаку бігти й прожогом кидатися в море.Мижуев і бачив всі, і не зауважував. Колись це забавляло його, але тепер було тільки докучно й так звично, як повітря, від якого не підеш і йти не треба. — Теодор, отчого ти такий нудний сьогодні? — запитувала його Марія Сергіївна, робко доторкаючись пальчиком до крутого ліктя.На ній було зухвале гарне плаття, що мало — мало відкриває ноги, а на темних пишних волоссях гойдалися ніжно — рожеві квіти капелюха, що смутно гармоніювали з її підрум’яненими щоками, що сумно мерехтять очами й жагуче пофарбованими губами.Мижуев повільно, як хворий віл, повернув до неї свою вперту голову й промовчав.Вона була так само возбуждающе гарна, як і колись, і так само крізь чорне мереживо світилося її незвичайно випестуване тіло. При погляді на неї у всякого чоловіка народжувалося гостре й вимогливе подання про якісь неможливі казкові насолоди. Але те, що вона втратила своє колишнє ім’я — Марії Сергіївни — і стала називатися Мэри, і те, що перестала називати його Федей і ви, а стала кликати Теодором і ти, і те, що вона кинула коханого чоловіка й стала жити з Мижуевым, убило в ньому колишню ще так недавно побожну пристрасть і збуджувало часом холодну непояснену злість.Навіть тоді, коли, збуджений її голим покірним тілом, що вже робко просить пещення, Мижуев цілував і м’яв її зі звіриною жорстокістю, він уже не почував колишньої радості, а випробовував тільки плоске жорстоке задоволення, придумуючи неприродні положення, роблячи боляче й принизливо.Здавалося, що він мстив їй за щось, і видно було, що сам страждав якимсь невисловлюваним борошном.І Марія Сергіївна розуміла, отчого це, і тому в неї стали сумні й боязкі очі, що начебто не сміли молити про пощаду. — Підемо, — коротко сказав Мижуев, піймавши гостро цікаві погляди в їхню сторону, і встав.Вона негайно ж квапливо піднялася й пішла з ним поруч, по повсякчасній своїй милій незручності, що колись до сліз розчулювала Мижуева, плутаючись у мереживах спідниці, втрачаючи те хустку, то сумочку й забавно лякаючись цього.Вони вийшли на берег, де панували темне море так світлий місяць, і на самому кінці мостков сіли на лаву.Спереду й з боків, з усіх боків було море, і блискуча вода бурхливо крутила місячний стовп. Якась нескінченна мелодія — шум, плескіт і глухі удари про мол, — серед якої увесь час щось дзенькало тоненьким кришталевим і чутним, і начебто нечутним голоском, безперестану тяглася над безбережним простором, що рухається, і торкала таємничі смутні струни, будячи спогади й беззвітний розпач у самій глибині душі. Часом налітав пружний вітер, і тоді невидимі бризи, змушуючи здригатися, покривали особа й руки дрібним холодним пилом.Мижуев дивився на місячний стовп, що к