povnij zmist mil pardon madam shukshin u m - Шкільний Всесвіт

Коли міські приїжджають у ці краї поохотиться й запитують у селі, хто б міг походити з ними, показати місця, їм говорять: — — — і А от Бронька Пупків… він у нас мастак по цих справах. З ним не скучите. — — — і І якось дивно посміхаються.Бронька (Броніслав) Пупків, ще міцний, добре скро — енный мужик, блакитноокий, усмішливий, легкий на ногу й на слово. Йому за п’ятдесят, він був на фронті, але покалічений — ная права рука — — — і відстріляна два пальці — — — і не із фронту: пара — ньому ще був на полюванні, захотів пити (зимовий час), почав довбати прикладом лід у берега. Рушницю тримав за стовбур, два пальці закривали дуло. Затвор берданки був на запобіжнику, зірвався й — — — і один палець відлетів геть — чисто, інший бол — тался на шкірі. Бронька сам відірвав його. Обидва пальці — — — і указу — тельный і середній — — — і приніс додому й схоронив у городі. І навіть сказав такі слова: — — — і Дорогі мої пальчики, спите спокійно до світлого ранку.Хотів хрест поставити, батько не дав.Бронька багато скандалив на своєму столітті, бився, його часто й нешуточно бивали, він отлеживался, вставав і знову носився по селу на своєму оглушливому мотопеде (“педике”) — — — і зла ні на кого не таїв. Легко жив.Бронька чекав міських мисливців, як свята. І коли вони приходили, він був готовий — — — і хоч на тиждень, хоч на місяць. Місця тутешні він знав як свої вісім пальців, мисливець був розумний і щасливий.Міські не скупилися на горілку, іноді давали день — жаті, а якщо не давали, то й так нічого. — — — і На як? — — — і діловито запитував Бронька. — — — і Дня на три. — — — і Все буде, як в аптеці. Відпочинете, заспокоїте нерви.Ходили дня по трьох, по чотирьох, по тижні. Було гарно. Міські люди — — — і поважні, з ними не вабило під — раться, навіть коли випивали. Він любив розповідати їм усякі мисливські історії.У самий останній день, коли справляли відвальну, Бронька приступав до головної своєї розповіді.Цього дня він теж чекав з великим нетерпінням, щосили кріпився… І коли він наступав, бажаний, з ранку слад — до нило під серцем, і Бронька врочисто мовчав. — — — і Що це з вами? — — — і запитували. — — — і Так, — — — і відповідав він. — — — і Де будемо відвальну сообра — жати? На бережку? — — — і Можна на бережку…. Ближче до вечора вибирали затишне містечко на березі гарної стрімкої ріки, розкладали костерок. Поки варилася щерба із чебачков, пропускали по першої, беседо — вали.Бронька, перекинувши два алюмінієвих стаканчика, заку — ривал… — — — і На фронті доводилося бувати? — — — і цікавився він як би між іншим. Люди старше сорока майже всі були на фронті, але він запитував і молодих: йому треба було начи — нать розповідь. — — — і Це із фронту у вас? — — — і у свою чергу запитували його, маючи на увазі поранену руку — — — і Немає. Я на фронті санітаром був. Так… Справи — делиш — Ки… — — — і Бронька довго мовчав. — — — і Щодо замаху на Гіт — Лера не чули? — — — і Чули. — — — і Не про те. Це коли його свої ж генерали хотіли кок — нуть? — — — і Так. — — — і Немає. Про інше. — — — і А яке ще? Хіба ще було? — — — і Було. — — — і Бронька підставляв свій алюмінієвий ста — канчик під пляшку. — — — і Прошу хлюпнути. — — — і Випивав. — — — і Було, дорогі товариші, було. Кха! От настільки куля від голови пройшла. — — — і Бронька показував кінчик мізинця. — — — і Коли це було? — — — і Двадцять п’ятого липня тыща дев’ятсот сорок третього року. — — — і Бронька знову надовго замислювався, точно вспоми — нал своє власне, далеке й дороге. — — — і А хто стріляв?Бронька не чув питання, курив, дивився на вогонь. — — — і Де замах — те було?Бронька мовчав.Люди здивовано переглядали. — — — і Я стріляв, — — — і раптом говорив він. Говорив неголосно, ще якийсь час дивився на вогонь, потім піднімав ока… І дивився, точно хотів сказати: “Дивно? Мені самому дивно!” И якось смутно посміхався.Звичайно довго мовчали, дивилися на Броньку. Він курив, підкидаючи паличкою вугіллячка, що відскочили, у багаття… От цей — те момент і є самий пекучий. Точно склянка найчистішого спирту пішла гуляти в крові. — — — і Ви серйозно? — — — і А як ви думаєте? Що я, не знаю, що буває за позову — жение історії? Знаю. Знаю, дорогі товариші. — — — і Так ну дурниця якась… — — — і Де стріляли — те? Як? — — — і З “браунінга”… От так — — — і нажав пальчиком, і — — — і пук! — — — і Бронька дивився серйозно й смутно — — — і що люди та — кие недовірливі. Він же вже не хохмил, не скоморошничал.Недовірливі люди губилися. — — — і А чому про це ніхто не знає? — — — і Пройде ще сто років, і тоді багато буде покрито мороком. Зрозуміли? А то ви не знаєте… У цьому — те вся трагедія, що багато героїв залишаються під сукном. – — — і Це щось змахує на… — — — і Перегоди. Як це було?Бронька знав, що однаково захочуть послухати. Завжди хотіли. — — — і Розбовтаєте адже?Знову замішання. — — — і Не розбовтаємо… — — — і Чесне партійне? — — — і Так не розбовтаємо! Розповідайте. — — — і Ні, чесне партійне? А те в нас у селі народ знаєте який… Підуть тріпати мовою. — — — і Так усе буде в порядку! — — — і Людям уже не терпілося по^ — слухати. — — — і Розповідайте. — — — і Прошу хлюпнути. — — — і Бронька знову підставляв склянку — чик. Він виглядав зовсім тверезим. — — — і Було це, як я вже сказав, двадцять п’ятого липня сорок третього року. Кха! Ми наступали. Коли наступають, санітарам більше роботи. Я в той день притяг у лазарет чоловік дванадцять… Приніс одного важкого лейтенанта, поклав у палату… А в палаті був якийсь генерал. Генерал — майор. Рана в нього була не — більша — і в ногу зачепило, вище коліна. Йому саме перегрузнув — ку робили. Побачив мене тог генерал і говорить: — — — і Перегоди — Ка, санітар, не йди.Ну, думаю, куди — небудь треба їхати, хоче, щоб я його під — держивал. Чекаю. З генералами життя набагато интересней: відразу вся обстановка як на долоні.Люди уважно слухають. Постреливает, попыхивает веселий вогник; сутінки крадуться з лісу, наповзають на воду, але середина ріки, сама бистрина, ще блищить, свер — кает, точно величезна довга рибина несеться серединою ре — ки, граючи в сутінку сріблистим тілом своїм. — — — і Ну перев’язали генерала… Доктор йому: “Вам треба поле — жати!” — — — і “Так пішов ти!” — — — і відповідає генерал. Це ми докто — рів — те тоді боялися, а генерали — те їх — і не дуже. Сіли ми з генералом у машину, їдемо кудись. Генерал мене расспра — шивает: звідки я родом? Де працював? Скільки класів обра — зования? Я докладно все пояснюю: родом звідти — те (я тут народився), працював, мол, у колгоспі, але більше охотничал. “Це добре, — — — і говорить генерал. — — — і Стріляєш влучно?” Так, говорю, щоб зрячи не трепаться: на п’ятдесят кроків свічку із гвинта погашу. А щодо класів, мол, не густо: батько сызмальства почав по тайзі із собою тягати. Ну нічого, говорить, там вищого образованья не буде потрібно. А от якщо, говорить, ти нам погасиш одну злобливу свічку, що роздула ми — ровой пожежу, то Батьківщина тебе не забуде. Тонкий натяк на товсті обставини. Зрозуміли?.. Але я поки не догадыва — юсь.Приїжджаємо в більшу землянку. Генерал усіх вигнав, а сам всі мене розпитує. За кордоном, запитує, ні — кого рідних немає? Звідки, мол! Віковічні сибірські… Ми від козаків відбуваємося, які отут недалеко Бий — Катунск рубали, міцність. Це ще при царі Петрові було. Звідти ми й пішли, почесть все село… — — — і Звідки у вас таке ім’я — — — і Броніслав? — — — і Піп з похмілля придумав. Я його, мерина гривастого, разок стукнув за це, коли супроводжував у ГПУ в тридцять третьому років. — — — і Де це? Куди супроводжували? — — — і А в місто. Ми його взяли, а вести комусь. Давай, гово — рят, Бронька, у тебе на нього зуб — — — і веди. — — — і А чому, гарне адже ім’я? — — — і До такому имю треба прізвище підходящу. А я — — — і Бро — Нислав Пупків. Як в армії переклик, так — — — і сміх. А геть у нас — — — і Ванька Пупків, — — — і хоч би што. — — — і Так, так що ж далі? — — — і Далі, виходить, так. Де я зупинився? — — — і Генерал розпитує… — — — і Так. Ну розпитав всі, потім говорить: “Партія й пра — вительство доручають вам, товариш Пупків, дуже ответст — венне завдання. Сюди, на передову, приїхав інкогніто Гітлер. У нас їсти шанс ляснути його. Ми, говорить, взяли одного гада, що був посланий до нас зі спеціальним за — данием. Завданн — те він виконав, але сам уклепався. А повинен був тут перейти лінію фронту й вручити дуже важливі до — кументы самому Гітлерові. Особисто. А Гітлер і вся його шантрапа знають ту людину в особу”. — — — і А при чому отут ви? — — — і Хто з перебивом, тому — — — і з перевивом. Прошу плес — нуть. Кха! Пояснюю: я схожий на того гада як дві краплі води. Ну й — — — і починається житуха, братики мої! — — — і Бронька віддає — ся спогадам з такою хтивістю, з таким затаєний — ным азартом, що слухачі теж мимоволі випробовують приємне, виняткове почуття. Посміхаються. Налажива — Ется якийсь тихий захват. — — — і Помістили мене в окремій кімнаті відразу, при госпіталі, приставили двох ординарців… Один — — — і у званні старшини, а я — — — і рядовий. Ну — ка, го — ворю, товариш старшина, подай — ка мені чоботи. Подає. Наказ — — — і нічого не зробиш, слухається. А мене тим време — ньому готовлять. Я проходжу виучку… — — — і Яку? — — — і Спецвыучку. Про це я поки не можу поширювати — ся, підписку давав. Після закінчення п’ятдесят років — — — і можна. Пройшло тільки… — — –

і Бронька ворушив губами — — — і вважав. — — — і Пройшло двадцять п’ять. Але це — — — і саме собою. Житуха триває! Ранком піднімаюся — — — і сніданок: на перше, на вто — рої, третє. Ординарець принесе якого — небудь вошивого портвейного, а я його кэк шугану!.. Він несе спирт, його в гос — питале навалом. Сам беру розбавляю, як хочу, а портвейный — — — і йому. Так проходить тиждень. Думаю, скільки ж це бу — дет тривати? Ну викликає нарешті генерал. “Як, товариш Пупків?” Готовий, говорю, до виконання завдання! Давай, говорить. З Богом, говорить. Чекаємо тебе звідти Героєм Радянського Союзу. Тільки не промахнися Я говорю, якщо я промахнуся, я буду останній зрадник і ворог народу! Або, говорю, ляжу поруч із Гітлером, або ви виручите Героя З — Ветского Союзу Пупкова Броніслава Івановича. А справа в тому, що намечалось наше грандіозне настання. От так, із флангів, ішла піхота, а попереду — — — і потужний лобовий удар танками.Ока в Броньки сухо горять, як вугіллячка, поблискують. Він навіть алюмінієвий стаканчик не підставляє — — — і забув. Відблиски вогню грають на його сухуватій правильній особі — — — і він гарний і нервовий. — — — і Не буду говорити вам, дорогі товариші, як мене перекинули через лінію фронту і як я потрапив у бункер Гітлера. Я потрапив! — — — і Бронька встає. — — — і Я потрапив!.. Роблю по сходам останній крок і виявляюся у великому залізо — бетонному залі. Горить яскраве електричне світло, маса гене — ралов… Я швидко орієнтуюся: де Гітлер? — — — і Бронька весь напружився, голос його рветься, то зривається на свистячий ше — піт, те неприємно, болісно взвизгивает. Він говорить не — рівно, часто зупиняється, рве себе на півслові, глота — ет слину… — — — і Серце от отут… горлом лізе. Де Гітлер?! Я мікро — скопически вивчив його лисиную мордочку й заздалегідь намітив куди стріляти — — — і у вусики. Я роблю рукою “Хайль Гітлер!”. У руці в мене великий пакет, у пакеті — — — і “браунінг”, заряджений розривними отруєними кулями. Підходить один генерал, тягнеться до пакета: давай, мол. Я йому чемно руч — який — і миль пардон, мадам, тільки фюреру. На чистому не — мецком мові говорю: фьюрэр! — — — і Бронька сглотнул. — — — і Й отут… вийшов він. Мене як струмом смикнуло… Я згадав свою далеку батьківщину. Мати з батьком… Дружини в мене тоді ще не було… — — — і Бронька якийсь час мовчить, готовий за — плакати, завити, рвонути на груди сорочку: — — — і Знаєте, буває, все життя промайне в пам’яті… З ведмедем віч — на — віч — — — і теж так. Кха!.. Не можу! — — — і Бронька плаче. — — — і Ну? — — — і тихо просить хто — небудь. — — — і Він іде до мене назустріч. Генерали все витягнулися по стійці “сумирно”… Він посміхався. І отут я рвонув пакет… Сме — Ївся, гад! Дак одержуй за наші страждання!.. За наші рани! За кров радянських людей!.. За зруйновані міста й села! За сльози наших дружин і матерів!.. — — — і Бронька кричить, тримає ру — ку, як якби він стріляв. Усім стає не по собі. — — — і Ти сміявся?! А тепер умийся своєю кров’ю, гад ти повзучий!! — — — і Це вже несамовитий лемент. Потім гробова тиша… І шепіт, квапливий, майже невиразний: — — — і Я стрелил… — — — і Бронька роняє голову на груди, довго мовчачи плаче, оска — лився, скрипить здоровими зубами, мотає безутішно головою. Піднімає голову — — — і особа в сльозах. І знову тихо, дуже тихо, з жахом говорить: — — — і Я промахнувся.Усі мовчать. Стан Броньки настільки сильно діє, дивує, що говорити що — небудь — — — і недобре. — — — і Прошу хлюпнути, — — — і тихо, вимогливо говорить Бронь — Ка. Випиває й іде до води. І довго сидить на березі один, змучений пережитим хвилюванням. Зітхає, кашляє. Вуху відмовляється їсти….Звичайно в селі довідаються, що Бронька знову розповіді — вал про “замах”.Додому Бронька приходить мрачноватый, готовий выслу — шивать образи й сам ображати. Дружина його, некрасива товстогуба баба, відразу накидається: — — — і Чого як пес побитий плетешся? Знову!.. — — — і Пішла ти!.. — — — і в’януло огризається Бронька. — — — і Дай по^ — жерти. — — — і Тобі не пожерти треба, не пожерти, а всю голову проло — мить безміном! — — — і репетує дружина. — — — і Адже від людей вуж проходу немає!.. — — — і Виходить, сиди будинку, не шляйся. — — — і Ні, я піду счас!.. Я счас піду в сільраду, нехай вони тебе, дурня, знову викличуть! Адже тебе, дурня безпалого, засудют коли — небудь! За перекручування історії… — — — і Не мають права: це не друкована праця. Зрозуміло? Дай пожерти. — — — і Сміються, в очі сміються, а йому… всі Божа роса. Пика ти неумита, худоба лісової!.. Совість — Те в тебе є? Або її всю вуж відбили? Тьфу! — — — і у твої глазыньки безсоромні! Пупок!..Бронька наводить на д