povnij zmist meshkanci starogo budinku paustovskij k g chast 1 - Шкільний Всесвіт

Неприємності почалися наприкінці літа, коли в старому сільському будинку

з’явилася кривонога такса Кульок. Кулька привезли з Москви.Один раз чорний кіт Степан сидів, як завжди, на ґанку й, не кваплячись, умивався. Він лизав растопыренную п’ятірню, потім, замружившись, тер із всієї сили обслюненной лапою в себе за вухом. Раптово Степан відчув чийсь пильний погляд. Він оглянувся й завмер з лапою, закладеної за вухо. Ока Степана побіліли від злості. Маленький рудий пес стояв поруч. Одне вухо в нього загорнулося. Тремтячи від цікавості, пес тягся мокрим носом до Степана — хотів обнюхати цього загадкового звіра. — Ах, от як!Степан приловчився й ударив Кулька по вивернутому вуху.Війна була оголошена, і з тих пор життя для Степана втратила всяку принадність. Нема чого було й думати про те, щоб ліниво тертися мордою об косяки рассохшихся дверей або валятися на сонце біля колодязя. Ходити доводилося з побоюванням, навшпиньках, частіше оглядатися й завжди вибирати спереду яке — небудь дерево або забір, щоб вчасно втекти від Кулька.У Степана, як у всіх котів, були тверді звички. Він любив по ранках обходити зарослим чистотілом сад, ганяти зі старих яблунь горобців, ловити жовтих метеликів — капусниць і точити пазурі на згнилій лаві. Але тепер доводилося обходити сад не по землі, а по високому заборі, невідомо навіщо обтягнутому заржавленим колючим дротом і до того ж такому вузькому, що часом Степан довго думав, куди поставити лапу.Взагалі в житті Степана бували різні неприємності. Один раз він украв і з’їв плотицу разом із застряглим у зябрах рибальським гачком — і все зійшло, Степан навіть не занедужав. Але ніколи ще йому не доводилося принижуватися через кривоногого собаку, схожої на пацюка. Вуси Степана здригалися від обурення.Один тільки раз за все літо Степан, сидячи на даху, посміхнувся.У дворі, серед кучерявенької гусячої трави, стояла дерев’яна миска з мутною водою — у неї кидали кірки чорного хліба для курей. Кульок підійшов до миски й обережно витягся з води більшу розмоклу кірку.Сварливий голенастый півень, прозваний “Горлачом”, пильно подивився на Кулька одним оком. Потім повернув голову й подивився іншим оком. Півень ніяк не міг повірити, що тут, поруч, серед біла дня відбувається грабіж.Подумавши, півень підняв лапу, очі його налилися кров’ю, усередині в нього щось заклекотало, начебто в півні гримів далекий грім. Степан знав, що це значить, — півень роз’ярявся.Стрімко й страшно, тупотячи мозолистими лабетами, півень помчався на Кулька й клюнув його в спину. Пролунав короткий і міцний стукіт. Кульок випустив хліб, пригорнув вуха й з розпачливим криком кинувся у віддушину під будинок.Півень переможно захлопав крильми, підняв густий пил, клюнув розмоклу кірку й з відразою отшвырнул її убік — мабуть, від кірки пахнуло псинами.Кульок просидів під будинком кілька годин і тільки до вечора виліз і сторонкою, обходячи півня, пробрався в кімнати. Морда в нього була в курній павутині, до вусів прилипли висохлі павуки.Але набагато страшнее півня була худа чорна курка. На шиї в неї була накинута шаль зі строкатого пуху, і вся вона походила на циганку — ворожку. Купили цю курку дарма. Недарма баби по селу говорили, що кури робляться чорними від злості.Курка ця літала, як ворона, билася й по нескольку годин могла стояти на даху й без перерви кудахтать. Збити її з даху, навіть цеглою, не було можливості. Коли ми верталися з лугів або з лісу, то здалеку була вже видна ця курка — вона стояла на грубній трубі й здавалася вирізаної з жерсті.Нам пригадувалися середньовічні харчевні — про їх ми читали в романах Вальтера Скотта. На дахах цих харчевень стирчали на тичині бляшані півні або кури, що заміняли вивіску.Так само як у середньовічній харчевні, нас зустрічали будинку бревенчатые темні стіни, законопачені жовтими мохами, що палають поліна в грубці й запах кмину. Чомусь старий будинок пропахнув кмином і деревною потертю.Романи Вальтера Скотта ми читали в похмурі дні, коли мирно шумів по дахах і в саду теплий дощ. Від ударів маленьких дощових крапель здригалися мокрі листи на деревах, вода лилася тонким і прозорим струменем з ринви, а під трубою сиділа в калюжі маленькі зелені жаби. Вода лилася їй прямо на голову, але жаба не рухалася й тільки моргала.Коли не було дощу, жаба сиділа в лужице під рукомийником. Раз у мінуту їй капала на голову з рукомийника холодна вода. З тих же романів Вальтера Скотта ми знали, що в середні століття найстрашнішим катуванням було от таке повільне капання на голову крижаної води, і дивувалися жабі.Іноді по вечорах жаба приходила в будинок. Вона стрибала через поріг і годинни ками могла сидіти й дивитися на вогонь гасової лампи.Важко було зрозуміти, чим цей вогонь так залучав жабу. Але потім ми догадалися, що жаба приходила дивитися на яскравий вогонь так само, як діти збираються навколо неприбраного чайного стола послухати перед сном казку. Вогонь те спалахував, то слабшав від зелених мошок, що згоряли в ламповому склі. Мабуть, він здавався жабі більшим алмазом, де, якщо довго вдивлятися, можна побачити в кожній грані цілі країни із золотими водоспадами й райдужними зірками.Жаба так захоплювалася цією казкою, що її доводилося лоскотати ціпком, щоб вона опам’яталася й пішла до себе, під згнилий ґанок, — на його сходах ухитрялися розцвітати кульбаби.Під час дощу подекуди протікав дах. Ми ставили на підлогу мідні тази. Уночі вода особливо лунко й розмірно капала в них, і часто цей дзенькіт збігався з голосним цоканням ходиків.Ходики були дуже веселі — розмальовані пишними розанами й трилисниками. Кульок щораз, коли проходив повз них, тихо гарчав — мабуть, для того, щоб ходики знали, що в будинку є собака, були насторожі й не дозволяли собі ніяких вільностей — не тікали вперед на дві години на добу або не зупинялися без усякої причини.У будинку жило багато старих речей. Колись давно ці речі були потрібні мешканцям будинку, а зараз вони порошилися й розсихалися на горищі й у них копошилися миші.Зрідка ми влаштовували на горищі розкопки й серед розбитих віконних рам і занавесей з волохатої павутини знаходили те ящик від олійних фарб, покритий різнобарвними окам’янілими краплями, те зламане перламутрове віяло, те мідний кавовий млин часів севастопольської оборони, те величезну важку книгу із гравюрами із древньої історії, те, нарешті, пачку перекладних картинок.Ми перекладали їх. З — під розмоклої паперової плівки з’являлися яскраві й липкі види Везувію, італійські ослики, прибрані гірляндами троянд, дівчинки в солом’яних капелюхах із блакитними атласними стрічками, що грають у серсо, і фрегати, оточені пухкими мячиками порохового диму.Якось на горищі ми знайшли дерев’яну чорну скриньку. На кришці її мідними буквами був выложена англійський напис: “Единбург. Шотландія. Робив майстер Гальвестон”.Скриньку принесли в кімнати, обережно витерли з її пил і відкрили кришку. Усередині були мідні валики з тонкими сталевими шипами. Біля кожного валика сиділа на бронзовому важільці мідна бабка, метелик або жук.Це була музична скринька. Ми завели її, але вона не грала. Дарма ми натискали на спинки жуків, мух і бабок — скринька була зіпсована.За вечірнім чаєм ми заговорили про таємничого майстра Гальвестоне. Усе зійшлися на тім, що це був веселий літній шотландець у картатому жилеті й кожаном фартуху. Під час роботи, обточуючи в лещатах мідні валики, він, напевно, насвистував пісеньку про листоношу, чий ріг співає в мрячних долинах, і дівчині, що збирає хмиз у горах. Як всі гарні майстри, він розмовляв з тими речами, які робив, і пророкував їм їхнє майбутнє життя. Але, звичайно, він ніяк не міг догадатися, що ця чорна скринька потрапить з — під блідого шотландського неба в пустельні ліси за Окою, у село, де тільки одні півні співають, як у Шотландії, а все інше зовсім не схоже на цю далеку північну країну.З тих пор майстер Гальвестон став як би одним з невидимих мешканців старого сільського будинку. Часом нам навіть здавалося, що ми чуємо його хрипкий кашель, коли він невзначай поперхнеться димом із трубки. А коли ми що — небудь збивали — стіл в альтанці або новій шпаківні — і сперечалися, як тримати фуганок або пригнати одну до іншої дві дошки, то часто посилалися на майстра Гальвестона, начебто він стояв поруч і, прищуливши сіре око, глумливо дивився на нашу метушню. І всі ми наспівували останню улюблену пісеньку Гальвестона:Прощай, зірка над милими горами!Прощай навік, моя тепла рідна домівка…Скриньку поставили на стіл, поруч із квіткою герані, і зрештою забули про неї.Але якось восени, пізньою осінню, у старому й гучному будинку пролунав скляний переливчастий дзенькіт, начебто хтось ударяв маленькими молоточками по дзвіночках, і із цього чудесного дзенькоту виникла й полилася мелодія:У милі горыты вернешся…Це зненацька прокинулася після багаторічного сну й заграла скринька. У першу мінуту ми злякалися, і навіть Кульок слухав, обережно піднімаючи те одне, те інше вухо. Очевидно, у скриньці зіскочила яка — небудь пружина.Скринька грала довго, те зупиняючись, те знову наповнюючи будинок таємничим дзенькотом, і навіть ходики притихли від здивування.Скринька програла всі свої пісні, замовчала, і як м

и не билися, але змусити її знову грати ми не змогли.Зараз, пізньою осінню, коли я живу в Москві, скринька коштує там одна в порожніх нетоплених кімнатах, і, може бути, у непроглядні й тихі ночі вона знову прокидається й грає, але її вже комусь слухати, крім полохливих мишей.Ми довго потім насвистували мелодію про милі покинуті гори, поки один раз нам її не просвистів літній шпак, — він жив у шпаківні біля хвіртки. Доти він співав хрипкі й дивні пісні, але ми слухали їх із замилуванням. Ми догадувалися, що ці пісні він вивчив узимку в Африці, підслухуючи гри негритянських дітей. І чомусь ми радувалися, що майбутньою зимою десь страшно далеко, у густих лісах на березі Нігеру, шпак буде співати під африканським небом пісню про старі покинуті гори Європи.Щоранку на дощатий стіл у саду ми насипали крихти й крупу. Десятки шустрих синиць зліталися на стіл і скльовували крихти. У синиць були білі пухнаті щоки, і коли синиці клювали всі відразу, те було схоже, начебто по столі квапливо б’ють десятки білих молоточков.Синиці сварилися, тріскотіли, і цей тріск, що нагадував швидкі удари нігтем по склянці, зливався у веселу мелодію. Здавалося, що в саду грав на старому столі живий музичний ящик, що щебече.Серед мешканців старого будинку, крім Кулька, кота Степана, півня, ходиків, музичного ящика, майстри Гальвестона й шпака, були ще приручена дика качка, їжак, що страждав безсонням, дзвіночок з написом “Дарунок Валдаю” і барометр, що завжди показував “велику сушу”. Про їх прийде розповісти іншим разом — зараз уже пізно.Але якщо після цього маленького оповідання вам присниться нічна весела гра музичного ящика, дзенькіт дощових крапель, що падають у мідний таз, бурчання Кулька, незадоволеного ходиками, і кашель добряги Гальвестона — я буду думати, що розповів вам все це не дарма.