povnij zmist marya ivanivna chexov a p - Шкільний Всесвіт

Антон Павлович Чехов. Марья Ивановнав роскошно прибраної вітальні, на кушетці, оббитої темно — фіолетовим оксамитом, сиділа молода жінка років двадцяти трьох. Кликали її Марьей Іванівною Однощекиной. — Який шаблоновий, стереотипний початок! — викликне читач. — Вічно ці добродії починають роскошно прибраними вітальнями! Читати не хочеться!Вибачаюся перед читачем і йду далі. Перед дамою стояв парубок років двадцяти шести, із блідим, трохи смутною особою. — Ну, от, от… Так я й знав, — розсердиться читач. — Парубок і неодмінно двадцяти шести років! Ну, а далі що? Відомо що… Він попросить поезії, любові, а вона відповість прозаїчним проханням купити браслет. Або ж навпаки, вона захоче поезії, а він… І читати не стану!Але я все — таки продовжую. Парубок не відривав око від молодої жінки й шепотів: — Я люблю тебе, дивовижна, навіть і тепер, коли від тебе віє холодом могили!Отут уже читач вийде з терпіння й почне сваритися: — Чорт їх подери! Пригощають публіку різною нісенітницею, роскошно прибраними вітальнями так якимись Марьями Ивановнами з могильним холодом!Хто знає, може бути, ви й праві у своєму гніві, читач. А може бути, ви й неправі. Наше століття тим і гарний, що ніяк не розбереш, хто правий, хто винуватий. Навіть присяжні, що судять якого — небудь чоловічка за крадіжку, не знають, хто винуватий: чи чоловічок, чи гроші, що погано лежали, чи самі вони, присяжні винуваті, що народилися на світло. Нічого не розбереш на цій землі!У всякому разі, якщо ви праві, те і я не винуватий. Ви знаходите, що ця моя розповідь не цікава, не потрібний. Допустимо, що ви праві й що я винуватий… Але тоді допустите хоч зм’якшуючу провину обставини.Справді, чи можу я писати цікаве й тільки потрібне, якщо мені нудно і якщо от уже два тижні в мене перемежована лихоманка? — Не пишіть, якщо у вас лихоманка.Так — Те так… Але, щоб довго не розмовляти, уявіть собі, що в мене лихоманка й дурний настрій; у цей же самий час в іншого літератора теж лихоманка, у третього неспокійна дружина й болять зуби, четвертий страждає меланхолією. Ми всі четверо не пишемо. Чим же накажете наповнити номера газет і журналів? Чи не тими добутками, які ви, читачі, шлете щодня пудами в редакції наших газет і журналів? З ваших важких пудів навряд чи можна вибрати маленький золотничок, та й то з великою натяжкою, з великим зусиллям.Ми всі, професійні літератори, не дилетанти, а справжні літературні поденники, скільки нас є, такі ж люди — человеки, як і ви, як і ваш брат, як і ваша своячка, у нас такі ж нерви, такі ж внутрішності, нас мучить те ж саме, що й вас, скорбей у нас незрівнянно більше, ніж радостей, і якби ми захотіли, то щодня могли б мати привід до тому, щоб не працювати. Щодня, запевняю вас! Але якби ми послухалися вашого “не пишіть”, якби ми все піддалися утоми, нудьзі або лихоманці, те тоді хоч закривай всю поточну літературу.А її не можна закривати ні на один день, читач. Хоча вона й здається вам маленької й сіренької, нецікавої, хоча вона й не збуджує у вас ні сміху, ні гніву, ні радості, але все — таки вона є й робить свою справу. Без її не можна… Якщо ми підемо й залишимо наше поле хоч на мінуту, то нас негайно ж замінять блазні в дурних ковпаках з кінськими бубонцями, нас замінять погані професори, погані адвокати так юнкера, що описують свої безглузді любовні пригоди по команді: лівої! правої!Я повинен писати, незважаючи ні на нудьгу, ні на перемежовану лихоманку. Повинен, як можу і як умію, не перестаючи. Нас мало, нас можна перерахувати по пальцях. А де мало службовців, там не можна проситися у відпустку, навіть на короткий час. Не можна й не прийнято. — Але все — таки могли б сюжет обрати посерьезнее! Ну що користі в цієї Марье Іванівні, право? Чи мало навкруги таких явищ, чи мало навкруги питань, які…Ви праві, багато і явищ і питань, але вкажіть, що властиво вам потрібно. Якщо ви так обурені, то вкажіть, змусьте мене остаточно повірити, що ви праві, що ви справді дуже серйозна людина й що ваше життя дуже серйозне. Укажіть же, будьте певні, інакше я можу подумати, що питань і явищ, про які ви говорите, немає зовсім, що ви просто милий малий, котрому іноді подобається від нема чого робити поговорити про серйозний.Але пора, однак, скінчити розповідь.Довго стояв парубок перед прекрасною жінкою. Нарешті він зняв сюртук, стягнув із себе чоботи й прошептав: — Прощай, до завтра!Потім він розтягся на дивані й укрився плюшевою ковдрою. — При дамі?! — здивується читач. — Так це нісенітниця, нісенітниця! Це обурливо! Городовий! Цензура!Так постійте, не поспішаєте, серйозний, строгий, глибокод