povnij zmist mamonixa abramov f a 1 3 - Шкільний Всесвіт

Федір Абрамовмамонихаприезд гостей застав тітку Груню явно врасплох, вона вибігла на ґанок босоніж, без хустки, у старому — престарому сарафанишке аглицкого ситцю, який, бувало, надягала по великих святах. — ПРО, про, хто приїхав — те! — запричитала вона по^ — рідному, окаючи, врастяг. — А я адже думала, уже й ти передумав.Мокрий від старушечьих поцілунків і зліз, Клавдій Іванович ступнув у бажану прохолодь нетопленої хати (тридцять градусів в одинадцять ранків був!), і отут усе разом роз’яснився: брат і сестра не приїдуть — тітка дві телеграми подала йому. На Никодима, як було сказано в телеграмі, зненацька звалилося важливе відрядження, а в Тетяни — теж зненацька — занедужав син.Клавдію Івановичу кривдно було до сліз. Адже домовлялися ж, списувалися: нинішнім летом зібратися під рідним батьківським дахом — більше десяти років не бачилися один з одним. А потім, треба було щось вирішувати й із самим будинком — тітка Груня в кожному листі плакалася: розорили мисливці так пастухи ваше строенье, одні стеяы залишилися, та й тих незабаром не буде.У Клавдія Івановича було відхідливе серце, і сам він швидко впорався із собою. Ну не приїдуть і не приїдуть — що поробиш? Чого не буває в житті? Але дружина… Як все це пояснити, втолкувати дружині?Полина останні три місяці, можна сказати, тільки тим і займалася, що шила плаття так усякі там жіночі штуковини — не хотілося вдарити особою в бруд перед столичними. І скільки вона грошей на це добро перевела, так це страшно й виговорити. І от на тобі — всі зрячи.Перші мінути за столом сиділи, як на похоронах.Усіх — і тітку, і важку сусідку Федотівну, що приплелася подивитися на далеких гостей, і, звичайно, самого Клавдія Івановича — усіх заморожував похмурий вид Полины.Розмерзлася вона небагато лише після того, як пропустили по другому дзвіночку.Отут відразу з полегшенням Клавдий, що зітхнув, Іванович скинув теснившие ногу туфлі, зняв запітнілі носки й почав босоніж расхаживать по нефарбованій, лляній підлозі — скільки вуж років не почував під ногою співучої дерев’яної мостини! — Походи, походи, Клавдій Іванович, — схвально закивала тітка. — Бач от, ти в батька ног — те. У того, бувало, нога не терпіла неволі. У чий будинок не зайде — у свій, у чужий, а першою справою геть чобіт так валянок, інакше йому й життя не в життя… — Дак адже не зрячи босим і кликали, — подковырнула Федотівна.Тітка стіною встала за покійного брата. Мов, вірно, босим кликали — у кого раніше прізвиська не було, так не босим жив. Ну — До, хто таке життя мав? Хто в колгосп стільки добра здав? Корову, бика — двухлетка, так кобилу в самій порі, так жеребця виїзного, так трої сани, так два вози… — Ні, ні, — відрізала тітка, — не на прізвисько величали Івана Артемійовича, а на прізвище. А фамилья в нас, Устинья Федотівна, сама за себе говорить: Сытины. — И раптом гірко розплакалася. — Всі, боле, Клавдя, немає нашої Мамонихи. Одні ведмеді теперека живуть, так ще Соха — Горбата томиться. — Соха — Горбата? Вона жива? — Жива, жива. Всю зиму, бідна, з халупи не вилазить, як у барлогу сидить. — Давай дак не ридай, — строго помітила Федотівна. — Знайшла про кого плакати. Мало в їй той^ — те — помічник — те… — Це в Сохи — Те помічники? — А че? Все життя лешаки так біси служать, вся споганюй, вся погань у їй на побегушках. — Не говори чого не той^ — те — треба — те. Усього можна на людину наговорити. — Так ти де, у яких краях — те виросла?Розмова ставав гучним, крикливим: обидві баби — і тітка, і Федотівна — все життя от так, нізащо не поступляться друг дружку, і Клавдій Іванович із тривогою почав поглядати на нещільно прикриті двері на іншу половину, куди незадовго до цього пішла передохнути Полина із сином.Тітка на це ледве помітно покачала головою: не подобалося їй, що племінник під п’ятої в дружини, так, схоже, і Федотівна деякий карб у своєї великий мужикоподобной голові зробила — боляче вуж співчутливо подивилася на нього. Але Клавдій Іванович і вухом не повів.Пускай собі думають що хочуть. Хіба вони знають, скільки борошн прийняли Полина й Віктор за дорогу! Ціла доба парилися — душилися в поїзді, так доба без мала сиділи на обласному аеродромі, так цей районний автобус, будь він негарний: жару, духота, тиснява, пилюка — рот затикає…Порятунок прийшов від якийсь сопленосой дівчатка.Дівчатко раптом закричало під розкритим віконцем: — Федотівна, чого расселася, як баржа! Коза в тебе в городі благим матом репетує, навколо кола заплуталася. — Манька? — Баба жваво схопилася на ноги. — Так пошто заплуталася — те? Я токо — токо була в їй. — И незабаром уже, га