povnij zmist malaxitova skrinka bazhov p p 1 2 - Шкільний Всесвіт

Малахітова шкатулкау Настасьи, Степановой — Те вдови, скринька малахитова залишилася. Із усяким жіночим приладом. Кільця там, серги й протча по жіночому обряді. Сама Господарка Мідної гори обдарила Степана цією скринькою, як він ще женитися збирався.Настасья в сирітстві росла, не звикла до экому — те багатству, та й не шпарко аматорка була моду виводити. З перших років, як жили зі Степаном, надевывала, звичайно, із цієї скриньки. Тільки не до душі їй довелося. Надягне кільце… Рівно саме впору, не тисне, не скачується, а піде в церкву або в гості куди — замучиться. Як закований палець — те, наприкінці нали посиніє. Серги навісить — гірше того. Вуха так відтягне, що мочки розпухнуть. А на руку взяти — не важче тих, які Настасья завжди носила. Буски в шість чи сім рядів тільки раз і примірила. Як лід навкруги шиї — те, і не зігріваються анітрошки. На люди ті буски зовсім не показувала. Соромно було. — Ишь, скажуть, яка цариця в Полевій вишукалася!Степан теж не примушував дружину носити із цієї скриньки. Раз навіть якось сказав: — Забери — До куди від гріха подалі.Настасья й поставила скриньку в саму нижню скриню, де полотна й протча про запас тримають.Як Степан умер так камінчики в нього в мертвій руці виявилися, Настасье й причтелось ту скриньку чужим людям показати. А той знаючий, котрий про Степановы камінчики обсказал, і говорить Настасье потім, як народ схлынул: — Ти дивися, не матні цю скриньку за дрібницю. Більших тисяч вона коштує.Він, ця людина — від, ученої був, теж з вільних. Рані — Те в щегарях ходив, так його відсторонили; ослабу — де народу дає. Ну, і винцем не гидував. Теж добра кабацка затичка був, не тим будь пом’януть, покійна голівонька. А так у всім правильний. Прошенье написати, пробу змити, знаки оглянути — усе по совісті робив, не як інші протчие, абы на полштофа зірвати. Кому — Кому, а йому всяк піднесе стаканушку святковою справою. Так він на нашім заводі й до смерті дожив. Біля народу харчувався.Настасья від чоловіка чула, що цей щегарь правильний і в справах тямущий, дарма що до винця пристрастье поимел. Ну, і послухалася його. — Добре, — говорить, — побережу на чорний день. — И поставила скриньку на старо місце.Схоронили Степана, сорочины відправили честь честю. Настасья — баба в соку, та й зі статком, стали до неї присватуватися. А вона, жінка розумна, говорить всім одне: — Хоч золотий другий, а всі робятам вотчим.Ну, відстали за часом.Степан гарне забезпечення родині залишив. Будинок справний, кінь, корова, обзаведення повне. Настасья баба роботяща, робятишки послівні, не охтимнеченьки живуть. Рік живуть, два живуть, три живуть. Ну, заубожіли все — таки. Де ж одній жінці з недолітками господарство управить! Теж адже й копійку добути десь треба. На сіль хоч. Отут рідня й давай Настасье у вуха наспівувати: — Продай скриньку — те! На що вона тобі? Що впусте добру лежати! Усе єдино й Танюшка, як виросте, носити не буде. Геть там штучки які! Тільки барам так купцям впору купувати. З нашим — те ремьем не надягнеш эко місце. А люди гроші б дали. Разоставок тобі.Однем словом, наговорюють. І покупець, як ворон на кості, налетів. З купців усе. Хто сто рублів дає, хто двісті. — Робят — Де твоїх жалуємо, по овдовілому положенню сходження робимо.Ну, оболванить ладять бабу, так не на ту потрапили.Настасья добре запам’ятала, що їй старий щегарь говорив, не продає за таку дрібницю. Теж і шкода. Ніяк женихово подаренье, чоловікова пам’ять. А пущі того девчоночка в їй молодшенька слізьми улилась, просить: — Мамонька, не продавай! Мамонька, не продавай! Краще я в люди піду, а тятину пам’ятку побережи.Від Степана, бач, залишилося троє робятишек — то. Двоє парнишечки. Робята як робята, а ця, як говориться, ні в матір, ні в батька. Ще при Степановой перебування, як зовсім маленька була, на цю девчоночку люди дивовались. Не те що дівки — баби, а й мужики Степанові говорили: — Не інакше ця в тебе, Степан, з кистей випала. У кого тільки зародилася! Сама черненька так бассенька, а вічка зелененьки. На наших дівчисьок начебто й зовсім не походить.Степан пожартує, бувало: — Це не диво, що черненька. Батько — Те адже з малого років у землі скыркался. А що вічка зелені — теж дивувати не доводиться. Чи мало я малахіту панові Турчанинову набив. От пам’ятка мені й залишилася.Так цю девчоночку Пам’яткою й кликав. — Ну — ка ти, Пам’ятка моя! — И коли траплялося їй що купувати, так зазавжди блакитненьк або зеленого принесе.От і росла та девчоночка на прикметі в людей. Рівно й всамделе гарусинка зі святкового пояса випала — далеко її видно. І хоч вона не шпарко до чужих людей л естилася, а всяк їй — Танюшка да Танюшка. Самі завидющі бабешки й ті любувалися. Ну, як, — краса! Усякому мило. Одна мати повздыхивала: — Краса — Те — краса, так не наша. Рівно хто підмінив мені дівчисько.По Степанові шпарко ця девчоночка вбивалася. Чисто уревелась вся, з особи схудла, одні очі залишилися. Мати й придумала дати Танюшке ту скриньку малахитову — пущай — де побавиться. Хоч маленька, а девчоночка, — з малого років їм лестно на себе — те навздевать. Танюшка й зайнялася розбирати ці штучки. І от диво — яку примірить, та й по ній. Мати — Те інше й не знала до чого, а ця все знає. Так ще говорить: — Мамонька, як добре тятино — те подаренье! Тепло від нього, начебто на пригревинке сидиш, так ще хто тебе м’яким гладить.Настасья сама нашивала, пам’ятає, як у неї пальці затікали, вуха боліли, шия не могла зігрітися. От і думає: «Неспроста це. Ой, неспроста!» — так скоріше скриньку — те знову в скриню. Тільки Танюшка з тої пори немає — немає й запросить: — Мамонька, дай пограти тятиным подареньем!Настасья коли й пристрожит, ну, материнско серце — пошкодує, дістане скриньку, тільки покарає: — Не зламай чого!Потім, коли підросла Танюшка, вона й сама стала скриньку діставати. Виїде мати зі старшими парнишечками на косовицю або ще куди, Танюшка залишиться домовничать. Спершу, звичайно, управит, що мати карала. Ну, чашки — ложки перемити, скатерку стряхнути, у хаті — сінях веничком підмахнути, куричешкам корму дати, у грубці подивитися. Справить усе скоріше, та й за скриньку. З верхніх — те скринь на той час один залишився, та й той легонький став. Танюшка зрушить його на табуреточку, дістане скриньку й перебирає камінчики, любується, на себе примірить.Раз до неї й забрався хитник. Чи то він в огорожі спозаранку прихоронился, чи те потім непомітно де проліз, тільки із суседей ніхто не видал, щоб він по вулиці проходив. Людина незнамый, а в справі видать — хтось навів його, весь порядок обсказал.Як Настасья виїхала, Танюшка побігала мало по господарству й забралася в хату пограти батьківськими камінчиками. Надягла наголовник, серги навісила. У цей час і пых у хату цей хитник. Танюшка оглянулася — на порозі мужик незнайомий, із сокирою. І сокира — те ихний. У сенках, в уголочке стояв. Тільки що Танюшка його переставляла, як у сенках мела. Злякалася Танюшка, сидить, як завмерла, а мужик сойкнул, сокира упустив і обома руками ока захопив, як обпалило їх. Стогне — Кричить: — Ой, панотця, осліп я! Ой, осліп! — а сам ока тре.Танюшка бачить — негаразд із людиною, стала запитувати: — Ти як, дяденька, до нас зайшов, пошто сокиру взяв?А той, знай, стогне так ока свої тре. Танюшка його й пошкодувала — зачерпнула ковшик води, хотіла подати, а мужик так і шарахнувся спиною до дверей. — Ой, не підходь! — Так у сенках і сидів і двері завалили, щоб Танюшка ненароком не вискочила. Так вона знайшла хід — вибігла через віконце й до суседям. Ну, прийшли. Стали запитувати, що за людина, яким випадком? Той промигался маленько, пояснює — минаючий — де, милостинку хотів попросити, так щось із очами попритчилось. — Як сонцем ударило. Думав — зовсім осліпну. Від жари, чи що.Про сокиру й камінчики Танюшка суседям не сказала. Ті й думають:«Пустяшно справа. Може, сама ж забула ворота замкнути, от минаючий і зайшов, а отут з ним і трапилося щось. Чи мало буває»До Настасьи все — таки минаючого не відпустили. Коли вона із синами приїхала, ця людина їй розповів, що суседям розповідав. Настасья бачить — усе в цілості, в’язатися не стала. Пішла та людина, і суседи теж.Тоді Танюшка матюкай і виклала, як справа була. Отут Настасья й зрозуміла, що за скринькою приходив, так взяти — те її, видно, не просто.А сама думає:« Оберігати — Те її все — таки таки міцніше треба».Взяла так потихеньку від Танюшки й інших робят і зарила ту скриньку в голбец.Виїхали знову всі сімейні. Танюшка кинулася скриньки, а її бути бувало. Гірко це здалося Танюшке, а отут раптом теплом її обвіяло. Що за штука? Звідки? Оглянулася, а з — під підлоги світло. Танюшка злякалася — не чи пожежа? Заглянула в голбец, там в одному куточку світло. Схопила цебро, хлюпнути хотіла — тільки адже вогню — те немає й димом не пахне. Покопалася в тім місці, бачить — скринька. Відкрила, а камені — те рівно ще краше стали. Так і горять різними вогниками, і світло від них, як при сонечку. Танюшка й у хату не потягла скриньку. Отут у голбце й награлася досита.Так з тої пори й повелося. Мати думає: «От добре сховала, ніхто не знає», — а дочка, як домовничать, так і урве годинка пограти дорогим батьківським подареньем. Щодо продажу Настасья й говорити рідні не давала. — По мирі в

пору прийде — тоді продам.Хоч круто їй доводилося, а зміцнилася. Так ще скільки — те років перемогались, далі на поправу пішло. Старші робята стали заробляти маленько, та й Танюшка не сложа руки сиділа. Вона, слышь — до, навчилася шовками так бісером шити. І так навчилася, що самокращі панські майстрині руками ляскали — звідки візерунки бере, де шовку дістає?А теж случаємо вийшло. Приходить до них жінка. Невеликого росту, чорнява, у Настасьиных вуж роках, а гостроока й, по всьому видать, чмихало таке, що тільки тримайся. На спині котомочка полотняна, у руці черемховий бадожок, неначебто мандрівниця. Проситься в Настасьи: — Чи не можна, хазяєчка, у тебе денек — іншої відпочити? Ноженьки не несуть, а йти не близько.Настасья спершу подумала, чи не підіслана знову за скринькою, потім все — таки пустила. — Місця не шкода. Не пролежиш, мабуть, і із собою не віднесеш. Тільки от шматок — те в нас сирітський. Ранком — лучок із кваском, увечері — квасок з лучком, вся й зміна. Охляти не боїшся, так ласкаво просимо, живи як треба.А мандрівниця вуж бадожок свій поставила, торбинку на припечье поклала й обуточки знімає. Настасье це не по вдачі довелося, а змовчала.«Ишь неочесливая! Приветить її не встигла, а вона нако — обутки зняла й торбинку розв’язала».Жінка, і вірно, котомочку розстебнула й пальцем вабить до себе Танюшку: — Іди — До, дитятко, подивися на моє рукоделье. Коли поглянется, і тебе вивчу… Видать, чіпке вічко — те на це буде!Танюшка підійшла, а жінка й подає їй ширінку маленьку, кінці шовком вишиті. І такий — те, слышь — ко, жаркий візерунок на тій ширінці, що рівно в хаті світліше й тепліше стало.Танюшка так очами й упилася, а жінка посміюється. — Поглянулось, знати, донечка, моє рукодельице? Хочеш — вивчу? — Хочу, — говорить.Настасья так і взъелась: — И думати забудь! Солі купити не на що, а ти придумала шовками шити! Припаси — Те, поди — ка, грошей коштують. — Про те не турбуйся, хазяєчка, — говорить мандрівниця. — Буде поняття в донечки — будуть і припаси. За твою хліб — сіль залишу їй — надовго вистачить. А далі сама побачиш. За наше — те майстерність грошика платять. Не даром роботу віддаємо. Шматок маємо.Отут Настасье поступитися довелося. — Коли припасів приділиш, так про що не повчитися. Пущай повчиться, як поняття вистачить. Спасибі тобі скажу.От ця жінка й зайнялася Танюшку вчити. Скорехонько Танюшка все перейняла, начебто раніше яке знала. Так от ще що. Танюшка не те що до чужих, до своїм неласкава була, а до цієї жінки так і горнеться, так і горнеться. Настасья скосу запоглядала:«Знайшла собі нову рідню. До матері не підійде, а до бродяжки прилипла!»А та ще рівно дражнить, всі Танюшку дитятком так донечкою кличе, а хрещене ім’я ні разочку не пом’янула. Танюшка бачить, що мати ображається, а не може себе стримати. До того, слышь — до, ввірилася цій жінці, що адже сказала їй про скриньку — те! — Є, — говорить, — у нас дорога тятина пам’ятка — скринька малахитова. От де камені! Століття б на них дивилася. — Мені покажеш, донечка? — запитує жінка.Танюшка навіть не подумала, що це негаразд. — Покаджу, — говорить, — коли вдома нікого із сімейних не буде.Як вивернулася така годинка, Танюшка й покликала ту жінку в голбец. Дістала Танюшка скриньку, показує, а жінка подивилася маленько та й говорить: — Надягни — До на себе — видніше буде.Ну, Танюшка, — не того слова, — стала надягати, а та, знай, похвалює: — Добре, донечка, добре! Крапельку тільки поправити треба.Підійшла ближче та й давай пальцем у камінчики тикати. Який зачепить — той і займеться по — іншому. Танюшке інше видно, інше — немає. Після цього жінка й говорить: — Устань — До, донечка, пряменько.Танюшка встала, а жінка й давай її потихеньку гладити по волоссях, по спині. Вію огладила, а сама наставляє: — Змушу тебе повернутися, так ти, дивися, на мене не оглядайся. Уперед дивися, примічай, що буде, а нічого не говори. Ну, повертайся!Повернулася Танюшка — перед нею приміщення, якого вона отродясь не видывала. Не те церква, не те що. Стелі височенні на стовпах із чистого малахіту. Стіни теж у ріст людини малахітом выложены, а по верхньому карнизі малахітовий візерунок пройшов. Прямо перед Танюшкой, як от у дзеркалі, коштує красуня, про яких тільки в казках кажуть. Волосся як ніч, а ока зелені. І вся — те вона прикрашена дорогими каменями, а плаття на ній із зеленого оксамиту з переливом. І так це плаття зшите, як от у цариць на картинах. На чому тільки тримається. Із сорому б наші заводські згоріли на людях таке надягти, а ц зеленоока коштує собі спокойнешенько, начебто так і треба. Народу в тім помещенье повно. По — господс