povnij zmist losha sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Серед білого дня біля гнойової купи, густо обліпленої смарагдовими

мухами, головою вперед, з витягнутими передніми ножонками вибрався він з мамашиной утроби й прямо над собою побачив ніжний, сизий, що тане грудочку шрапнельного розриву, що виє гул кинув його мокреньке тільце під ноги матері. Жах був першим почуттям, звіданим отут, на землі. Смердючий град картечі із цокотом застукав по черепичному даху стайні й, злегка окропив землю, змусив матір лошати — руду Трофимову кобилицю — схопитися на ноги й знову з коротким ржаньем привалитися зіпрілим боком до рятівної купи.У потім пекучій тиші, що пішла, отчетливей задзижчали мухи, півень, через гарматний обстріл не ризикуючи підхопитися на тин, десь під покровом лопухів разок — іншої ляснув крильми й невимушено, але глухо проспівав. З хати чулося плачуче кректання пораненого кулеметника. Зрідка він скрикував різким охриплим голосом, перемежовуючи лементи шаленими лайками. У палісаднику на шовковистому багрянці маку дзенькали бджоли. За станицею в лузі кулемет докінчував стрічку, і під його життєрадісний стукіт, що строчить, у проміжку між першими й другим гарматними пострілами, руда кобила любовно облизала первісток, а той, припадаючи до набряклого вим’я матері, уперше відчув повноту життя й неизбывную насолода материнського пещення.Коли другий снаряд жмякнулся десь за гумном, з хати, ляснувши дверима, вийшов Трохим і направився до стайні. Обходячи гнойову купу, він долонею прикрив від сонця ока й, побачивши, як лоша, подрагивая від напруги, ссе його, Трофимову, руду кобилу, розгублено пошарив у кишенях, що здригнулися пальцями намацав кисет і, слинячи цигарку, знайшов дарунок мови: — Та — А — Ак… Виходить, ожеребилася? Знайшла час, нема чого сказати. — В останній фразі протягала гірка образа.До шорсткого від висохлого поту бокам кобили прилипли бур’янові былки, сухий кал. Виглядала вона непристойно худого й рідкуватої, але ока лучили гордовиту радість, приправлену утомою, а атласна верхня губа ежилась посмішкою. Так, принаймні, здавалося Трохимові. Після того як поставлена в стайню кобила зафиркала, мотаючи торбою із зерном, Трохим притулився до косяка й, неприязно косячись на лоша, сухо запитав: — Догулялася?Не дочекавшись відповіді, заговорив знову: — Хоч би в Ігнатова жеребця привела, а те чорт його знає в кого… Ну, куди я з ним дінуся?У темнуватій тиші стайні хрумтить зерно, у дверну щілину точить золотавий розсип сонячний кривий промінь. Світло падає на ліву щоку Трохима, рудий вус його й щетина бороди відливають красниною, складки навколо рота темніють вигнутими борознами. Лоша на тонких пухнатих ніжках коштують, як іграшковий дерев’яний ковзан. — Убити його? — Великий, просочений тютюнової веленью палець Трохима кривиться убік лошати.Кобила вивертає кров’янисте очне яблуко, моргає й глумливо коситься на хазяїна. x x xв світлиці, де містився командир ескадрону, у втот вечір відбувався наступну розмову: — Примічаю я, що бережеться моя кобила, клуса не перебіжить, наметом — не могти, опышка її душить. Доглядел, а вона, виявляється, сжеребаиная… Так уже береглася, так береглася… Жеребчик — Те масті гнедоватой… От… — розповідає Трохим.Ескадронний стискає в кулаку мідний кухоль е сподіваємося, стискає так, як ефес палаша перед атакою, до сонними очами дивиться на лампу. Над жовтеньким світлячком вогню біснуються пухнаті метелики, у вікно налітають, жгутся об скло, на зміну одним — інші. — …байдуже. Гнідий або вороней — однаково. Пристрілити. З лошам ми навродь цыганев будемо. — Що? От і я говорю, як цигани. А коли командуючий, що тоді? Приїде оглянути полк, а він буде перед фронтом солонцювати й хвостом этак… А? На всю Червону Армію сором і ганьба. Я навіть не розумію, Трохим, як ти міг допустити? У розпал громадянської війни й раптом подібна розпуста… Це навіть совісно. Коноводам строгий наказ: жеребців дотримувати окремо.Ранком Трохим вийшов з хати із гвинтівкою. Сонце ще не сходило. На траві рожевіла роса. Луг, потоптаний чоботями піхоти, поритий окопами, нагадував заплаканим, зім’ятим горем особа дівчини. Біля польової кухні возилися кашовари. На ґанку сидея ескадронний в, що зопріла від давнього поту исподней сорочці. Пальці, що звикли до підбадьорливого холодку револьверної рукоятки, незграбно згадували забуте, рідне — плели фасонистий ополоник для вареників. Трохим, проходячи мимо, поцікавився: — Половничек плетете?Ескадронний погодив ручку тоненькою лозинкою, процідив крізь зуби: — А от баба — господарка — просить… Сплети так сплети. Колись майстер був, а тепер не того… не вдався. — Ні, підходить, — похвалив Трохим.Ескадр
онний смів з колін обрізки хмизу, запитав: — Ідеш лошати ліквідувати?Трохим мовчачи махнув рукою й пройшов у стайню.Ескадронний, схиливши голову, чекав пострілу. Пройшла мінута, інша — пострілу не було. Трохим ви повернувся з — за рогу стайні, як видно чимсь збентежений. — Ну, що? — Повинне, бойок спортился… Пістон не пробиває. — А ну, дай гвинтівку.Трохим знехотя подав. Рушивши затвором, ескадронний прищулився. — Так отут патрон немає!.. — Не могет бути!.. — з жаром викликнув Трохим. — Я тобі говорю, немає. — Так я ж їх кинув там… за стайнею…Ескадронний поклав поруч гвинтівку й довго вертів у руках новенький ополоник. Свіжий хмиз був медвяно пахучий і липкий, у ніс ширяло заходом квітучого краснотала, землею попахивало, працею, позабутою в невгамовній пожежі війни… — Слухай!.. Чорт із ним! Пущай при матці живе. Тимчасово й так далі. Скінчиться війна — на ньому ще того… орати. А командуючий, на випадок чого, увійде в його положення, тому що молокан і повинен ссати… І командуючий титьку ссав, і ми ссали, раз звичай такий, ну й шабаш! А бойок у твово гвинта справний. x x xкак — те, через місяць, під станицею Усть — Хоперской ескадрон Трохима ввязался в бій з козачою сотнею. Перестрілка почалася перед сутінками. Смеркло, коли пішли в атаку. На полпути Трохим безнадійно відстав від свого взводу. Ні батіг, не вудила, до крові губи, що роздирали, не могли спонукати кобилу пдти наметом. Високо задираючи голову, хрипнуло іржала вона й тупцювала на одному місці доти, поки лоша, разлопушив хвіст, не наздогнав неї. Трохим стрибнув із сідла, пхнув у піхви шашку й з перекошеним злістю особою рвонув із плеча гвинтівку. Правий флапг змішався з білими. Біля яру зі сторони убік, як під вітром, колихалася купа людей. Рубалися мовчачи. Під копитами коней глухо гуділа земля. Трохим на секунду глянув туди й схопив на мушку виточену голову лошати. Чи рука здригнулася зопалу, або провиною промаху була ще яка — небудь причина, але після пострілу лоша дурашливо взбрыкнул ногами, тоненько заіржав і, викидаючи з — під копит сиві грудочки пилу, описав коло й став віддалік. Осягну не простих патронів, а бронебійних — із красномедными носами — випустив Трохим у руде чортеня й, переконавшись у тім, що бронебійні кулі (випадково потрапили з подсумка під руку) не заподіяли ні шкоди, ні смерті нащадкові рудої кобили, підхопився на неї й, дивовижно лаючись, трюпком поїхали туди, де бородаті краснорожие старовіри тіснили ескадронного із трьома червоноармійцями, притискаючи їх до яру.У цю ніч ескадрон ночував у степу біля неглибокого байраку. Курили мало. Коней не розсідлували. Роз’їзд, що повернувся від Дону, повідомив, що до переправи стягнуті великі сили супротивника.Трохим, укутавши босі ноги в підлоги гумового плаща, лежав, згадуючи крізь дрімоту події минулого дня. Плили перед очами: ескадронний, стрибучий у яр, щербатий старовір, що хрестить шашкою политкома, у порох порубаний москлявенький козачок, чьето сідло, облите чорною кров’ю, лоша…Перед світлом підійшов до Трохима ескадронний, у сутінках присів поруч. — Спиш, Трохим? — Дремаю.Ескадронний, поглядаючи на зірки, що мерхнули, сказав: — Жеребця свово сничтожь! Наводить паніку в бої… Гляну на нього, і рука тремтить… рубати не можу. А все через те, що вид у нього домашній, а на війні подібне не дозволяється… Серце з каменю звертається в мочалку… І між іншим, не стоптали поганця в атаці, проміж ніг крутился… — Помовчавши, він мрійливо посміхнувся, але Трохим не бачив цієї посмішки. Розумієш, Трохим, хвіст у нього, ну, тобто… покладе на спину, взбрыкивает, а хвіст, як у лисиці… Чудовий хвіст!..Трохим промовчав. Накрив шинеллю голову й, подрагивая від росной вогкості, заснув з дивовижною швидкістю. x x xпротив старого монастиря Дон, притиснутий до гори, мчиться з відчайдушною стрімкістю. На повороті вода кучерявится завитушками, і зелені гривасті хвилі знаскоку поштовхують крейдові брили, розсипані у води весняним обвалом.Якщо б козаки не зайняли коліна, де плин слабкіше, а Дон ширше й миролюбивей, і не почали звідти обстрілу передгір’я, ескадронний ніколи не зважився б переправляти ескадрон уплав проти монастиря.Опівдні переправа почалася. Невелика комяга підняла одну кулеметну тачанку із прислугою й трійку коней. Ліва підпряжна, що не видали води, злякалася, коли на середині Дону комяга круто повернула проти плину й злегка нахилила набік. Під горою, де спішений ескадрон розсідлував коней, чітко чутно було, як тривожно вона хропла й стукала підковами по дерев’яному настилі комяги. — Загубить човен! — суплячись, буркнув