povnij zmist listrigony kuprin a i 1 4 - Шкільний Всесвіт

1. ТИШИНАВ кінці жовтня або на початку листопада Балаклава — цей оригинальнейший куточок строкатої російської імперії — починає жити своєрідним життям. Дні ще теплі й осіннім — осінній — по^ — осінньому ласкаві, але по ночах коштують холоду, і земля гулко дзенькає під ногами. Останні курортні гості потягнулися в Севастополь зі своїми вузлами, валізами, кошиками, баулами, золотушними дітьми й декадентськими дівицями. Як спогад про гостей, залишилися тільки виноградні ошкурки, які, у видах свого дорогоцінного здоров’я, розкидали хворі всюди — на набережній і по вузьких вулицях — у противному достатку, так ще те паперове сміття у вигляді недокурків, клаптиків листів і газет, що завжди залишається після дачників.І відразу в Балаклаві стає просторо, свіжо, затишно й по — домашньому діловито, точно в кімнатах після від’їзду нашумілих, що накурили, що насмітили непрошених гостей. Виповзає на вулицю споконвічне, давньогрецьке населення, що дотепер ховалося по якихось щілинах і задніх комірках.На набережній, поперек її, у всю ширину, розстеляються мережі. На грубих каменях мостовой вони здаються ніжна й тонкими, як павутина, а рибалки плазують по них рачки, подібно більшим чорним павукам, що сплітають розірвану повітряну пастку. Інші сукають мотузку на білугу й на камбалу й для цього із серйозним, діловитим видом бігають взад і вперед по бруківці з мотузкою через плечі, безперервно сукаючи перед собою клубок ниток.Отамани баркасів вигострюють білугові гачки — мідні гачки, що ступилися, на які, по рибальському повір’ю, риба йде набагато охотнее, чим на сучасні, англійські, сталеві. На тій стороні затоки конопатять, смолять і красять човна, перевернені нагору кілем.У кам’яних колодязів, де безперервно тонким струмком біжить і белькоче вода, подовгу, годинниками, судачать про свої маленькі хазяйські справи худі, темнолиці, великоокі, довгоносі грекині, так дивно й зворушливо схожі на зображення богородиці на стародавніх візантійських іконах.І все це відбувається неквапливо, по — домашньому, по — соседски, з віковічною звичною спритністю й красою, під нежарким осіннім сонцем на берегах синьої, веселої затоки, під ясним осіннім небом, що спокійно лежить над руїною похилих плішивих гір, що облямовують затоку.Про дачників немає й спомину. Їх точно й не було. Два — Три гарних дощі — і змитий з вулиць остання пам’ять про їх. І все це безглузде й метушливе літо з духовою музикою по вечорах, і з пилом від дамських спідниць, і з жалюгідним фліртом, і суперечками на політичні теми — усе стає далеким і забутим сном. Весь інтерес рибальського селища тепер зосереджений тільки на рибі.У кав’ярнях в Івана Юрьича й в Івана Адамовича під стукіт кісточок доміно рибалки збираються в артілі; обирається отаман. Розмова йде про паї, про половинки паїв, про мережі, про гачки, про наживку, про макрель, про кефаль, про лобаня, про камсу й султанку, про камбалу, білугу й морського півня. О дев’ятій годині все місто поринає в глибокий сон.Ніде у всій Росії, — а я порядно неї з’їздив в усіх напрямках, — ніде я не слухав такої глибокої, повної, доконаної тиші, як у Балаклаві.Виходиш на балкон — і весь поглинаєшся мороком і мовчанням. Чорне небо, чорна вода в затоці, чорні гори. Вода так густа, так важка й так спокійна, що зірки відбиваються в ній, не ряблячись і не мигаючи. Тиша не порушується жодним звуком людського житла. Зрідка, раз у мінуту, тільки — но розчуєш, як хлюпне маленька хвиля об камінь набережної. І цей самотній, мелодійний звук ще більше поглиблює, ще більше насторожує тишу. Чуєш, як розміряними поштовхами шумить кров у тебе у вухах. Скрипнув човен на своєму канаті. І знову тихо. Почуваєш, як ніч і мовчання злилися в одних чорних обіймах.Дивлюся ліворуч, туди, де вузьке горло затоки зникає, звузившись між двома горами.Там лежить довга, полога гора, увінчана старими руїнами. Якщо придивишся уважно, то ясно побачиш всю її, подібну казковому гігантському чудовиську, що, припавши грудьми до затоки й глибоко всунувши у воду свою темну морду з настороженим вухом, жадібно п’є й не може напитися.На тім місці, де в чудовиська повинен доводитися око, світиться малюсінькою червоною крапкою ліхтар митного кордону. Я знаю цей ліхтар, я сотні разів проходив повз нього, доторкався до нього рукою. Але в дивній тиші й у глибокій чорності цієї осінньої ночі я усе ясніше бачу й спину й морду древнього чудовиська, і я почуваю, що його хитре й злісне маленьке розпечене око стежить за мною із затаєним почуттям ненависті.У розумі моєму швидко проноситься вірш Го