povnij zmist listonosha gorkij m - Шкільний Всесвіт

…Підходячи до будиночку в три вікна, що красиво сховалося за палісадником, він сповільнив кроки, поправив свою сумку, кашкет на голові, переклав листа з руки в руку, а коли порівняв із середнім вікном будинку, — запобігливо кашлянув і зупинився…

Негайно ж у зелені квітів на вікні й між гілок бузку в палісаднику здалася особа молодої жінки, і голосом, повним тривоги й надії, вона запитала:

— Лист?

— Вам і сьогодні ні, — з жалем повідомив листоноша, чемно прикладаючи руку до козирка кашкета.

Особа жінки зник; листоноша піднявся навшпиньки, заглянув у вікно, зітхнув і пішов далі, махнувши рукою й суворо наморщивши брови. Зробивши кроків десять, він раптом плюнув і досить голосно проговорив:

— Ах, брандахлыст чортовий! Таку жінку й… — Він сконфузився, не скінчивши фразу, оглянувся навколо й, смикнувши себе за вус, швидко пішов далі.

Був ясний червневий день; з безхмарного неба на землю лилася спека. Вулиця була пустельна; за заборами садів стояли дерева, і листи їх були нерухливі, точно завмерли в пекучій знемозі.

Годин у дев’ять вечорів листоноша знову крокував по цій вулиці повз будиночок у три вікна, але вже без сумки, неквапливо, як людина, що вийшла на прогулянку. На ньому був білий кітель, тільки що випраний і вигладжений, про що свідчили шви, що блищали. Молода вусата особа дивилася заклопотано, і густі брови над більшими сірими очами — нахмурені. Він уже не кашлянув, коли порівняв з вікнами сіренького будиночка за палісадником, а тільки глянув на нього й, не змінюючи ходи, пройшов мимо. З початку весни він носив листи в цей будинок часто — майже щодня; потім вони приходили рідше, нарешті, стали з’являтися раз у тиждень, а от тепер їх немає вже десятий день… Їх завжди чекали з нетерпінням і, приймаючи, — пожвавлювалися, негайно ж розривали їх і читали відразу у вікна з веселою, сяючою радістю особою. Листоноші все це робило велику приємність; він подавав листи з посмішкою, йому у відповідь теж дружески посміхалися; іноді він, подаючи лист, чув такий гарний, щиросердечний сміх; разів зо два його навіть запитали. Один раз: — Ви, напевно, дуже утомлюєтеся? А іншої: — Не чи правда, як пекуче сьогодні? Обидва рази він з веселим сміхом погодився й з тим, що він утомлюється, і з тим, що йому пекуче. А тепер йому більше не посміхаються і якщо запитують, є чи лист, так завжди таким сухим і сердитим голосом, точно це він винуватий у тім, що листів більше немає. Це йому дуже кривдно й неприємно, і, коли в конторі він розбирає свою частку пошти, йому жахливо хочеться зустріти лист із адресою, написаною твердим чоловічим почерком: ‘Місто Н. Крайня вулиця. Вірі Данилівні Сосиной’. Але такого листа досі немає. Вийшовши з вулиці в поле, листоноша пішов до гаю, що рисувалася недалеко від окраїни міста темно — зеленою смугою. Потрібно було перейти через яр, що поростив густим чагарником; він спустився в нього по крутій стежці, зірвав по дорозі гілку й пішов по дну яру, зрушивши шапку на потилицю й похлестывая себе прутом по халяві чобота. Іноді він на секунду закривав ока, і тоді перед ним вставала овальна бліда особа жінки з тонкими бровами, усе в попелястих кучерях, що падали й на чоло й на рожеві щоки. Блакитні, світлі й веселі очі посміхалися так ласкаво й добре, — точно гладили по серцю. Він зітхав і теж посміхався, погойдуючи головою від задоволення згадувати особу цієї жінки. Раптом він услыхал недалеко від себе в кущах щось, схоже на подих. Він зупинився й, зобразивши на особі увага, вслухався. Звук пролунав знову. Ліворуч від нього, крізь зелень, він побачив шматок рожевої матерії, і щось штовхнуло його туди — ближче… — Віра Данилівна! Устаньте, зробіть божеську милість! — говорив він схвильованим шепотом, коштуючи над жінкою, що билася в риданнях на землі. — Ну хіба це можливо — поміркуєте самі! Дозвольте вас підняти? Вона все ридала, не відповідаючи йому. Він став безглуздо розмахувати руками, не знаючи, що робити… — Ах, господи! Ну яке тут місце для вас? Пойдемте, Віра Данилівна! А? Так… хіба можна так убивати себе? Земля сира до того ж… можете нежить схопити… — Підіть ладь! — кинула вона йому між риданнями. — Хіба я тепер можу піти! — зі здивуванням потис він плечима й опустився перед нею на землю. — ‘Підіть!’ Як це можна? А ви отут… Я щодня… усе щодо вас думаю, як і що… Така ви, можна сказати… красуня й добра… Я — Із всі ночі… тобто, так сказати, — вами живу… Пойдемте звідси Христа заради! — Залишіть мене… — Віра Данилівна! Так… неможливо це! Я всією душею, а ви одна тут залишитеся й у такому жалюгідному положенні. Так… чорт із ним, з анафемою! Варто вбиватися про всякого шарлатана! Будь йому негаразд… Мало нашого брата — вам? Така — Те красуня! Так кожного… тільки пальчиком понадите… А йому, цьому вашому письменникові… Дозвольте довідатися, хто такий? Я йому всі ребра скришу… всю морду… у кров — з! — Дурень! — раптом, схопившись на ноги, крикнула вона йому. Ока, що опухли від сліз, гнівно блискали, і бліді губи тряслися. — Нахаба! Він так і залишився на колінах, на землі, з відкритим ротом і витаращаними очами. Повз нього мигнуло рожеве плаття й зникло, супроводжуване тихим шелестом кущів. Темніло. У яр сповзали й лягали на зелень чагарнику нічні тіні; сильно пахнуло вогкістю, і десь щебетала пташка. А на небі, оксамитово — м’як і ясно — синьому, спалахували зірки. — Господи! — прошептав листоноша, сідаючи на землю й обіймаючи коліна руками. Потім він сумно покачав головою й знову напівголосно вимовив: — Ах, господи! І після цього довго сидів без руху. Було вже зовсім темно, коли він піднявся із землі й оглянувся навколо. У яру все було тихо. — Ну й спритн