povnij zmist lisovij xazyain prishvin m m - Шкільний Всесвіт

Содержаниепаутинкалесной хозяинсухостойное дереводеревья в пленужаркий часразговор деревьевореховые дымкиосинкам холодносилачстарый дедименины осинкистарый шпак

Паутинкавот був сонячний день, такий яскравий, що промені проникали навіть і в самий темний ліс. Ішов я вперед по такій вузенькій просіці, що деякі дерева з однієї сторони перегиналися на іншу, і це дерево шепотіло своїми листиками щось іншому дереву, на тій стороні. Вітер був дуже слабкий, але все — таки він був: і нагорі белькотали осинки, і внизу, як завжди, важливо розгойдувалися папороті. Раптом я помітив: з боку на сторону через просіку, ліворуч праворуч, безперервно там і отут перелітають якісь дрібні вогненні стрілки. Як завжди в таких випадках, я зосередив свою увагу на стрілках і незабаром помітив, що рух стрілок відбувається по вітрі, ліворуч праворуч. Ще я помітив, що на ялинках їхні звичайні втечі — лапки вийшли зі своїх жовтогарячих сорочок і вітер здувала ці непотрібні більше сорочки з кожного дерева в безлічі великому: кожна нова лапка на ялинці народжувалася в жовтогарячій сорочці, і тепер скільки лапок, стільки сорочок злітало — тисячі, мільйони…Мені видно було, як одна із цих сорочок, що злітають, зустрілася з однієї зі стрілок, що летять, і раптом зависла в повітрі, а стрільця зникла. Я зрозумів тоді, що сорочка зависла на невидимій мені павутинці, і це дало мені можливість в упор підійти до павутинки й цілком зрозуміти явище стрілок: вітер піддуває павутинку до сонячного променя, блискуча павутинка спалахує від світла, і від цього здається, начебто стрілка летить. У той же час я зрозумів, що павутинок цих, протягнених через просіку, безліч, і, виходить, якщо я йшов, то розривав їх, сам не знаючи того, тисячами. Мені здавалося, що в мене була така важлива мета — учитися в лісі бути його справжнім хазяїном, — що я мав право рвати всі павутинки й змушувати всіх лісових павуків працювати для моєї мети. Але цю замічену мною павутинку я чомусь пощадив: адже це вона ж завдяки повислій на ній сорочці допомогла розгадати мені явище стрілок. Чи був я твердий, розриваючи тисячі павутинок? Анітрошки: я ж їх не бачив — моя жорстокість була наслідком моєї фізичної сили. Чи був я милостивий, нахиляючи для порятунку павутинки свою натруджену спину? Не думаю: у лісі я поводжуся учнем, і якби я міг, то нічого б не торкнув. Порятунок цієї павутинки я відношу до дії мого зосередженої уваги. ЛІСОВИЙ Хозяинто було в сонячний день, а те розповім, як було в лісі перед самим дощем. Наступила така тиша, була така напруга чекаючи перших крапель, що, здавалося, кожний листик, кожна хвоинка силкувалася бути першої й піймати першу краплю дощу. І так стало в лісі, начебто кожна дрібна сутність одержала своє власне, окреме вираження.Так входжу я до них у цей час, і мені здається: вони всі, як люди, повернулися до мене особами й по дурості своєї в мене, як у бога, просять дощу. — Ану ж бо, старий, — наказав я дощу, — буде тобі всіх нас млоїти, їхати, так їхати, починай!Але дощик цього разу мене не послухався, і я згадав про свій новий солом’яний капелюх: піде дощ — і капелюх моя пропала. Але отут, думаючи про капелюх, побачив я незвичайну ялинку. Росла вона, звичайно, у тіні, і тому суки в неї колись були опущені долілиць. Тепер же, після вибіркового рубання, вона опинилася на світлі, і кожний сук її став рости догори. Напевно, і нижні суки згодом піднялися б, але гілки ці, стикнувшись із землею, випустили корінці й причепилися… Так під ялинкою з піднятими нагору суками внизу вийшов гарний шалашик. Нарубавши лапнику, я ущільнив його, зробив вхід, устелив унизу сидіння. І тільки сів, щоб почати нову бесіду з дощем, як бачу, проти мене зовсім близько палає велике дерево. Швидко схопив я із шалашика лапник, зібрав його у віник і, стібаючи по палаючому місцю, помалу пожежа загасила раніше, ніж полум’я перепалило кору дерева навкруги й тим зробило б неможливим рух соку.Навколо дерева місце не було обпалено багаттям, корів отут не пасли, і не могло бути подпасков, на яких усі валять провину за пожежі. Згадавши свої дитячі розбійницькі роки, я зміркував, що смолу на дереві підпалив скоріше всього який — небудь хлопчисько з бешкетництва, із цікавості подивитися, як буде горіти смола. Спустившись у свої дитячі роки, я уявив собі, до чого ж це приємно взяти чиркнути сірником і підпалити дерево.Мені стало ясно, що шкідник, коли зайнялася смола, раптом побачив мене й зник відразу де — небудь у найближчих кущах. Тоді, зробивши вигляд, начебто я продовжую свій шлях, посвистуючи, вийшов я з місця пожежі й, зробивши кілька десятків кроків уздовж просіки, стрибнув у кущі й вернувся на старе місце й теж затаївся.Недовго довелося мені чекати розбійника. З куща вийшов білявий хлопчи к років семи — восьми, з рудуватим сонячним запеком, сміливими, відкритими очами, напівголий і з відмінним додаванням. Він вороже подивився убік просіки, куди я пішов, підняв ялинову шишку й, бажаючи пустити її в мене, так розмахнувся, що перевернувся навіть навколо себе. Це його не збентежило; навпроти, він, як справжній хазяїн лісів, заклав обидві руки в кишені, став розглядати місце пожежі й сказав: — Виходи, Зина, він пішов!Вийшла дівчинка, ледве постарше, ледве вище й з великим кошиком у руці. — Зина, — сказав хлопчик, — знаєш що?Зина глянула на нього більшими спокійними очами й відповіла просто: — Ні, Вася, не знаю. — Де тобі! — вимовив хазяїн лісів. — Я хочу сказати тобі: не прийди та людина, не погаси він пожежа, те, мабуть, від цього дерева згоріла б весь ліс. От би ми тоді подивилися! — Дурень ти! — сказала Зина. — Правда, Зина, — сказав я, — здумав чим хвастатися, справжній дурень!І як тільки я сказав ці слова, задерикуватий хазяїн лісів раптом, як говорять, “улепетнул”.А Зина, видиме, і не думала відповідати за розбійника, вона спокійно дивилася на мене, тільки брівки її піднімалися мало — мало здивовано.Побачивши такої розумної дівчинки мені схотілося звернути всю цю історію в жарт, розташувати неї до себе й потім разом обробити хазяїна лісів. Саме в цей час напруга всіх живих істот, що очікують дощу, дійшло до краю. — Зина, — сказав я, — дивися, як всі листки, всі травинки чекають дощу. Геть заяча капуста навіть на пень забралася, щоб захопити перші краплі.Дівчинці мій жарт сподобався, вона милостиво мені посміхнулася. — Ну, старий, — сказав я дощу, — буде тобі всіх нас млоїти, починай, поїхали!І цього разу дощик послухався, пішов. А дівчинка серйозно, вдумливо зосередилася на мені й губки піджала, начебто хотіла сказати: “Жарту жартами, а все — таки дощик пішов”. — Зина, — сказав я поспішно, — скажи, що в тебе в цьому великому кошику?Вона показала: там було два білих гриби. Ми уклали в кошик мій новий капелюх, закрили папороттю й направилися від дощу в мій курінь. Наламавши ще лапнику, ми вкрили його добре й залізли. — Вася, — крикнула дівчинка. — Буде дуріти, виходи!І хазяїн лісів, що підганяється заливним дощем, негайно з’явився.Як тільки хлопчик сів поруч із нами й захотів щось сказати, я підняв нагору вказівний палець і наказав хазяїнові: — Ні гу — гу!І всі ми троє завмерли.Неможливо передати принадності перебування в лісі під ялинкою під час теплого літнього дощу. Хохлатый рябчик, гнаний дощем, увірвався в середину нашої густої ялинки й сів над самим куренем. Зовсім на очах під гілочкою влаштувався зяблик. Їжачок прийшов. Проковылял мимо заєць. І довго дощик шепотів і шепотів щось нашій ялинці. І ми довго сиділи, і все був так, начебто справжній хазяїн лісів кожному з нас окремо шепотів, шепотів, шепотів… СУХОСТІЙНЕ Деревокогда дощик пройшов і всі навколо заблискало, ми по стежці, пробитої ногами перехожих, вийшли з лісу. При самому виході стояло величезне й колись могутнє дерево, що перебачило не одне покоління людей. Тепер воно стояло зовсім померле, було, як говорять лісники, “сухостійне”.Оглянувши це дерево, я сказав дітям: — Бути може, перехожий людин, бажаючи тут відпочити, застромив сокиру в це дерево й на сокиру повісив свій важкий мішок. Дерево після того занедужало й стало заліковувати ранку смолою. А може бути, рятуючись від мисливця, у густій кроні цього дерева затаїлася білка, і мисливець, щоб вигнати її із притулку, прийнявся важким поліном стукати по стовбурі. Буває досить одного тільки удару, щоб дерево занедужало.І багато, багато з деревом, як і з людиною й із усякою живою істотою може трапитися такого, від чого візьметься хвороба. Або, може бути, блискавка стукнула?Із чогось почалося, і дерево стало заливати свою рану смолою. Коли ж дерево стало хворіти, про цьому, звичайно, довідався черв’як. Закорыш забрався під кору й став там точити. По — своєму якось про черв’яка довідався дятел і в пошуках закорыша став довбати там і отут дерево. Чи незабаром знайдеш? А те, може бути, і так, що, поки дятел довбає й роздовбає так, що можна б йому й схопити, закорыш у цей час просунеться, і лісовому теслі треба знову довбати. І не один же закорыш, і не один теж дятел. Так довбають дерево дятли, а дерево, слабшаючи, все заливає смолою.Тепер подивитеся навколо дерева на сліди багать і розумійте: по цій стежці люди ходять, отут зупиняються на відпочинок і, незважаючи на заборону в лісі багаття розводити, збирають дрова й підпалюють. А щоб скоріше розпалювалося, стісують із дерева смолисту кірку. Так помалу від стесывания утво рилося навколо дерева біле кільце, рух соків нагору припинилося, і дерево засохло. Тепер скажіть, хто ж винуватий у загибелі прекрасного дерева, що простояло не менше двох сторіч на місці: хвороба, блискавка, закорыш, дятли? — Закорыш! — швидко сказав Вася.І, подивившись на Зину, поправилися: — Дятли!Діти були, напевно, дуже дружні, і швидкий Вася звик читати правду з особи спокійної розумниці Зины. Так, напевно, він злизнув би з її особи й цього разу правду, але я запитав неї: — А ти, Зиночка, як ти, мила дочка моя, думаєш?Дівчинка обійняла рукою ротик, розумними очами подивилася на мене, як у школі на вчителя, і відповіла: — Напевно, винувата люди. — Люди, люди винуваті, — підхопив я за нею.І, як справжній учитель, розповів їм про все, як я думаю сам для себе: що дятли й закорыш не винуваті, тому що немає в них ні розуму людського, ні совісті, що висвітлюють провину в людині; що кожний з нас народиться хазяїном природи, але тільки повинен багато вчитися розуміти ліс, щоб одержати право їм розпоряджатися й зробитися справжнім хазяїном лісу. Не забув я розповісти й про себе, що дотепер учуся постійно й без якого — небудь плану або задуму, ні в що в лісі не втручаюся. Отут не забув я розповісти й про недавнє своє відкриття вогненних стрілок, і про те, як пощадив навіть одну павутинку.Після того ми вийшли з лісу, і так із мною тепер постійно буває: у лісі поводжуся як учень, а з лісу виходжу як учитель. ДЕРЕВА В Пленувесна сіяла на небі, але ліс ще зимовим — зимовій — по^ — зимовому був засипаний снігом. Чи були ви сніжною зимою в молодому лісі? Звичайно, не були: туди й увійти неможливо. Там, де влітку ви йшли по широкій доріжці, тепер через цю доріжку в ту й іншу сторону лежать зігнуті дерева, і так низько, що тільки зайцеві під ними й пробігти.От що трапилося з деревами: берізка вершинкою своєю, як долонею, забирала падаючий сніг, і такий би йти по такій доріжці, самому не згинаючи спини. У відлигу падав знову сніг і прилипав д тому кого. Вершина з тією величезною грудкою все гнулася й нарешті поринула в сніг і примерзла так до самої весни. Під цією аркою всю зиму проходили звірі й люди зрідка на лижах.Але я знаю один простий чарівний засіб, щоб іти по такій доріжці, самому не згинаючи спини. Я виламую собі гарну важку паличку, і коштує мені тільки цією паличкою гарненько стукнути по схиленому дереву, як сніг валиться долілиць, дерево стрибає нагору й уступає мені дорогу. Повільно так я йду й чарівним ударом звільняю безліч дерев. ЖАРКИЙ ЧАСВ полях тане, а в лісі ще сніг лежить недоторканий щільними подушками на землі й на гілках дерев, і дерева коштують у сніжному полоні. Тонкі стволики пригнулися до землі, примерзли й чекають із години на годину звільнення. Нарешті приходить ця жарка година, самий щасливий для нерухливих дерев і страшний для звірів і птахів.Прийшла жарка година, сніг непомітно підтає, і от у повній лісовій тиші начебто сама собою ворухнеться ялинова гілочка й захитається. А саме під цією ялинкою, прикритої її широкими гілками, спить заєць. У страху він встає й прислухається: гілочка не може ж сама собою ворухнутися. Зайцеві страшно, а отут на очах його інша, третя гілка ворухнулася й, звільнена від снігу, підстрибнула. Заєць метнувся, побіг, знову сіл стовпчиком і слухає: звідки лихо, куди йому бігти?І тільки став на задні лапки, тільки оглянувся, як стрибне нагору перед самим його носом, як випрямиться, як захитається ціла береза, як махне поруч гілка ялинки!І пішло, і пішло: скрізь стрибають гілки, вириваючись зі сніжного полону, весь ліс навкруги ворушиться, весь ліс пішов. І метається збожеволілий заєць, і встає всякий звір, і птах летить із лісу. РОЗМОВА Деревьевпочки розкриваються, шоколадні, із зеленими хвостиками, і на кожному зеленому клювике висить більша прозора крапля. Візьмеш одну бруньку, розітреш між пальцями, і потім довго все пахне тобі ароматною смолою берези, тополі або черемшини.Понюхаєш черемхову бруньку й відразу згадаєш, як, бувало, забирався наверх по дереву за ягодами, блискучими, чорно — лаковими. Їв їхніми жменями прямо з кісточками, але нічого від цього, крім гарного, не бувало.Вечір теплий, а така тиша, немов повинне щось у такій тиші трапитися. І от починають шепотітися між собою дерева: береза біла з іншою березою білої видали перегукуються; осинка молода вийшла на галявину, як зелена свічка, і кличе до себе таку ж зелену свічку — осинку, помахуючи гілочкою; черемшина черемшині подає гілку з розкритими бруньками. Якщо з нами зрівняти — ми звуками перегукуємося, а в них — аромат. ГОРІХОВІ Дымкибарометр падає, а

ле замість благодійного теплого дощу приходить холодний вітер. І все — таки весна продовжує просуватися. За сьогоднішній день позеленіли галявини спочатку по краях струмків, потім по південних схилах берегів, біля дороги, і до вечора зазеленіло скрізь на землі. Гарні були хвилясті лінії оранки на полях — наростаюче чорне з поглинається зеленью, що. Бруньки на черемшині сьогодні перетворилися в зелені списи. Горіхові сережки почали порошити, і під кожної пташкою, що пурхає в ліщині, злітав димок. ОСИНКАМ ХОЛОДНОВ сонячний день восени на узліссі лісу зібралися молоді різнобарвні осинки, густо одна до іншої, начебто їм там у лісі стало холодно й вони вийшли погрітися на сонечко, на опушку.Так іноді в селах виходять люди посидіти на призьбі, відпочити, поговорити після трудового дня. Силачмуравьи розпушили землю, зверху вона поростила брусницею, а під ягодою зародився гриб. Помалу, напираючи своїм пружним капелюшком, він підняв нагору над собою цілий звід із брусницею й сам, зовсім білий, здався на світло. СТАРИЙ ДІДОВІ старого величезного пня я сіл прямо на землю, пень усередині — зроблена потерть, тільки цю потерть тримає тверда крайня деревина. А з потерті виросла берізка й розпустилася. І безліч квітучих трав піднімається із землі до цього величезного пня, як до улюбленого діда…На самому пні, на одній тільки світлій сонячній цятці, на гарячому місці, я порахував десять коників, дві ящірки, шість більших мух, дві жужелиці. Навколо високі папороті зібралися, як гості. А коли у вітальню в старого пня ввірветься самий ніжний подих вітру, одна папороть нахилиться до іншого, шепне щось і той шепне третьому, і всі гості обміняються думками.І знову тиша.

ІМЕНИНИ Осинкишиповник, напевно, з весни ще пробрався усередину по стовбурі до молодого осинке, і от тепер коли час прийшов осинке справляти свої іменини, вся вона спалахнула червоними благоухающими дикими трояндами. Гудуть бджоли й оси. Басять джмелі. Усі летять поздоровляти осинку й на цих більших іменинах роски попити й додому медку захопити. СТАРИЙ Скворецскворцы вивелися й полетіли, і давно вже їхнє місце в шпаківні зайнято горобцями. Але дотепер на ту ж яблуню в гарний росистий ранок прилітає старий шпак і співає.От дивно! Здавалося б, всі вже кінчено, самка давно вивела пташенят, дитинчата виросли й полетіли… Для чого ж старий шпак прилітає щоранку на яблуню, де пройшла його весна, і співає?