povnij zmist lis shumit korolenko v g 1 2 - Шкільний Всесвіт

Поліська легенда”Було й быльем поростило.Ліс шумів…”IВ цьому лісі завжди стояв шум — рівний, протяжливий, як відгомін далекого дзенькоту, спокійна й неясний, як тиха пісня без слів, як неясний спогад про минулому. У ньому завжди стояв шум, тому що це був старий, дрімучий бор, якого не стосувалися ще пилка й сокира лісового баришника. Високі столітні сосни із червоними могутніми стовбурами стояли хмурою раттю, щільно зімкнувшись угорі зеленими вершинами. Унизу було тихо, пахнуло смолою; крізь полог соснових игол, якими був посипаний ґрунт, пробилися яскраві папороті, що пишно розкинулися причудливою бахромою й стоявшие недвижимо, не шелохнув аркушем. У сирих куточках тяглися високими стеблами зелені трави; біла кашка відмінювалася обважнілими голівками, начебто в тихій знемозі. А вгорі, без кінця й перерви, тяг лісовий шум, точно неясні подихи старого бору.Але тепер ці подихи ставали усе глибше, сильніше. Я їхав лесною стежкою, і, хоча неба мені не було видно, але по тому, як супився ліс, я почував, що над ним тихо піднімається важка хмара. Час був не раннє.Між стовбурів подекуди пробивався ще косий промінь заходу, але в хащах розповзалися вже імлисті сутінки. До вечора збиралася гроза.На сьогодні потрібно було вже відкласти всяку думку про полювання; впору було тільки добратися перед грозою до нічлігу. Мій кінь постукував копитом у корінь, що оголилися, хріп і насторожував вуха, прислухаючись до гулко клацає лісовому луну. Він сам додавав кроку до знайомої лісової сторожки.Загавкав собака. Між поріділими стовбурами миготять мазані стіни. Синій струмок диму в’ється під нависшею зеленню; похила хата з лохматою дахом притулилася під стіною червоних стовбурів; вона начебто вростає в землю, тим часом як стрункі й горді сосни високо погойдують над нею своїми головами. Посередині галявини, щільно примкнувшись друг до друга, коштує купка молодих дубів.Тут живуть звичайні супутники моїх мисливських екскурсій — лісники Захар і Максим. Але тепер, повидимому, обох немає будинку, тому що ніхто не виходить на гавкіт величезної вівчарки. Тільки старий дід, з лысою головою й сивими вусами, сидить на призьбі й колупає постіл. Вуси в діда бовтаються ледве не до пояса, ока дивляться тускло, точно дід все згадує щось і не може пригадати. — Здраствуй, дід. Є хто — небудь будинку? — Эге! — мотає дід головою. — Немає ні Захара, ні Максима, та й Мотря побрела в ліс за коровою… Корова кудись пішла, — мабуть, ведмеді… задерли… От воно як, немає нікого! — Ну, нічого. Я з тобою посиджу, почекаю. — Почекай, почекай, — киває дід, і поки я підв’язую коня до галузі дуба, він удивляється — у мене слабкими й мутними очами. Поганий уже старий дід: ока не бачать і руки трясуться. — А хто ж ти такий, хлопче? — запитує він, коли я підсаджуюся на призьбі.Це питання я чую в кожне своє відвідування. — Эге, знаю тепер, знаю, — говорить старий, приймаючись знову за постіл. От стара голова, як решето, нічого не тримає. Тих, що давно вмерли, пам’ятаю, — ой, добре пам’ятаю! А нових людей усе забуваю… Зажився на світі. — А чи давно ти, дід, живеш у цьому лісі? — Эге, давненько! Француз приходив у царську землю, я вже був. — Багато ж ти на своєму столітті бачив. Чай, їсти чого розповісти.Дід дивиться на мене з подивом. — А що ж мені бачити, хлопче? Ліс бачив… Шумить ліс, шумить і вдень, і вночі, зимою шумить і влітку… І я, як та деревина, століття прожив у лісі й не помітив… От і в могилу пора, а подумаю інший раз, хлопче, те й сам зміркувати не можу: жив я на світі чи ні… Эге, от як! Може, і зовсім не жив…Край темної хмари висунувся через густі вершини над лесною галявиною; галузі сосон, що замикали галявину, захиталися під подувом вітру, і лісовий шум пронісся глибоким акордом, що підсилився. Дід підняв голову й прислухався. — Бура йде, — сказав він через мінуту. — Це от я знаю. Ой — Ой, зареве вночі бура, сосни буде ламати, з коренем вивертати стане!.. Заграє лісовий хазяїн… — додав він тихіше. — Чому ж ти знаєш, дід? — Эге, це я знаю! Добре знаю, як дерево говорить… Дерево, хлопче, теж боїться… От осика, прокляте дерево, все щось лопоче, — і вітру ні, а вона трясеться. Сосна на борі в ясний день грає — дзенькає, а ледве підніметься вітер, вона загуде й застогне. Це ще нічого… А ти от слухай тепер. Я хоч очами погано бачу, а вухом чую: дуб зашумів, дуба вже торкає на галявині… Це до бури.Дійсно, купа невисоких корячкуватих дубів, що стояли посередині галявини й захищених высокою стеною бору, помахувала міцними галузями, і від них нісся глухий шум,, що відрізняється легко від гучного дзенько
ту сосон. — Эге! чи чуєш, хлопче? — говорить дід з детски — лукавою посмішкою. — Я вже знаю: торкнуло этак от дуба, значить хазяїн уночі піде, ламати буде… Так ні, не зламає! Дуб — дерево міцне, не під силу навіть хазяїнові… от як! — Який же хазяїн, дідові? Сам же ти говориш: бура ламає.Дід закивав головою з лукавим видом. — Эге, я ж це знаю!.. Нині, говорять, такі люди пішли, що вже нічому не вірять. От воно як! А я ж його бачив, от як тебе тепер, а те ще краще, тому що тепер у мене ока старі, а тоді були молоді. Ой — Ой, як ще бачили мої очі змолоду!.. — Як же ти його бачив, дідові, скажи — ка? — А от, однаково, як і тепер: спочатку сосна застогне на борі… Те дзенькає, а те стогнати почне: ох — хо — про… о’ — хо — про! — і затихне, а потім знову, потім опягь, так частіше, так жалісніше. Эге, тому що багато неї повалить хазяїн уночі. А потім дуб заговорить. А до вечора усе більше, а вночі й піде крутити: бігає по лісі, сміється й плаче, вертиться, танцює й усе на дуба налягає, усе хочеться вирвати… А я раз восени й подивився в оконце; от йому це й не по серцю: підбіг до вікна, тар — рах у нього сосновою корчем; ледве мені всю особу не скалічив, щоб йому було порожньо; так я не дурень — відскочив. Эге, хлопче, от він який сердитий!.. — А який же він на вид? — Ас виду він однаково, як стара верба, що стоїть на болоті. Дуже схожий!.. І волосся — як суха омела, що виростає на деревах, і борода теж, а ніс — як здоровенний сук, а морда корява, точно поростила лишаями. Тьфу, який некрасивий! Не дай же бог жодному хрещеному на нього походити… Їй — богу! Я — Таки іншим разом на болоті його бачив, близько… А хочеш, приходь узимку, так і сам побачиш його. Зійди туди, на гору, — лісом та гора поростила, — і полезай на найвище дерево, на верхівку. От звідти інший день і можна його побачити: іде він білим стовпом поверх лісу, так і вертиться сам, з гори в долину спускається. Побіжить, побіжить, а потім у лісі й пропаде. Эге!.. А де пройде, там слід білим снігом устеляє… Не віриш старій людині, так коли — небудь сам подивися.Розбовтався старий. Здавалося, жвавий і тривожний говір лісу й нависла в повітрі гроза збуджували стару кров. Дід кивав головою, посміхався, моргав вицвілими очами.Але раптом начебто якась тінь пробігла по високими, поборозненими зморшками чолу. Він штовхнув мене ліктем і сказав з таємничим видом: — А знаєш, хлопче, що я тобі скажу?.. Він, звичайно, лісовий хазяїн — мерзенная тварюка, це правда. Хрещеній людині кривдно побачити таку некрасиву пику… Ну, тільки треба про нього правду сказати: він зла не робить… Пожартувати з людиною пожартує, а щоб хоробро робити, цього не буває. — Так як же, дід, ти сам говорив, що він тебе хотів ударити корчем? — Эге, хотів — таки! Так те ж він розсердився, навіщо я у вікно на нього дивлюся, от воно що! А якщо в його справи носа не сунути, так і він такій людині ніякої капості не зробить. От він який, лісовик!.. А знаєш, у лісі від людей страшнее справи бували… Эге, їй — богу!Дід нахилив голову й з мінуту сидів у мовчанні. Потім, коли він подивився на мене, у його очах, крізь їхню тьмяну оболонку, що застелила, блиснула начебто іскорка пам’яті, що прокинулася. — От я тобі розповім, хлопче, лісову нашу бувальщину. Було отут раз, на самому цьому місці, давно… Пам’ятаю, я, рівно сон, а як зашумить ліс погромче, те й усе згадую.. Хочеш, розповім тобі, а? — Хочу, хочу, дідові! Розповідай. — Так і розповім же, эге! Слухай от!IIУ мене, знаєш, батько з матір’ю давно померли, я ще малим хлопчиком був… Покинули вони мене на світі одного. От воно як із мною було, эге! От громада й думає: “Що ж нам тепер із цим хлопчиком робити?” Ну, і пан теж собі думає… І прийшов цього разу з лісу лісник Роман, та й говорить громаді: “Дайте мені цього хлопця в сторожку, я його буду годувати… Мені в лісі веселіше, і йому хліб…” От він як говорить, а громада йому відповідає: “Бери!” Він і взяв. Так я з тих самих пор у лісі й залишився.Отут мене Роман і вигодував. Від ж людин був який страшний, не дай господи!.. Росту великого, ока чорні, і душу в нього темна з очей дивилася, тому що все життя ця людина в лісі один жив: ведмідь йому, люди говорили, однаково, що брат, а вовк — племінник. Усякого звіра він знав і не боявся, а від людей цурався й не дивився навіть на них… От він який був — їй — богу, правда! Бувало, як він на мене гляне, так у мене по спині начебто кішка хвостом поведе… Ну, а людина була все — таки добрий, кормил мене, нема чого сказати, добре: каша, бувало, гречана завжди в нього із салом, а коли утчу вб’є, так і утоку. Що правда, те вже правда, таки.Так ми й жили вдвох. Роман у ліс піде, а мене в сторожку забор