povnij zmist legkij podix bunin i a - Шкільний Всесвіт

Легеня дыханиена цвинтар, над свіжим глиняним насипом коштує новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий.Квітень, дні сірі; пам’ятники цвинтаря, просторого, повітового, ще далеко видні крізь голі дерева, і холодний вітер дзенькає й дзенькає порцеляновим вінком у підніжжя хреста.У самий же хрест вправлений досить великий, опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні — — — і фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очами.Це Оля Мещерская.Дівчинкою вона нічим не виділялася в юрбі коричневих гімназичних платтячок: що можна було сказати про неї, крім того, що вона із числа гарненьких, багатих і щасливих дівчинок, що вона здатна, але пустотлива й дуже безтурботна до тих наставлянням, які їй робить класна дама? Потім вона стала розцвітати, розвиватися не щодня, а щогодини. У чотирнадцять років у неї, при тонкій талії й струнких ніжках, уже добре обрисовувалися груди й всі ті форми, зачарування яких ще ніколи не виразило людське слово; у п’ятнадцять вона слыла вже красунею. Як ретельно зачісувалися деякі її подруги, як охайні були, як стежили за своїми стриманими рухами! А вона нічого не боялася — — — і ні чорнильних плям на пальцях, ні раскрасневшегося особи, ні розпатланих волось, що ні заголився при падінні на бігу коліна. Без усяких її турбот і зусиль і якось непомітно прийшло до неї все те, що так відрізняло її в останні два роки із всієї гімназії, — — — і добірність, нарядність, спритність, ясний блиск очей… Ніхто не танцював так на балах, як Оля Мещерская, ніхто не бігав так на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не доглядали стільки, скільки за нею, і чомусь нікого не любили так молодші класи, як неї. Непомітно стала вона дівчиною, і непомітно усталилася її гімназична слава, і вже пішли толки, що вона ветрена, не може жити без шанувальників, що в неї безумно закоханий гімназист Шеншин, що нібито й вона його любить, але так мінлива в обігу з ним, що він замірявся на самогубство.Останню свою зиму Оля Мещерская зовсім збожеволіла від веселощів, як говорили в гімназії. Зима була сніжна, сонячна, морозна, рано опускалося сонце за високий ялинник сніжного гімназичного саду, незмінно погоже, променисте, що обіцяє й на завтра мороз і сонце, гулянку на Соборній вулиці, ковзанка в міському саду, рожевий вечір, музику й цю в усі сторони ковзну на ковзанці юрбу, у якій Оля Мещерская здавалася самої безтурботної, самої щасливою. І от один раз, на великій зміні, коли вона вихром носилася по збірному залі від гонявшихся за нею й блаженно, що верещали першокласниць, її зненацька покликали до начальниці. Вона з ходу зупинилася, зробила тільки один глибокий подих, швидким і вже звичним жіночим рухом оправила волосся, смикнула куточки фартуха до плечей і, сіючи очами, побігла наверх. Начальниця, моложава, але сива, спокійно сиділа з в’язанням у руках за письмовим столом, під царським портретом. — — — і Здрастуйте, mademoiselle Мещерская, — — — і сказала вона по — французькому, не піднімаючи око від в’язання. — — — і Я, на жаль, уже не перший раз примушений призивати вас сюди, щоб говорити з вами щодо вашого поводження. — — — і Я слухаю, madame, — — — і відповіла Мещерская, підходячи до столу, дивлячись на неї ясно й жваво, але без усякого вираження на особі, і присіла так легко й граціозно, як тільки вона одна вміла. — — — і Слухати ви мене будете погано, я, на жаль, переконалася в цьому, — — — і сказала начальниця й, потягнувши нитку й завертівши на лакованій підлозі клубок, на який із цікавістю подивилася Мещерская, підняла очі. — — — і Я не буду повторюватися, не буду говорити докладно, — — — і сказала вона.Мещерской дуже подобався цей незвичайно чистий і великий кабінет, що так добре дихав у морозні дні теплом блискучої голландки й свіжістю конвалій на письмовому столі. Вона подивилася на молодого царя, на весь зріст написаного серед якийсь блискучої зали, на рівний проділ у молочних, акуратно гофрованих волоссях начальниці й очікувально мовчала. — — — і Ви вже не дівчинка, — — — і багатозначно сказала начальниця, потай починаючи дратуватися. — — — і Так, madame, — — — і просто, майже весело відповіла Мещерская. — — — і Але й не жінка, — — — і ще многозначительнее сказала начальниця, і її матова особа злегка зачервоніла. — — — і Насамперед, — — — і що це за зачіска? Це жіноча зачіска! — — — і Я не винувата, madame, що в мене гарні волосся, — — — і відповіла Мещерская й ледве торкнула обома руками свою красиво прибрану голову. — — — і Ах, от як, ви не винуваті! — — — і сказала начальниця. — — — і Ви не винуваті в зачісці, не винуваті в цих дорогих гребенях, не винува
ті, що розоряєте своїх батьків на туфельки у двадцять рублів! Але, повторюю вам, ви зовсім випустите з уваги, що ви поки тільки гімназистка…І отут Мещерская, не втрачаючи простоти й спокою, раптом чемно перебила неї: — — — і Простите, madame, ви помиляєтеся: я жінка. І винуватий у цьому — — — і знаєте хто? Друг і сусід тата, а ваш брат Олексій Михайлович Малютін. Це трапилося минулим улітку в селі…А через місяць після цієї розмови козачий офіцер, некрасивий і плебейський вид, що не мав рівно нічого загального з тим навкруги, до якого належала Оля Мещерская, застрелив її на платформі вокзалу, серед великої юрби народу, що тільки що прибула з поїздом. І неймовірне, що приголомшило начальницю визнання Оли Мещерской зовсім підтвердився: офіцер заявив судовому слідчому, що Мещерская затягла його, була з ним близька, заприсягла бути його дружиною, а на вокзалі, у день убивства, проводжаючи його в Новочеркаськ, раптом сказала йому, що вона й не думала ніколи любити його, що всі ці розмови про шлюб — — — і одне її знущання над ним, і дала йому прочитати ту сторінку щоденника, де говорилося про Малютіна. — — — і Я пробіг ці рядки й відразу, на платформі, де вона гуляла, чекаючи, поки я скінчу читати, вистрілив у неї, — — — і сказав офіцер. — — — і Щоденник цей, от він, гляньте, що було написано в ньому десятого липня минулого року. У щоденнику було написане наступне: “Зараз другий перша година ночі. Я міцно заснула, але негайно ж прокинулася… Нині я стала жінкою! Тато, мама й Толя, усі виїхали в місто, я залишилася одна. Я була так щаслива, що одна! Я ранком гуляла в саду, у полі, була в лісі, мені здавалося, що я одна в усьому світі, і я думала, так добре, як ніколи в житті. Я й обідала одна, потім ціла година грала, під музику в мене було таке почуття, що я буду жити без кінця й буду так щаслива, як ніхто. Потім заснула в тата в кабінеті, а о четвертій годині мене розбудила Катя, сказала, що приїхав Олексій Михайлович. Я йому дуже зраділа, мені було так приємно прийняти його й займати. Він приїхав на парі своїх вяток, дуже гарних, і вони увесь час стояли в ґанку, він залишився, тому що був дощ, і йому хотілося, щоб до вечора просохнуло. Він жалував, що не застав тата, був дуже жвавий і тримав себе із мною кавалером, багато жартував, що він давно закоханий у мене. Коли ми гуляли перед чаєм по саду, була знову чарівна погода, сонце блищало через весь мокрий сад, хоча стало зовсім холодно, і він вів мене під руку й говорив, що він Фауст із Маргаритою. Йому п’ятдесят шість років, але він ще дуже гарний і завжди добре одягнений — — — і мені не сподобалося тільки, що він приїхав у крылатке, — — — і пахне англійським одеколоном, і ока зовсім молоді, чорні, а борода добірно розділена на дві довгі частини й зовсім срібна. За чаєм ми сиділи на скляній веранді, я відчула себе начебто нездорової й прилягла на тахту, а він курив, потім пересів до мене, став знову говорити якісь люб’язності, потім розглядати й цілувати мою руку. Я закрила особу шовковою хусткою, і він кілька разів поцілував мене в губи через хустку… Я не розумію, як це могло трапитися, я збожеволіла, я ніколи не думала, що я така! Тепер мені один вихід… Я почуваю до нього така відраза, що не можу пережити цього!..”Місто за ці квітневі дні став чистий, сухий, камені його побіліли, і по них легко й приємно йти. Щонеділі, після обідні, по Соборній вулиці, що веде до виїзду з міста, направляється маленька жінка в жалобі, у чорних лайкових рукавичках, з парасолькою із чорного дерева. Вона переходить по шосе брудну площу, де багато закопчених кузень і свіжо дме польове повітря; далі, між чоловічим монастирем і острогом, біліє хмарний схил неба й сіріє весняне поле, а потім, коли проберешся серед калюж під стіною монастиря й повернеш ліворуч, побачиш як би великий низький сад, обнесений білою огорожею, над воротами якої написано Успение божией матері. Маленька жінка дрібно хреститься й звично йде по головній алеї. Дійшовши до лави проти дубового хреста, вона сидить на вітрі й на весняному холоді година, два, поки зовсім не замерзнуть її ноги в легких черевиках і рука у вузькій лайці. Слухаючи весняних птахів, що солодко співають і в холод, слухаючи дзенькіт вітру в порцеляновому вінку, вона думає іноді, що віддала б полжизни, аби тільки не було перед її очами цього мертвого вінка. Цей вінок, цей бугор, дубовий хрест! Чи можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертне сіяють із цього опуклого порцелянового медальйона на хресті, і як сполучити із цим чистим поглядом те жахливе, що з’єднано тепер з ім’ям Оли Мещерской? — — — і Але в глибині душі