povnij zmist lagidna dostoyevskij f m 1 3 - Шкільний Всесвіт

Глава перша

Від автора

Я прошу вибачення в моїх читачів, що цього разу замість «Щоденника» у звичайній його формі даю лише повість. Але я дійсно зайнятий був цією повістю більшу частину місяця. У всякому разі прошу полегкості читачів.

Тепер про саму розповідь. Я озаглавив його «фантастичним», тоді як уважаю його сам найвищою мірою реальним. Але фантастичне отут є дійсно, і саме в самій формі розповіді, що й знаходжу потрібним пояснити попередньо.

Справа в тому, що це не розповідь і не записка. Уявіть собі чоловіка, у якого лежить на столі дружина, самогубець, кілька годин перед тим выбросившаяся з віконця. Він у сум’ятті й ще не встиг зібрати своїх думок. Він ходить по своїх кімнатах і намагається осмислити случившееся, «зібрати свої думки в крапку». Притім це закоренілий іпохондрик, з тих, що говорять самі із собою. От він і говорить сам із собою, розповідає справу, усвідомлює собі його. Незважаючи на гадану послідовність мови, він кілька разів противуречит собі, і в логіку й у почуттях. Він і виправдує себе, і обвинувачує її, і пускається в сторонні роз’яснення: отут і брутальність думки й серця, отут і глибоке почуття. Помалу він дійсно усвідомлює собі справу й збирає «думки в крапку». Ряд викликаних їм спогадів невідхильно приводить його нарешті до правди, правда невідхильно піднімає його розум і серце. До кінця навіть тон розповіді змінюється порівняно з безладним початком його. Істина відкривається нещасному досить ясно й определительно, принаймні для нього самого.

От тема. Звичайно, процес розповіді триває кілька годин, з уривками й перемежками й у формі плутаної: те він говорить сам собі, то звертається як би до невидимого слухача, до якогось судді. Так так завжди й буває в дійсності. Якщо б міг підслухати його й усе записати за ним стенограф, то вийшло б трохи шершавее, необделаннее, чим представлене в мене, але, скільки мені здається, психологічний порядок, може бути, і залишився б той же самий. От це припущення об стенографі, що записав усе, (після якого я обробив би записане) і є те, що я називаю в цій розповіді фантастичним. Але почасти подібне вже на раз допускалося в мистецтві: Віктор Гюго, наприклад, у своєму шедеврі «Останній день присудженого до страти» ужив майже такий же прийом і хоч і не вивів стенограф, але допустив ще більшу неправдоподібність, припустивши, що присуджений до страти може (і має час) вести записки не тільки в останній день свій, але навіть в останню годину й буквально в останню мінуту. Але не допусти він цієї фантазії, не існувало б і самого добутку — самого реальнейшего й самого правдивейшего добутку з усіх їм написаних.

I

Хто був я й хто була вона

…От поки вона тут — ще всі добре: підходжу й дивлюся поминутно; а віднесуть завтра й — як же я залишуся один? Вона тепер у залі на столі, склали два ломберних, а труна буде завтра, білий, білий гроденапль, а втім, не про те. Я все ходжу й хочу собі усвідомити це… От уже шоста година, як я хочу усвідомити й усе не зберу в крапку думок. Справа в тому, що я все ходжу, ходжу, ходжу… Це от як було. Я просто розповім один по одному. (Порядок!) Добродії, я далеко не літератор, і ви це бачите, та й нехай, а розповім, як сам розумію. У тім — те й весь жах мій, що я все розумію!

Це якщо хочете знати, тобто якщо із самого початку брати, то вона запросто приходила до мене тоді закладати речі, щоб оплатити публікацію в «Голосі» про те, що от, мов, так і так, гувернантка, згодна й у від’їзд, і уроки давати вдома, і проч. і проч. Це було на самому початку, і я, звичайно, не розрізняв її від інших: приходить як всі, ну та інше. А потім став розрізняти. Була вона така тоненька, белокуренькая, средневысокого росту; із мною завжди мішкувата, начебто конфузилася (я думаю, і з усіма чужими була така ж, а я, зрозуміло, їй був однаково що той, що іншої, тобто якщо брати як не заставника, а як людини). Тільки що одержувала гроші, негайно ж повертала й ішла. І всі мовчачи. Інші так сперечаються, просять, торгуються, щоб більше дали; ця ні, що дадуть… Мені здається, я все плутаюся… Так; мене насамперед уразили її речі: срібні позолочені сережечки, дрянненький медальончик — речі у двугривенный. Вона й сама знала, що ціна їм гривенник, але я по особі бачив, що вони для неї коштовність, — і дійсно, це все, що залишалося в їй від папаши й мамаши, після довідався. Раз тільки я дозволив собі посміхнутися на її речі. Тобто, чи бачите, я цього собі ніколи не дозволяю, у мене з публікою тон джентльменський: мало слів, чемно й строго. «Строго, строго й строго». Але вона раптом дозволила собі принести залишки (тобто буквально) старої заячої куцавейки, — і я не удержався й раптом сказав їй щось неначебто б гостроти. Панотця, як спалахнула! Ока в їй блакитні, більші, замислені, але — як зайнялися! Але ні слова не упустила, взяла свої «залишки» і — вийшла. Отут — Те я й помітив неї в перший раз особливо й подумав щось про неї в цьому роді, тобто саме щось в особливому роді. Так; пам’ятаю й ще враження, тобто, якщо хочете, саме головне враження, синтез усього: саме що жахливо молодо, так молода, що точно чотирнадцять років. А меж тим їй тоді вуж було без трьох місяців шістнадцять. А втім, я не те хотів сказати, зовсім не в тім був синтез. Назавтра знову прийшла. Я довідався потім, що вона в Добронравова й у Мозера із цієї куцавейкой була, але ті, крім золота, нічого не приймають і говорити не сталі. Я ж у їй прийняв один раз камей (так, дрянненький) — і, осмисливши, потім зачудувався: я, крім золота й срібла, теж нічого не приймаю, а їй допустив камей. Це друга думка про неї тоді була, це я пам’ятаю.

Цього разу, тобто від Мозера, вона принесла сигарний бурштиновий мундштук — штучка так собі, аматорська, але в нас знов — таки нема чого не варта, тому що ми — тільки золото. Тому що вона приходила вже після вчорашнього бунту, то я зустрів її строго. Строгість у мене — це сухість. Однак ж, видаючи їй два рублі, я не удержався й сказав як би з деяким роздратуванням: «Я адже це тільки для вас, а таку річ у вас Мозер не прийме». Слово «для вас» я особливо підкреслив, і саме в деякому змісті. Зол був. Вона знову спалахнула, вислухавши це «для вас», але змовчала, не кинула грошей, прийняла, — те — те бідність! А як спалахнула! Я зрозумів, що вколов. А коли вона вже вийшла, раптом запитав себе: так невже ж це торжество над нею коштує двох рублів? Хе — хе — Хе! Пам’ятаю, що задав саме це питання два рази: « чиКоштує? чи коштує?» І, сміючись, дозволив його про себе в стверджувальному змісті. Дуже вже я тоді розвеселився. Але це було не дурне почуття: я з наміром, з наміром; я неї випробувати хотів, тому що в мене раптом забродили деякі на її рахунок мили. Це була третя особлива моя думка про неї.

…Ну от з тих пор всі й почалося. Зрозуміло, я негайно ж постарався дізнатися всі обставини стороною й чекав її приходу з особливим нетерпінням. Я адже передчував, що вона незабаром прийде. Коли прийшла, я вступив у люб’язну розмову з надзвичайною ввічливістю. Я адже непогано вихований і маю манери. Гм. Отут — Те я догадався, що вона добра й лагідна. Добр і лагідні недовго пручаються й хоч зовсім не дуже відкриваються, але від розмови увернутися ніяк не вміють: відповідають скупо, але відповідають, і чим далі, тим більше, тільки самі не утомлюйтеся, якщо вам треба. Зрозуміло, вона тоді мені сама нічого не пояснила. Це потім уже про «Голос» і про всі я довідався. Вона тоді з останніх сил публікувалася, спочатку, зрозуміло, зарозуміло: «Мов, гувернантка, згодна у від’їзд, і умови надсилати в пакетах», а потім: «Згодна на всі, і вчити, і в компаньйонки, і за господарством дивитися, і за хворою ходити, і шити вмію», і т.д. і т.д., все відоме! Зрозуміло, все це додавалося до публікації в різні прийоми, а під кінець, коли до розпачу підійшло, так навіть і «без платні, із хліба». Ні, не знайшла місця! Я зважився її тоді востаннє випробувати: раптом беру сьогоднішній «Голос» і показую їй оголошення: «Молода особа, кругла сирота, шукає місця гувернантки до малолітніх дітей, переважно в літнього вдівця. Може полегшити в господарстві».

— От, бачите, ця сьогодні ранком публікувалася, а до вечора напевно місце знайшла. От як треба публікуватися!

Знову спалахнули, знову очі зайнялися, повернулася й негайно пішла. Мені дуже сподобалося. Втім, я був тоді вже у всім упевнений і не боялися: мундштуки — те ніхто приймати не стане. А в їй і мундштуки вже вийшли. Так і є, на третій день приходить, така бліденька, схвильована, — я зрозумів, що в їй щось вийшло будинку, і дійсно вийшло. Зараз поясню, що вийшло, але тепер хочу лише пригадати, як я раптом їй тоді шику задав і виріс у її очах. Таке в мене раптом з’явився намір. Справа в тому, що вона принесла цей образ (зважилася принести)… ах, слухайте! слухайте! От тепер уже почалося, а то я все плутався… Справа в тому, що я тепер все це хочу пригадати, кожний цей дріб’язок, кожну риску. Я все хочу в крапку думки зібрати й — не можу, а от ці риски, риски…

Образ Богородиці. Богородиця з дитиною, домашня, сімейна, стародавній, риза срібна золочена — коштує — ну, рублів шість коштує. Бачу, доріг їй образ, закладає весь образ, ризи не знімаючи. Говорю їй: краще б ризу зняти, а образ віднесіть; а то образ все — таки якось того.

— А хіба вам заборонено?

— Ні, не те що заборонено, а так, може бути, вам самим.

— Ну, зніміть.

— Знаєте що, я не буду знімати, а поставлю геть туди в кіот, — сказав я, подумавши, — з іншими образами, під лампадкою (у мене завжди, як відкрив касу, лампадка горіла), і запросто візьміть десять рублів.

— Мені не треба десяти, дайте мені п’ять, я неодмінно викуплю.

— А десять не хочете? Образ коштує, — додав я, помітивши, що знову вічка блиснули. Вона змовчала. Я виніс їй п’ять рублів.

— Не нехтуйте нікого, я сам був у цих лещатах, так ще гірше — з, і якщо тепер ви бачите мене за таким заняттям — те адже це після всього, що я виніс…

— Ви мстите суспільству? Так? — перебила вона мене раптом з досить їдким глузуванням, у якій було, втім, багато безневинного (тобто загального, тому що мене вона рішуче тоді від інших не відрізняла, так що майже необразливо сказала). «Ага! — подумав я, — от ти яка, характер оголошується, нового напрямку».

— Бачите, — помітив я негайно ж напівжартівливо — напівтаємниче — «Я — есмь частина тої частини цілого, що хоче робити зло, а творить добро…»

Вона швидко й з більшою цікавістю, у якому, втім, було багато дитячого, подивилася на мене.

— Постійте… Що це за думку? Звідки це? Я десь чула…

— Не ламайте голови, у цих вираженнях Мефистофель рекомендується Фаустові. «Фауста» читали?

— Не… неуважно.

— Тобто не читали зовсім. Треба прочитати. А втім, я бачу знову на ваших губах несмішливу складку. Будь ласка, не припустите в мені так мало смаку, що, щоб зафарбувати мою роль заставника, захотів відрекомендуватися вам Мефистофелем. Заставник заставником і залишиться. Знаємо — З.

— Ви якийсь дивний… Я зовсім не хотіла вам сказати що — небудь таке…

Їй хотілося сказати: я не очікувала, що ви людина утворений, але вона не сказала, зате я знав, що вона це подумала, жахливо я догодив їй.

— Бачите, — помітив я, — на всякому поприщі можна робити гарне. Я звичайно не про себе, я, крім дурного, покладемо, нічого не роблю, але…

— Звичайно можна робити й на всякому місці гарне, — сказала вона, швидким і перейнятим поглядом дивлячись на мене. — Саме на всякому місці, — раптом додала вона. ПРО, я пам’ятаю, я всі ці миті пам’ятаю! І ще хочу додати, що коли ця молодь, ця мила молодь, захоче сказати що — небудь таке розумне й перейняте, те раптом занадто искренно й наївно покаже особою, що «от, мов, я говорю тобі тепер розумне й перейняте», — і не те щоб з марнославства, як наш брат, а так і бачиш, що вона сама жахливо цінує все це, і вірує, і поважає, і думає, що й ви все це точно так само, як вона, поважає. Об щирість! От тим — те й перемагають. А в ній як було прелестно!

Пам’ятаю, нічого не забув! Коли вона вийшла, я разом вирішив. У той же день, я пішов на останні пошуки й довідався про неї всю іншу, уже поточну таємницю; колишню таємницю я знав уже всю від Лукери, що тоді служила в них і яку я вже кілька днів тому підкупив. Ця таємниця була так жахлива, що я й не розумію, як ще можна було сміятися, як вона давеча, і любопытствовать про слова Мефистофеля, сама будучи під таким жахом. Але — молодь! Саме це подумав тоді про неї з гордістю й з радістю, тому що отут адже й великодушність: мов, хоч і на краю загибелі, а великі слова Ґете сіяють. Молодість завжди хоч крапельку й хоч у криву сторону, так великодушна. Тобто я адже про неї, про неї одну. І головне, я тоді дивився вуж на неї як на мою й не сумнівався в моїй могутності. Знаєте, прехтива це думка, коли вуж не той^ — те — сумніва_ — те.

Але що із мною? Якщо я так буду, то коли я зберу все в крапку? Скоріше, скоріше — справа зовсім не в тім, про Боже!

II

Шлюбна пропозиція

«Таємницю», що я довідався про неї, поясню в одному слові: батько й мати померли, давно вже, три роки перед тим, а залишилася вона в безладних тіток. Тобто їх мало назвати безладними. Одна тітка вдова, багатосімейна, шість чоловік дітей, малий мала менше, інша в дівках, стара, кепська. Обидві кепські. Батько її був чиновник, але з писарів, і всього лише особистий дворянин — одним словом: всі мені на руку. Я був як би з вищого миру: все — таки відставний штабс — капітан блискучого полку, родовий дворянин, незалежний і проч., а що каса позичок, то тітки на це тільки з повагою могли дивитися. У тіток три роки була в рабстві, але все — таки десь іспит витримала, — встигла витримати, урвалася витримати, з — під поденної безжалісної роботи, — а це значило ж що — небудь у прагненні до вищого й шляхетному з її боку! Я адже для чого хотів женитися? А втім, про мене наплювати, це потім… І в цьому чи справа! Дітей теткиных учила, білизна шила, а під кінець не тільки білизна, а, з її грудьми, і підлоги мила. Попросту вони навіть її били, докоряли шматком. Скінчили тим, що мали намір продати. Тьфу! опускаю бруд подробиць. Потім вона мені все подробно передала. Все це спостерігав цілий рік сусідній товстий крамар, але не простий крамар, а із двома бакалійними. Він вуж двох дружин усахарил і шукав третю, от і наглядел її: «Тиха, мов, росла в бідності, а я для сиріт женюся». Дійсно, у нього були сироти. Присватався, став змовлятися з тітками, до того ж — п’ятдесят років йому; вона в жаху. От отут — те й зачастила до мене для публікацій в «Голосі». Нарешті, стала просити тіток, щоб тільки саму крапельку часу дали подумати. Дали їй цю крапельку, але тільки одну, інший не дали, заїли: «Самі не знаємо, що жерти й без зайвого рота». Я вуж це все знав, а в той день після утрешнего й вирішив. Тоді ввечері приїхав купець, привіз із крамниці фунт цукерок у півкарбованця; вона з ним сидить, а я викликав з кухні Лукеру й велів сходити до неї шепнути, що я у воріт і бажаю їй щось сказати в самому невідкладному виді. Я собою залишився задоволений. І взагалі я весь той день був жахливо задоволений.

Відразу у воріт їй, здивованої вже тим, що я її викликав, при Лукері, я пояснив, що порахую за щастя й за честь… По — друге, щоб не дивувалася моїй манері й що у воріт: «Людина, мов, прямій і вивчив обставини справи». І я не брехав, що прямій. Ну, наплювати. Говорив же я не тільки пристойно, тобто виявивши людини з вихованням, але й оригінально, а це головне. Що ж, хіба в цьому грішно визнаватися? Я хочу себе судити й звужу. Я повинен говорити pro і contra 1, і говорю. Я й після згадував про те з насолодою, хоч це й нерозумно: я прямо оголосив тоді, без усякої зніяковілості, що, по — перше, не дуже талановито, не дуже розумний, може бути, навіть не дуже добрий, досить дешевий егоїст (я пам’ятаю це вираження, я його, дорогою йдучи, тоді склав і залишився задоволений) і що — дуже, дуже може бути — міщу в собі багато неприємного й в інших відносинах. Все це сказано було з особливого роду гордістю, — відомо, як це говориться. Звичайно, я мав настільки смаку, що, оголосивши шляхетно мої недоліки, не пустився повідомляти про достоїнства: «Але, мов, замість того маю те — те, те — те й це — те». Я бачив, що вона поки ще жахливо боїться, але я не зм’якшив нічого, мало того, бачачи, що боїться, навмисно підсилив: прямо сказав, що сито буде, ну а вбрань, театрів, балів — цього нічого не буде, хіба згодом, коли мети досягну. Цей строгий тон рішуче захоплював мене. Я додав, і теж як можна мимохіть, що якщо я й взяв таке заняття, тобто тримаю цю касу, то маю одну лише мету, є, мов, одна обставина… Але адже я мав право так говорити: я дійсно мав таку мету й таку обставину. Постійте, добродії, я все життя ненавидів цю касу позичок перший, але адже, по суті, хоч і смішно говорити самому собі таємничими фразами, а я адже «мстив же суспільству», дійсно, дійсно, дійсно! Так що гострота її ранком щодо того, що я «мщу», була несправедлива. Тобто, чи бачите, скажи я їй прямо словами: «Так, я мщу суспільству», і вона б розреготалася, як давеча ранком, і вийшло б справді смішно. Ну а непрямим натяком, пустивши таємничу фразу, виявилося, що можна підкупити уява. До того ж я тоді вже нічого не боявся: я адже знав, що товстий крамар у всякому разі їй гаже мене й що я, коштуючи у воріт, є визволителем. Розумів же адже я це. ПРО, підлості людин особливо добре розуміє! Але чи підлості? Як адже отут судити людини? Хіба не любив я її навіть тоді вже?

Постійте: зрозуміло, я їй про благодіяння тоді ні полслова; навпроти, про, навпроти: «Це я, мов, залишаюся облагодіяний, а не ви». Так що я це навіть словами виразив, не удержався, і вийшло, може бути, нерозумно, тому що помітив швидку складку в особі. Але в цілому рішуче виграв. Постійте, якщо весь цей бруд пригадувати, то пригадаю й останнє свинство: я стояв, а в голові ворушилося: ти високий, стрункий, вихований і — і нарешті, говорячи без фанфаронства, ти недурний собою. От що грало в моєму розумі. Зрозуміло, вона відразу у воріт сказала мені «так». Але… але я повинен додати: вона відразу у воріт довго думала, перш ніж сказала «так». Так задумалася, так задумалася, що я вже запитав було: «Ну що ж?» — і навіть не удержався, з отаким шиком запитав: «Ну що ж — з?» — зі словоерсом.

— Почекайте, я думаю.

И таке в їй було серйозне личко, таке — що вуж тоді б я міг прочитати! А я — те ображався: «Невже, думаю, вона між мною й купцем вибирає?» ПРО, тоді я ще не розумів! Я нічого, нічого ще тоді не розумів! До сьогодні не розумів! Пам’ятаю, Лукера вибігла за мною вслід, коли я вже йшов, зупинила на дорозі й сказала похапцем: «Бог вам заплатить, пан, що нашу панянку милу берете, тільки ви їй це не говорите, вона горда».

Ну, горда! Я, мов, сам люблю горденьких. Горді особливо гарні, коли… ну, коли вже не сумніваєшся у своєму над ними могутності, а? ПРО, низька, неспритна людина! ПРО, як я був задоволений! Знаєте, адже в їй, коли вона тоді у воріт стояла задумавшись, щоб сказати мені «так», а я дивувався, чи знаєте, що в їй могла бути навіть така думка: «Якщо вже нещастя й там і отут, так чи не краще прямо саме гірше вибрати, тобто товстого крамаря, нехай скоріше вб’є п’яний до смерті!» А? Як ви думаєте, могла бути така думка?

Та й тепер не розумію, і тепер нічого не розумію! Я зараз тільки що сказав, що вона могла мати цю думку: що із двох нещасть вибрати гірше, тобто купця? А хто був для неї тоді гірше — я аль купець? Купець або заставник, цитующий Ґете? Це ще питання! Яке питання? І цього не розумієш: відповідь на столі лежить, а ти говориш «питання»! Та й наплювати на мене! Не в мені зовсім справа… а до речі, що для мене тепер — у мені або не в мені справа? От цього так уже зовсім вирішити не можу. Краще б спати лягти. Голова болить…

— — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і

1за й проти (панцира.).

III

Благороднейший з людей, але сам же й не вірю

Не заснув. Та й де ж, стукає якийсь пульс у голові. Хочеться все це засвоїти, весь цей бруд. ПРО, бруд! ПРО, з якого бруду я тоді неї витягся! Адже повинна ж вона була це розуміти, оцінити мій учинок! Подобалися мені теж різні думки, наприклад, що мені сорок один, а їй тільки що шістнадцять. Це мене зачаровувало, це відчуття нерівності, дуже сладостно це, дуже сладостно.

Я, наприклад, хотів зробити весілля a l’anglaise 1, тобто рішуче вдвох, при двох хіба свідках, з яких одна Лукера, і потім негайно у вагон, наприклад хоч у Москву (там у мене до речі ж трапилася справа), у готель, тижні на дві. Вона стала проти, вона не дозволила, і я примушений був їздити до тіток з повагою, як до родичок, від яких беру її. Я поступився, і тіткам зроблено було належне. Я навіть подарував цим тваринам по сту рублів і ще обіцяв, їй, зрозуміло, про те не сказавши, щоб не засмутити її низькістю обстановки. Тітки негайно ж стали шовкові. Була суперечка й про придане: у їй нічого не було, майже буквально, але вона нічого й не хотіла. Мені, однак же, удалося довести їй, що зовсім нічого — не можна, і придане зробив я, тому що хто ж би їй що зробив? Ну, так наплювати про мене. Різні мої ідеї, однак же, я їй все — таки встиг тоді передати, щоб знала принаймні. Поспішив навіть, може бути. Головне, вона із самого початку, як не кріпилася, а кинулася до мене з любов’ю, зустрічала, коли я приїжджав по вечорах, із захватом, розповідала своїм белькотом (чарівним белькотом безвинності!) все своє дитинство, дитинство, про рідний дім, про батька й матір. Але я все це захват відразу обдав відразу холодною водою. От у тім — те й була моя ідея. На захвати я відповідав мовчанням, прихильним, звичайно… але все — таки вона швидко побачила, що ми різниця й що я — загадка. А я, головне, і бив на загадку! Адже для того, щоб загадати загадку, я, може бути, і всю цю дурість зробив! По — перше, строгість, — так під строгістю й у будинок її ввів. Одним словом, тоді, ходячи й будучи задоволений, я створив целую систему. ПРО, без усякої натуги сама собою вилилася. Та й не можна було інакше, я повинен був створити цю систему по непереборній обставині, — що ж я, справді, обмовляю — те на себе! Система була щира. Ні, послухайте, якщо вже судити людини, то судити, знаючи справу… Слухайте.

Як би це почати, тому що це дуже важко. Коли почнеш виправдуватися — от і важко. Чи бачите: молодь нехтує, наприклад, гроші, — я негайно ж наліг на гроші; я напер на гроші. І так наліг, що вона усе більше й більше початку вмовкати. Розкривала більші очі, слухала, дивилася й умовкала. Чи бачите: молодь великодушна, тобто гарна молодь, великодушна й рвучка, але мало терпимості, ледве що не так — і презирство. А я хотів широкости, я хотів прищепити широкость прямо до серця, прищепити до серцевого погляду, чи не так? Візьму вульгарний приклад: як би я, наприклад, пояснив мою касу позичок такому характеру? Зрозуміло, я не прямо заговорив, інакше вийшло б, що я прошу прощення за касу позичок, а я, так сказати, діяв гордістю, говорив майже мовчачи. А я майстер мовчачи говорити, я все життя мою проговорив мовчачи й прожив сам із собою цілі трагедії мовчачи. ПРО, адже і я ж був нещасливий! Я був викинутий усіма, викинутий і забутий, і ніхто — те, ніхто — те цього не знає! І раптом ця шістнадцятирічна нахапала про мене потім подробиць від підлих людей і думала, що все знає, а таємне тим часом залишалося лише в груди цієї людини! Я все мовчав, і особливо, особливо з нею мовчав, до самого вчорашнього дня, — чому мовчав? А як горда людина. Я хотів, щоб вона довідалася сама, без мене, але вже не по розповідях негідників, а щоб сама догадалася про цю людину й осягла його! Приймаючи її в будинок свій, я хотів повної поваги. Я хотів, щоб вона стояла переді мною в благанні за мої страждання — і я коштував того. ПРО, я завжди був гордий, я завжди хотів або всього, або нічого! Саме так тому, що я не половинщик у щастя, а всього захотів, — саме тому я й змушений був так надійти тоді: «Мов, сама догадайся й оціни!» Тому що, погодитеся, адже якщо б я сам почав їй пояснювати й підказувати, виляти й поваги просити, — так адже я однаково що просив би милостині… А втім… а втім, що ж я про це говорю!

Нерозумно, нерозумно, нерозумно й нерозумно! Я прямо й безжалісно (і я напираю на те, що безжалісно) пояснив їй тоді, двома словами, що великодушність молоді прелестно, але — гроша не коштує. Чому не коштує? Тому що дешево їй дістається, вийшло не живши, все це, так сказати, «перші враження буття», а от подивимося — ка вас на праці! Дешева великодушність завжди легко, і навіть віддати життя — і це дешево, тому що отут тільки кров кипить і сил надлишок, краси жагуче хочеться! Ні, візьміть — ка подвиг великодушності, важкий, тихий, нечутний, без блиску, з наклепом, де багато жертви й ні краплі слави, — де ви, що сіяє людина, перед усіма виставлені негідником, тога як ви честнее всіх людей на землі, — ну — тка, попробуйте — ка цей подвиг, немає — з, відмовитеся! А я — я тільки все життя й робив, що носив цей подвиг. Спочатку сперечалася, ух як, а потім початку примолкать, зовсім навіть, тільки ока жахливо відкривала, слухаючи, більші, більші такі очі, уважні. И… і крім того, я раптом побачив посмішку, недовірливу, мовчазну, негарну. От із цієї — те посмішкою я й увів неї в мій будинок. Правда й те, що їй вуж нікуди було йти…

— — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — — — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і — і

1по — англійському (франц.).

IV

Всі плани й плани

Хто в нас тоді перший почав?

Ніхто. Саме почалося з першого кроку. Я сказав, що я ввів неї в будинок під строгістю, однак з першого ж кроку зм’якшив. Ще нареченій, їй було пояснено, що вона займеться прийомом застав і видачею грошей, і вона адже тоді нічого не сказала (це помітьте). Мало того, — прийнялася за справу навіть із ретельністю. Ну, звичайно, квартира, меблі — усе залишилося як і раніше. Квартира — дві кімнати: одна — більша залу, де відгороджена й каса, а інша, теж більша, — наша кімната, загальна, отут і спальня. Меблі в мене вбога; навіть у тіток була краще. Кіот мій з лампадкою — це в залі, де каса; у мене ж у кімнаті моя шафа, і в ньому кілька книг, і укладання, ключі в мене; ну, там постіль, столи, стільці. Ще нареченій сказав, що на наш зміст, тобто на їжу, мені, їй і Лукері, що я переманив, визначається в день рубль і не більше: «Мені, мов, потрібно тридцять тисяч у три роки, а інакше грошей не наживеш». Вона не перешкоджала, але я сам підняв зміст на тридцять копійок. Те ж і театр. Я сказав нареченій, що не буде театру, і, однак ж, поклав раз на місяць театру бути, і пристойно, у кріслах. Ходили разом, були три рази, дивилися «Погоню за щастям» і «Птаха півчі», здається. (ПРО, наплювати, наплювати!) Мовчачи ходили й мовчачи верталися, Чому, чому ми із самого початку прийнялися мовчати? Спочатку адже сварок не було, а теж мовчання. Вона всі якось, пам’ятаю, тоді нишком на мене дивилася; я, як помітив це, і підсилив мовчання. Правда, це я на мовчання напер, а не вона. З її боку раз або два минулі пориви, кидалася обіймати мене; але тому що пориви були хворобливі, істеричні, то я прийняв холодно. Та й прав був: щораз після поривів на інший день була сварка.

Тобто сварок не було, знов — таки, але було мовчання й — і усе більше й більше зухвалий вид з її боку. «Бунт і незалежність» — от що було, тільки вона не вміла. Так, ця лагідна особа ставала всі дерзче й дерзче. Чи вірите, я їй ставав поганий, я адже вивчив це. А в тім, що вона виходила поривами із себе, у цьому не було сумніву. Ну як, наприклад, вийшовши з такого бруду й убогості, після миття — те підлог, почати раптом фиркати на нашу бідність! Бачите — З: була не бідність, а була економія, а в чому треба — так і розкіш, у білизну наприклад, у чистоті. Я завжди й колись мріяв, що чистота в чоловіку приваблює дружину. Втім, вона не на бідність, а на моє нібито скаредство в економії: «Мети, мов, має, твердий характер показує». Від театру раптом сама відмовилася. І все пущі й пущі глузлива складка… а я підсилюю мовчання, а я підсилюю мовчання.

Не виправдуватися ж? Отут головне — ця каса позичок. Дозвольте — З, я знав, що жінка, так ще шістнадцяти років, не може не підкоритися чоловікові цілком. У жінках немає оригінальності, це — це аксіома, навіть і тепер, навіть і тепер для мене аксіома! Що таке, що там у залі лежить: істина є істина, і отут сам Милль нічого не поробить! А жінка любляча, про, жінка любляча — навіть пороки, навіть лиходійства улюбленої істоти обожить. Він сам не підшукає своїм лиходійствам таких виправдань, які вона йому знайде. Це великодушно, але не оригінально. Жінок погубила одна лише неоригінальність. І що ж, повторюю, що ви мені вказуєте там на столі? Так хіба це оригінально, що там на столі? Про — Про!

Слухайте: у любові її я був тоді впевнений. Адже кидалася ж вона до мене й тоді на шию. Любила, виходить, вірніше — бажала любити. Так, от так це й було: бажала любити, шукала любити. А головне адже в тім, що отут і лиходійств ніяких таких не було, яким би їй довелося підшукувати виправдання. Ви говорите «заставник», і всі говорять. А що ж що заставник? Виходить, є ж причини, коли великодушнейший з людей став заставником. Бачите, добродії, є ідеї… тобто, бачите, якщо іншу ідею вимовити, виговорити словами, то вийде жахливо нерозумно. Вийде соромно самому. А чому? Нипочему. Тому, що ми всі дрянь і правди не виносимо, або вуж я не знаю. Я сказав зараз «великодушнейший з людей». Це смішно, а тим часом адже це так і було. Адже це правда, тобто сама, сама правденская правда! Так, я мав право захотіти себе тоді забезпечити й відкрити цю касу: «Ви відкинули мене, ви, люди тобто, ви прогнали мене із презирливим мовчанням. На мій жагучий порив до вас ви відповіли мені образою на все моє життя. Тепер я, стало бути, вправі був відгородитися від вас стіною, зібрати ці тридцять тисяч рублів і закінчити життя де — небудь у Криму, на Південному березі, у горах і виноградниках, у своєму маєтку, купленому на ці тридцять тисяч, а головне, удалині від усіх вас, але без злості на вас, з ідеалом у душі, з улюбленої в серця жінкою, з родиною, якщо Бог пошле, і — допомагаючи околишнім селянам». Зрозуміло, добре, що я це сам тепер про себе говорю, а те що могло бути глупее, якщо б я тоді їй це вголос розписав? От чому й горде мовчання, от чому й сиділи мовчачи. Тому, що ж би вона зрозуміла? Шістнадцять — Те років, перша — те молодість, — так що могла вона зрозуміти з моїх виправдань, з моїх страждань? Отут прямолінійність, незнання життя, юні дешеві переконання, сліпота куряча «прекрасних серць», а головне отут — каса позичок і — баста (а хіба я був лиходій у касі позичок, хіба не бачила вона, як я надходив і чи брав я зайве?)! ПРО, як жахлива правда на землі! Ця принадність, ця лагідна, це небо — вона була тиран, нестерпний тиран душі моєї й мучитель! Адже я обмовлю на себе, якщо цього не скажу! Ви думаєте, я її не любив? Хто може сказати, що я її не любив? Чи бачите: отут іронія, отут вийшла зла іронія долі й природи! Ми прокляті, життя людей прокляте взагалі! (Моя, зокрема!) Я адже розумію же тепер, що я в чомусь отут помилився! Отут щось вийшло не так. Усе було ясно, план мій був ясний як небо: «Суворий, гордий і в моральних розрадах ні в чиїх не має потреби, страждає мовчачи». Так воно й було, не брехав, не брехав! «Побачить потім сама, що отут була великодушність, але тільки вона не зуміла помітити, — і як догадається про цьому коли — небудь, те оцінить удесятеро й упаде в порох, сложа в благанні руки». От план. Але отут я щось забув або випустив з уваги. Не зумів я щось отут зробити. Але досить, досить. І в кого тепер прощення просити? Кінчено так кінчено. Смілішай, людина й будь гордий! Не ти винуватий!..