povnij zmist kvitka na zemli platonov a p - Шкільний Всесвіт

Квітка на землі

Нудно Афоні жити на світі. Батько його на війні, мати з ранку до вечора працює в колгоспі на молочній фермі, а дідусь Тит спить на грубці. Він і вдень спить, і вночі спить, а ранком, коли прокидається і їсть кашу з молоком, він теж дрімає.

— Дідусь, ти не спи, ти вуж выспался, — сказав нині ранком Афоня дідусеві.

— Не буду, Афонюшка, я не буду, — відповів дід. — Я лежати буду й на тебе дивитися.

— А навіщо ти ока закриваєш і із мною нічого не говориш? — запитав тоді Афоня.

— Нині я не буду очі смежать, — обіцяв дідусь Тит. — Нині я на світло буду дивитися.

— А отчого ти спиш, а я немає?

— Мені років багато, Афонюшка… Мені без трьох дев’яносто буде, ока вуж самі мружаться.

— А тобі адже темно спати, — говорив Афоня. — Надворі сонце горить, там трава росте, а ти спиш, нічого не бачиш.

— Так я вуж усе бачив, Афонюшка.

— А отчого в тебе ока білі й сльози в них плачуть?

— Вони вицвіли, Афонюшка, вони від світла вицвіли й слабкі сталі; мені дивитися адже довго довелося.

Афоня оглянув діда, який він є. У бороді діда були хлібні крихти, і там жив ще один комарик. Афоня встав на крамницю, вибрав всі крихти з бороди в діда, а комарика прогнав звідти — нехай живе окремо. Руки дідуся лежали на столі; вони були більші, шкіра на них стала як кора на дереві, і під шкірою видні були товсті чорні жили, ці руки багато землі испахали.

Афоня подивився в очі дідові. Ока його були відкриті, але дивилися равнодушно, не бачачи нічого, і в кожному оці світилася більша крапля сльози.

— Не спи, дідусь! — попросив Афоня.

Але дідусь уже спав. Мати підсадила його, сонного, на грубку, укрила ковдрою й пішла працювати. Афоня ж залишився один у хаті, і знову йому нудно стало. Він ходив навколо дерев’яного стола, дивився на мух, які оточили на підлозі хлібну крихту, що впала з бороди діда, і їли неї; потім Афоня підходив до грубці, слухав, як дихає там сплячий дід, дивився через вікно на порожню вулицю й знову ходив навколо стола, не знаючи, що робити. — Мами немає, тата ні, дідусь спить, — говорив Афоня сам собі. Потім він подивився на годинники — ходики, як вони йдуть. Годинники йшли довго й нудно: тик — так, так, начебто вони колисали діда, а самі теж вморилися й хотіли заснути. — Прокинься, дідусь, — просив Афоня. — Ти спиш? — А? Немає, я не сплю, — відповів дідусь Тит із грубки. — Ти думаєш? — запитував Афоня. — А? Я отут, Афоня, я отут. — Ти думаєш там? — А? Немає, я все обміркував, Афонюшка, я змолоду думав. — Дідусь Тит, а ти все знаєш? — Всі, Афоня, я все знаю. — А що це, дідусь? — А чого тобі, Афонюшка? — А що це все? — А я вже забув, Афоня. — Прокинься, дідусь, скажи мені про всі! — А? — вимовив дідусь Тит. — Дідусь Тит! Дідусь Тит! — кликав Афоня. — Ти згадай! Але дід уже замовк, він знову заснув у спокої на російської печі. Афоня тоді сам заліз на піч до дідуся й почав будити його, щоб він прокинувся. А дід спав і тільки шепотів тихо в сні нечутні слова. Афоня вморився його будити й сам заснув біля діда, прильнув до його добрих знайомих грудей, що пахнула теплої землею. Опам’ятавшись від сну, Афоня побачив, що дід дивиться очами й не спить. — Вставай, дідусь, — сказав Афоня. А дід знову закрив лазу й заснув. Афоня подумав, що дід тоді не спить, коли він спить; і він захотів ніколи не спати, щоб підкараулити діда, коли він зовсім прокинеться. І Афоня став очікувати. Годинник — Ходики цокали, і коліщата їх поскрипували й наспівували, колишучи діда. Афоня тоді зліз із печі й зупинив маятник у годин. У хаті стало тихо. Чутно стало, як відбиває косу косар за рікою й тонко дзенькає мошка під стелею. Дідусь Тит опам’ятався й запитав: — Ти чого, Афоня? Щось галасливо так стало? Це ти шумів? — А ти не спи! — сказав Афоня. — Ти скажи мені про всі! А то ти спиш і спиш, а потім умреш, мама говорить — тобі недовго залишилося; хто мені тоді скаже про всі? — Почекай, дай мені квасу випити, — вимовив дід і зліз із печі. — Ти отямився? — запитав Афоня. — Отямився, — відповів дід. — Підемо зараз біле світло катувати. Старий Тит випив квасу, взяв Афоню за руку, і вони пішли з хати назовні. Там сонце високо стояло на небі й висвітлювало хліб, що зріє, на полях і квіти на дорожній межі. Дід повів Афоню польовою дорогою, і вони вийшли на пасовище, де ріс солодку конюшину для корів, трави й квіти. Дід зупинився в блакитної квітки, терпляче росшего коренем із дрібного чистого піску, показав на нього Афоні, потім зігнувся й обережно поторкав ту квітку. — Це я сам знаю! — протяжно сказав Афоня. — А мені потрібно, що саме головне буває, ти скажи мені про всі! А цей колір росте, він не всі! Дідусь Тит задумався й осерчал на онука. — Отут саме головне тобі і є!.. Ти бачиш — пісок мертвий лежить, він кам’яна крихта, і більше немає нічого, а камінь не живе й не дихає, він мертвий порох. Зрозумів тепер? — Ні, дідусь Тит, — сказав Афоня. — Отут зрозумілого немає. — Ну, не зрозумів, так чого ж тобі треба, раз ти нетямущий? А квітка, ти бачиш, жалконький такий, а він живий, і тіло собі він зробив з мертвого пороху. Стало бути, він мертву сипучу землю перетворює в живе тіло, і пахне від нього самого чистим духом. От тобі і є сама головна справа на білому світлі, от тобі і є, звідки все береться. Квітка цей — самий святий трудівник, вона зі смерті працює життя. — А трава й жито теж головне роблять? — запитав Афоня. — Однаково, — сказав дідусь Тит. — А ми з тобою? — И ми з тобою. Ми орачі, Афонюшка, ми хлібу рости допомагаємо. А цей от жовтий колір на ліки йде, його й в аптеці беруть. Ти б нарвав їх так зніс. Батько — Те твій адже на війні; раптом поранять його, або він від хвороби ослабне, от його й полікують ліками. Афоня задумався серед трав і квітів. Він сам, як квітка, теж захотів тепер робити зі смерті життя; він думав про те, як народжуються із сипучого нудного піску блакитні, червоні, жовті щасливі квіти, що підняли до неба свої добрі особи й дихаючий чистий дух у біле світло. — Тепер я сам знаю про всі! — сказав Афоня. — Іди додому, дідусь, ти знову, повинне, спати захотів: у тебе ока білі… Ти спи, а коли вмреш, ти не бійся, я довідаюся у квітів, як вони з пороху живуть, і ти знову будеш жити зі свого пороху. Ти, дідусь, не бійся! Дід Тит нічого не сказав
. Він невидимо посміхнувся своєму доброму онукові й пішов знову в хату на грубку. А маленький Афоня залишився один у поле. Він зібрав жовтих квітів, скільки міг їх удержати в оберемку, і відніс в аптеку, на ліки, щоб батько його не болів на війні від ран. В аптеці Афоні дали за квіти залізний гребінець. Він приніс його дідові й подарував йому: нехай тепер дідусь чеше собі бороду тим гребінцем. — Спасибі тобі, Афонюшка, — сказав дід. — А квіти тобі нічого не казали, із чого вони в мертвому піску живуть? — Не казали, — відповів Афоня. — Ти геть скільки живеш, і те не знаєш. А говорив, що знаєш про все. Ти не знаєш. — Правда твоя, — погодився дід. — Вони мовчачи живуть, треба в них допытаться, — сказав Афоня. — Чого всі квіти мовчать, а самі знають? Дід лагідно посміхнувся, погладив голівку онука й подивився на нього, як на квітку, що росте на землі. А потім дідусь сховав гребінець за пазуху й знову заснув

Додав: