povnij zmist kurci opiumu averchenko a t chast 1 - Шкільний Всесвіт

I

У кімнаті відбувалася розмова.

— У нас із тобою немає ні копійки грошей, є нема чого й за квартиру не заплачене за

два місяці.

Я сказав:

— Так.

— Ми вчора не вечеряли, сьогодні не пили ранкового чаю й спереду нам не має бути

нічого гарного.

Я підтвердив і це. Андерс погладив себе по неголеній щоці й сказав:

— А, тим часом, їсти спосіб жити припеваючи. Тільки огидно.

— Убивство?

— Немає.

— Робота?

— Не зовсім. Втім, це огидно, як щоденне заняття… А один день для

курйозу спробуємо… А?

— Спробуємо. Що потрібно робити?

— Дрібниці. Те ж, що і я. Одягайся, підемо на повітря.

— Хазяїн зупинить.

— Нехай!

Коли ми вийшли з кімнати й покрокували по коридорі, я намагався прошмигнути

непомітно, не роблячи шуму, а Андерс, навпаки, безстрашно ступав ногами, як

кінь.

Наприкінці длиннейшего коридору нас нагнала прошмигуючи покоївка.

— Г. Андерс, хазяїн Григорій Григорьич дуже просять вас зайти зараз до них.

— Свершилось! — прошептав я, прислонясь до стіни.

— А — А… Дуже до речі. Із задоволенням. Підемо, дружище.

Огидний старикашка, власник мебльованих кімнат, божевільний на чистоті

і тиші, зустрів нас холодно:

— Вибачите, добродії. У справі. Імовірно, у душі думаєте: “3ачем ми знадобилися

цій старій худобині?”

Андерс докірливо покачав головою й холоднокровно сказав:

— Ми однаково збиралися сьогодні зайти до вас.

В очах старого блиснула радість.

— Ну? Правда? Справді?

— Так… хотіли вас искренно й гаряче подякувати. Ви знаєте, мені доводилося

живати в багатьох мебльованих кімнатах, іноді дуже дорогих і розкішних — але

такої тиші, такої чистоти й порядку, я буду говорити відверто: ніде не

бачив! Я щодня запитую його (Андерс указав на мене) — звідки Григорій

Григорьич бере час вести таке величезне складне підприємство?..

— Він мене, дійсно, запитував, — підтвердив я. — А я йому, пам’ятається,

відповідав: “Не осягаю. Отут якесь чаклунство!”

— Так, — сказав старий із самовдоволеним реготом. — Важко дотримувати чистоти,

тишу й порядок.

— Але ви їх дотримуєте ідеально!! — гаряче воскричал Андерс. — Звідки такий такт, таке чуття!.. Пам’ятаю, у вас торік жив один п’яниця й один самогубець. Що ж вони, запитується, посмітили порушити тишу й порядок? Немає! П’яниця, коли його привозили друзі, не видавав жодного звуку, тому що був смертельно п’яний, і, кинутий на постіль, зараз же безшумно засипав… А самогубець — помнете? — взяв собі, потихеньку повісився й висів терпляче, без лементів і криків, поки про нього не згадали на інший день. — А ревниві чоловіки! — підхопив я. — Пам’ятаєш їх, Андерс? Коли вона застала чоловіка з покоївки — що було? Де лементи? Де сварка й скандал? Ні звуку? Просто взяла вона покоївку й з м’якою посмішкою викинула у відкрите вікно Правда, та зламала собі ногу, але… — …Але адже це було на вулиці, — ревниво підхопив старикашка. — Те, що на вулиці, до мого мебльованого будинку не ставиться… — Звичайно!! При чому ви отут? Мало кому прийде полювання ламати на вулиці ноги — стосується це вас? Немає! — Так… багато вам потрібно сили волі й твердості, щоб вести так справа! Ця складочка у вас між бровами, що характеризує твердість і непохитна воля… — Ви, імовірно, у молодості були дуже гарні? — Та й тепер ще… — підморгнув Андерс. — Ой — Ой!.. Якщо був би я одружений, подалі ховав би від вас свою же… Ой, забовталися з вами! Вибачаюся, що відняв час. Підемо, товариш. Ще раз, дорогою Григорій Григорьич, приносимо від імені всіх квартирантів самі щирі, гарячі… Підемо!.. Повеселілий старий проводив нас, привітально розмахуючи старезними руками. У коридорі нам знову зустрілася покоївка. — Надя! — зупинив її Андерс. — Я хочу запитати у вас одну річ. Скажіть, що це за офіцер був у вас учора в гостях… Я бачив — він виходив від вас… Надя весело засміялася. — Це мій наречений. Тільки він не офіцер, а писар… військовий писар… у штабі служить. — Жартуєте! Зовсім, як офіцер! І який красень… розумна така особа… От що, Надичка… Дайте — Ка нам на рубль дріб’язку. Візники, знаєте… Те так інше. — Є чи? — заклопотано сказала Надя, шарячи в кишені. — Є. От! А ви помітили, які в нього щоки? Рожеві — Рожеві… — Чудесні щоки! Прямо щось дивне. Підемо. Коли ми виходили з будинку, я зупинився біля швейцара, що сидів у дверей за газетою, і сказав: — А ви все політикою займаєтеся? Як приємно бачити розумного, интеллиг… — Підемо, — сказав Андерс. — Отут не треба… Не коштує… — Не коштує, так не коштує. Я круто повернувся й покірно покрокував за Андерсом. II Прямо на нас ішов худою, зношеним життям людин із зігнутою спиною, впалою грудьми й такою ходою, що кожна нога, поставлена на землю, довго коливалася в коліні й ходила в усі сторони, поки не заспокоювалася й не давала місце інший, невпевненої в собі, нозі. Тягся він на зразок коника з переламаними ногами. — А! — закричав Андерс. — Коля Магнатів! Познайомтеся… Де вчора були, Коля? — На боротьбі був, — відповідав напівзруйнованого Коля. — Як звичайно. Ах, якби ви бачили, Андерс, як Хабибула боровся зі шведом Аренстремом. Хабибула великоваговий поїзд, гиревик, а той, стрункий, витончений… — А ви самі, Коля, боретеся? — серйозно запитав Андерс. — Я? Де мені? Я адже не дуже сильний. — Ну, так… не дуже! Такі — Те, як ви, сухі, нервові, жилаві й мають нелюдську силу… як ваш гриф? А ну, стисніть мою руку. Виснаженого Коля взяв Андерсову руку, натужився, витріщив ока й прохрипів: — Ну що? — Ой!! Пустите!.. — із хворобливим стогоном закричав Андерс. — От диявол… як залізо!.. От зв’яжися з таким чортом. — Він — Ті покаже! Вся рука затекла. Андерс став пританцьовувати від болю, розмахуючи рукою, а я доторкнувся до впалих грудей Коли й запитав: — Ви гімнастикою займаєтеся з дитинства? — Знайте ж! — тріумфально захихикав Коля. — Що я гімнастикою не займався ніколи… — Але це не може бути! — здивувався я. — Напевно, коли — небудь займалися фізичною працею?.. — Ніколи! — Не може бути. Згадаєте! — Один раз, дійсно, років сім тому назад я для забави копав грядки на городі. — От воно! — закричав Андерс. — Ишь хитрун! Те — грядки, а те — дивишся ще що — небудь… От вони скромники! Цікаво б подивитися вашу мускулатуру ближче… — А що, добродії, — сказав Коля. — Ви ще не снідали? — Немає. — У такому випадку, я запрошую вас, Андерс, і вашого симпатичного товариша поснідати. Отут є недурний ресторан близько… Візьмемо кабінет, я роздягнуся… Гм… Деякі мускулишки в мене — тобто… — Ми зараз без грошей, — заявив я прямолінійно. — ПРО, які дрібниці. — Я вчора тільки одержав з маєтку… Дурні гроші. Право, підемо… У кабінеті Коля відразу розпорядився щодо вин, закуски й сніданку, а потім закри