povnij zmist krasuni chexov a p - Шкільний Всесвіт

Iпомню, будучи ще гімназистом V або VI класу, я їхав з дідусем із села Великий Міцної, Донськой області, у Ростові — на^ — Доні. День був серпневий, пекучий, томливо нудний. Від жару й сухого, гарячого вітру, що гнав нам назустріч хмари пилу, сліпалися ока, сохнуло в роті; не хотілося не дивитися, не говорити, не думати, і коли, що дрімав візник, чуб Карпо, замахуючись на коня, хльостав мене батогом по кашкеті, я не протестував, не видавав ні звуку й тільки, опам’ятавшись від півсну, уныло й лагідно поглядав удалину: чи не видать крізь пил села? Годувати коней зупинилися ми у великому вірменському селі Баштана — Салах у знайомого дідусеві багатого вірмена. Ніколи в житті я не бачив нічого карикатурніше цього вірмена. Уявіть собі маленьку, стрижену голівку з густими низько навислими бровами, із пташиним носом, з довгими сивими вусами й із широким ротом, з якого стирчить довгий черешневий цибух; голівка ця невміло приклеєна до худого горбатого тулуба, одягненому у фантастичний костюм: у куцу червону куртку й у широкі яскраво — блакитні шаровари; ходила ця фігура, расставя ноги й шаркаючи туфлями, говорила, не виймаючи з рота цибуха, а тримала себе із чисто вірменським достоїнством: не посміхалася, обдимала ока й намагалася обертати на своїх гостей якнайменше уваги.У кімнатах вірмена не було ні вітру, ні пилу, але було так само неприємно, задушливо й нудно, як у степу й по дорозі. Пам’ятаю, запилений і виморений спекою, сидів я в куті на зеленій скрині. Нефарбовані дерев’яні стіни, меблі й наохренные підлоги пахнули сухого дерева, прижженного сонцем. Куди не глянеш, усюди мухи, мухи, мухи… Дідусь і вірмен напівголосно говорили про попасе, про толоку, про овець… Я знав, що самовар будуть ставити цілу годину, що дідусь буде пити чай не менш години й потім заляже спати години на два, на три, що в мене чверть дня піде на очікування, після якого знову жару, пил, труські дороги. Я слухав бормотанье двох голосів, і мені починало здаватися, що вірмена, шкап з посудом, мух, вікна, у які б’є гаряче сонце, я бачу давно й перестану їх бачити в дуже далекому майбутньому, і мною опановувала ненависть до степу, до сонця, до мух…Хохлушка в хустці внесла підношення з посудом, потім самовар. Вірмен не поспішаючи вийшов у покрову й крикнув: — Машя! Ступай наливай чай! Де ти? Машя!Почулися квапливі кроки, і в кімнату ввійшла дівчина років шістнадцяти, у простому ситцевому платті й у білій хусточці. Миючи посуд і наливаючи чай, вона стояла до мене спиною, і я помітив тільки, що вона була тонка в талії, боса й що маленькі голі п’яти прикривалися низько опущеними панталонами.Хазяїн запросив мене пити чай. Сідаючи за стіл, я глянув в особу дівчини, що подавала мені склянка, і раптом відчув, що точно вітер пробіг по моїй душі й сдунул з її всі враження дня з їхньою нудьгою й пилом. Я побачив чарівні риси прекраснейшего з осіб, які коли — або зустрічалися мені наяву й чудилися в сні. Переді мною стояла красуня, і я зрозумів це з першого погляду, як розумію блискавку.Я готовий клястися, що Маша, або, як кликав батько, Машя, була справжня красуня, але довести этого не вмію. Іноді буває, що хмари безладно юрбляться на обрії й сонці, ховаючись за них, красить їх і небо у всілякі кольори: у багряний, жовтогарячий, золотий, ліловий, рожевий^ — рожевий — грязно — рожевий; одна хмарина схоже на ченця, інше на рибу, третє на турка в чалмі. Заграва охопила третину неба, блищить у церковному хресті й у стеклах панського будинку, відсвічує в ріці й у калюжах, тремтить на деревах; далеко на тлі зорі летить кудись ночувати зграя диких качок… І подпасок, що жене корів, і землемір, що їде в бричці через греблю, і пани, що гуляють, — усі дивляться на захід і все до одного знаходять, що він страшно гарний, але ніхто не знає й не скаже, у чому отут краса.Не я один знаходив, що армяночка гарно. Мій дідусь, восьмидесятилітній старий, людина крутий, байдужий до жінок і крас природи, целую мінуту ласкаво дивився на Машу й запитав: — Це ваша дочка, Авет Назарыч? — Дочка. Це дочка… — відповів хазяїн. — Гарна панянка, — похвалив дідусь.Красу армяночки художник назвав би класичної й строгої. Це була саме та краса, споглядання якої, бог звістка звідки, вселяє у вас упевненість, що ви бачите риси правильні, що волосся, очі, ніс, рот, шия, груди й всі рухи молодого тіла злилися разом в один цільний, гармонійний акорд, у якому природа не помилилася на жодну найменшу рису; вам здається чомусь, що в ідеально гарної жінки повинен бути саме такий ніс, як у Маші, прямій і з невеликим горбочком, такі більші темні очі, такі ж довгі вії, такий же млосний погляд, що її чорні кучеряві волосся й брови так само йдуть до ніжного білого кольору чола й щік, як зелений очерет до тихої річки; біла шия Маші і її молоді груди слабко розвинені, але щоб зуміти виліпити їх, вам здається, потрібно мати величезний творчий талант. Дивитеся ви, і помалу вам приходить бажання сказати Маші що — небудь незвичайно приємне, искреннее, гарне, таке ж гарне, як вона сама.Спочатку мені було кривдно й соромно, що Маша не обертає на мене ніякої уваги й дивиться увесь час долілиць; якесь особливе повітря, здавалося мені, щаслив і гордий, відокремлював її від мене й ревниво заслоняв від моїх поглядів.”Це тому, — думав я, — що я весь у пилу, засмагнув, і тому, що я ще хлопчик”.Але потім я помалу забув про себе самому й весь віддався відчуттю краси. Я вуж не пам’ятав про степову нудьгу, про пил, не чув жужжанья мух, не розумів смаку сподіваючись і тільки почував, що через стіл від мене коштує гарна дівчина.Відчував я красу якось дивно. Не бажання, не захват і не насолода збуджувала в мені Маша, а важку, хоча й приємну, смуток. Цей смуток був невизначена, неясна, як сон. Чомусь мені було жаль і себе, і дідуся, і вірмена, і самої армяночки, і було в мені таке почуття, начебто ми всі четверо втратили щось важливе й потрібне для життя, чого вуж більше ніколи не знайдемо. Дідусь теж сгрустнул. Він вуж не говорив про толоку й про овець, а мовчав і задумливо поглядав на Машу.Після чаю дідусь ліг спати, а я вийшов з будинку й сіл на ґаночку. Будинок, як і всього будинку в Баштани — Салах, стояв на припеке; не було ні дерев, ні навісів, ні тіней. Великий двір вірмена, що поростив лободою й калачиком, незважаючи на сильну спеку, був жвавий і повний веселощі. За одним з невисоких тинів, там і сям перетинали великий двір, відбувалася молотьба. Навколо стовпа, убитого в саму серединку гумна, запряжені в ряд і образуя один довгий радіус, бігали дванадцять коней. Біля ходив чуб у довгій жилетці й у широких шароварах, ляскав бичем і кричав таким тоном, начебто хотів подразнити коней і похвастати своею владою над ними: — А — А — А, окаянні! А — а — А… немає на вас холери! Боїтеся?Коня, гніді, білі й пегие, не розуміючи, навіщо це змушують їх кружляти на одному місці й м’яти пшеничну солому, бігали неохоче, точно через силу, і обиженно помахуючи хвостами. З — під їхніх копит вітер піднімав метою хмари золотавої полови й ніс її далеко через тин. Біля високих свіжих скирт копошилися баби із граблями й рухалися гарби, а за скиртами, в іншому дворі, бігала навколо стовпа інша дюжина таких же коней і такий же чуб ляскав бичем і насміхався над конями.Щабля, на яких я сидів, були гарячі; на рідких перильцах і на віконних рамах подекуди виступив від жари деревний клей; під сходами й під ставнями в смужках тіні жалися друг до друга червоні комашки. Сонце пекло мені й у голову, і в груди, і в спину, але я не зауважував этого й тільки почував, як позад мене в сінях і в кімнатах стукали по дощатій підлозі босі ноги. Забравши чайний посуд, Машя пробігла по щаблях, пахнувши на мене вітром, і, як птах, полетіла до невеликої закопченої прибудови, повинне бути кухні, звідки йшов захід смаженої баранини й чувся сердитий вірменський говір. Вона зникла в темних дверях і замість її на порозі здалася стара, згорблена армянка із червоною особою й у зелених шароварах. Баба гнівалася й когось сварила. Незабаром на порозі здалася Машя, що почервоніла від кухонного жару й з більшим чорним хлібом на плечі; красиво изгибаясь під вагою хліба, вона побігла через двір до гумну, шаснула через тин і, занурившись у хмару золотавої полови, зникла за гарбами. Чуб, що підганяв коней, опустив бич, замовк і мінуту мовчачи дивився убік гарб, потім, коли армяночка знову мигнула біля коней і перескочила через тин, він проводив її очами й крикнув на коней таким тоном, начебто був дуже засмучений: — А, щоб вам пропасти, нечиста сила!І увесь час потім чув я не перестаючи кроки її босих ніг і бачив, як вона із серйозною, стурбованою особою носилася по дворі. Пробігала вона те по щаблях, обдаючи мене вітром, то в кухню, то на гумно, то за ворота, і я ледь устигав повертати голову, щоб стежити за нею.І чим частіше вона зі своєю красою миготіла в мене перед очами, тим сильніше ставав мій смуток. Мені було жаль і себе, і її, і чуба, що смутно проводжав її поглядом щораз, коли вона крізь хмару полови бігала до гарб. Чи була це в мене заздрість до її краси, або я жалував, що ця дівчинка не моя й ніколи не буде моею й що я для неї чужий, або смутно почував я, що її рідка краса випадкова, не потрібна й, як

усе на землі, не довговічна, або, бути може, мій смуток був тим особливим почуттям, що збуджується в людині спогляданням справжньої краси, бог знає!Третя година очікування пройшли непомітно. Мені здавалося, не встиг я надивитися на Машу, як Карпо з’їздив до ріки, викуповував коня й вуж став запрягати. Мокрий кінь фиркав від задоволення й стукав копитами по голоблях. Карпо кричав на неї ” наза — пекло!” Прокинувся дідусь. Машя зі скрипом відчинила нам ворота, ми сіли на мерзни й виїхали знадвору. Їхали ми мовчачи, точно гнівалися один на одного.Коли години через два або три вдалині здалися Ростов і Нахічевань, Карпо, увесь час що мовчав, швидко оглянувся й сказав: — А славна в армяшки дівка!І хльоснув по коні.IIВ інший раз, будучи вже студентом, їхав я по залізниці на південь. Був травень. На одній зі станцій, здається, між Бєлгородом і Харковом, вийшов я з вагона прогулятися по платформі.На станційний садок, на платформу й на полі лягла вже вечірня тінь; вокзал заслоняв собою захід, але по самих верхніх клубах диму, що виходив з паровоза й пофарбованого в ніжний рожевий колір, видно було, що сонце ще не зовсім сховалося.Проходжуючись по платформі, я помітив, що більшість пасажирЪів, що гуляли, ходило й стояло тільки біля одного вагона другого класу, і з таким вираженням, начебто в цьому вагоні сиділа яка — небудь знаменита людина. Серед цікавих, котрих я зустрів біля цього вагона, між іншим, перебував і мій супутник, артилерійський офіцер, малий розумний, теплий і симпатичний, як всі, з ким ми знайомимося в дорозі випадково й не надовго. — Що ви отут дивитеся? — запитав я.Він нічого не відповів і тільки вказав мені очами на одну жіночу фігуру. Це була ще молода дівчина, років 17 — 18, одягнена в російський костюм, з непокритою головою й з мантилькою, недбало накинутої на одне плече, не пасажирка, а, мабуть, дочка або сестра начальника станції. Вона стояла біля вагонного вікна й розмовляла з якоюсь літньою пасажиркою. Перш ніж я встиг усвідомити тім, що я бачу, мною раптом опанувало почуття, яке я випробував колись у вірменському селі.Дівчина була чудова красуня, і в цьому не сумнівалися ні я й ні ті, хто разом із мною дивився на неї.Якщо, як прийнято, описувати її зовнішність вроздріб, то дійсно прекрасного в неї були одні тільки біляві, хвилясті, густі волосся, розпущені й перев’язані на голові чорною стрічечкою, все — таки інше було або неправильно, або ж дуже звичайно. Від чи особою манери кокетувати або від короткозорості, ока її були прищулені, ніс був нерішуче підійнятий, рот малий, профіль слабко й мляво обкреслений, плечі вузькі не по літам, але проте дівчина робила враження справжньої красуні, і, дивлячись на неї, я міг переконатися, що росіянинові особі для того, щоб здаватися прекрасним, немає потреби в строгій правильності рис, мало того, навіть якби дівчині замість її підійнятого носа поставили інший, правильний і пластично непогрішний, як в армяночки, те, здається, від цього особа її загубило б всю свою принадність.Коштуючи у вікна й розмовляючи, дівчина, потискуючись від вечірньої вогкості, раз у раз оглядалася на нас, те подбоченивалась, те піднімала до голови руки, щоб поправити волосся, говорила, сміялася, зображувала на проспіваємо особі той подив, те жах, і я не пам’ятаю тої миті, коли б її тіло й особа перебували в спокої. Весь секрет і чарівництво її краси полягали саме в цих дрібних, нескінченно витончених рухах, у посмішці, у грі особи, у швидких поглядах на нас, у сполученні тонкої грації цих рухів з молодістю, свіжістю, із чистотою душі, звучавшею в сміху й у голосі, і з тою слабістю, що ми так любимо в дітях, у птахах, у молодих оленях, у молодих деревах.Це була краса мотыльковая, до якої так ідуть вальс, порханье по саду, сміх, веселощі і яка не в’яжеться із серйозною думкою, сумом і спокоєм; і, здається, варто тільки пробігти по платформі гарному вітру або піти дощу, щоб тендітне тіло раптом зблякла й примхлива краса обсипалася, як квітковий пил. — Тэк — З… — промурмотав з подихом офіцер, коли ми після другого дзвінка направилися до свого вагона.А що значило це ” тэк — з”, не беруся судити.Бути може, йому було смутно й не хотілося йти від красуні й весняного вечора в задушливий вагон, або, бути може, йому, як і мені, було беззвітно жаль і красуні, і себе, і мене, і всіх пасажирів, які в’януло й знехотя брели до своїх вагонів. Проходячи повз станційне вікно, за яким біля свого апарата сидів блідий рудоволосий телеграфіст із високими кучерями й полинялою вилицюватою особою, офіцер зітхнув і сказав: — Тримаю парі, що цей телеграф