povnij zmist konyaga saltikov shhedrin m e - Шкільний Всесвіт

Коняга лежить при дорозі й важко дрімає. Мужичок тільки що випріг його й пустив покормитися. Але Коняге не до корму. Смуга вибралася важка, з камінчиком: у велику силу вони з мужичком її здолали.Коняга — звичайний мужичий живіт, замучений, побитий, узкогрудый, з випнутими ребрами й обпаленими плечима, з розбитими ногами. Голову Коняга тримає понуро; грива на шиї в нього звалялася; з очей і ніздрів сочиться слиз; верхня губа відвиснула, як млинець. Небагато на такій животині напрацюєш, а працювати треба. День — деньской Коняга з хомута не виходить. Улітку з ранку до вечора землю працює; узимку, аж до ростепели, “добутку” возить.А сили Коняге набратися нівідкіля: такий йому корм, що від нього тільки зуби нахлопаешь. Улітку, покуда в нічну ганяють, хоч травичкою мяконькой поживится, а взимку перевозить на базар “добутку” і їсть будинку різання із прілої соломи. Навесні, як у поле худобину виганяти, його жердинами на ноги піднімають; а в поле ні травинки немає; де тільки стирчить махрами сопрелая дрантяя, що минулою осінню скотинячий зуб ненароком обійшло.Худе Конягино життя. Добре ще, що мужик попався добрий і даром його не калічить. Виїдуть обоє із сохою в поле: “Ну, милий, упирайся!” — почує Коняга знайомий окрик і розуміє. Всім своїм жалюгідним кістяком витягнеться, передніми ногами впирається, задніми — забирає, морду до грудей пригне. “Ну, каторжний, вивозь!” А за сохою сам мужичок грудьми напирає, руками, немов кліщами, у соху впився, ногами в грудках землі грузне, очами стежить, як би соха не слукавила, огріху б не дала. Пройдуть борозну від краю до краю — і обоє тремтять: от вона, смерть, прийшла! Обом смерть — і Коняге й мужикові; щодня смерть.Курний мужицький путівець вузькою стрічкою від села до села біжить; прошмигне в селище, зрине й знову неведомо куди побіжить. І на всьому протязі, по обох сторони, його поля сторожать. Немає кінця полям; всю широчінь і далечінь вони заполонили; навіть там, де земля з небом злилася, і там всі поля. Що золотяться, зеленіючі, оголені — вони залізним кільцем охопили село, і немає в неї нікуди виходу, крім як у цю зяючу безодню полів. Геть він, людина, удалині йде; може, ноги в нього від спішної ходьби підсікаються, а видали здається, що він усе на одному місці тупцює, немов звільнитися не може від простору, що долає, полів. Не вглиб іде ця мала, тільки — но помітна крапка, а тільки ледве тьмяніє. Тьмяніє, тьмяніє й раптом зненацька пропаде, точний простір саме собою неї засмокче.Зі століття в століття ціпеніє грізна, нерухлива громада полів, немов силу казкову в полоні в себе сторожить. Хто звільнить цю силу з полону? хто викличе її на світло? Двом істотам випала на частку це завдання: мужикові да Коняге. І обоє від народження до могили над цим завданням б’ються, піт проливають кривавий, а поле й поднесь своєї казкової сили не видало, — тої сили, що дозволила б узи мужикові, а Коняге зцілила б наболілі плечі.Лежить Коняга на самому сонячному припеке; навкруги ні деревця, а повітря до того загострився, що дыханье в гортані захоплює. Зрідка пробіжить по путівці вихрами пил, але вітер, що піднімає її, приносить не освіження, а нові й нові зливи спеки. Ґедзі й мухи, як скажені, мечуться над Конягой, забиваються до нього у вуха й у ніздрі, упиваються в побиті місця, а він — тільки вухами автоматично здригається від уколів. Чи дрімає Коняга, або помирає — не можна вгадати. Він і поскаржитися не може, що все нутро в нього від спеки так від кривавої натуги спалило. І в цій утісі бог безсловесній животині відмовив.Дрімає Коняга, а над болісною агонією, що заміняє йому відпочинок, не сновидіння носяться, а нескладна гнітюча хмара. Хмара, у якій не тільки образів, але навіть чудовиська ні, а є величезні плями, те чорні, те вогненні, які й коштують і рухаються разом зі змученим Конягой, і тягнуть його за собою усе далі й далі в бездонний глиб.Ні кінця полю, не підеш від нього нікуди! Виходив його Коняга із сохою уздовж і поперек, і все — таки йому кінця — краю немає. И оголене, і квітуче, і ціпеніє під білим саваном — воно владно розкинулося вглиб і вшир, і не на боротьбу із собою викликає, а прямо бере в кабалу. Не розгадати його, не скорити, не виснажити не можна: зараз воно змертвіло, зараз — знову народилося. Не зрозумієш, що отут смерть і що життя. Але й у смерті й у житті перший і незмінний свідок — Коняга. Для всіх поле роздолля, поезія, простір; для Коняги воно — кабала. Поле давить його, віднімає в нього останні сили й все — таки не визнає себе ситим. Ходить Коняга від зорі до зорі, а поперед й