povnij zmist koleso chasu kuprin a i 1 5 - Шкільний Всесвіт

Гарсон! Літр білого вина. І зросите його гренадином. Воно спокійніше, якщо із запасом.Ти говориш — — — і забагато? Дрібниці. Вино легеня, а гренадин тільки відбиває присмак сірки. Дивися, не ображайся. Помітив я твій моментальний погляд, скоса. Знаю, у тебе мигнула думка про мене: ” чиНе опустився?” Ні, дружище: я людина не занепалий, а так сказати, спустошений. Спорожніла душу, і залишився від мене один тільки тілесний чохол. Живу за непорушним законом інерції. Є справа, є гроші. Здоровий, по ранках читаю газети й п’ю кава, усе в порядку. Вино вкушаю лише при нагоді, у компанії, хоча сама компанія мене нітрохи не веселить. Але душу відлетіла. Споглядаю плин днів равнодушно, як давно знайому фільму.От ти, давеча, коротенько розповів про своє дванадцятирічне буття. Господи! що ні поворот долі, те ціла епопея. Якась дика й страшна суміш похмурої трагедії з паскудним водевілем, висоти людського духу зі сморідною, мерзенною клоакою. Ти говорив, а я думав: “Ну й міцна ж машинища людський організм!” А все — таки ти живий. Живий великою тугою за батьківщиною… живий блаженною вірою в повернення додому, у Россию, що воскреє. Мої випробування, у порівнянні із твоїми, — — — і киндершпиль, дитяча гра… Але в них є дещо цікаве для тебе, а мене тягне хоч один раз виплеснутися перед ким — небудь вартої. Важко людині мовчати п’ять років підряд. Так слухай.Ти вуж, напевно, догадався, що заголовок мого оповідання складається тільки із трьох букв “Вона”? Але тут буде й про мою дурість, про те, як іноді, сдуру, в одну мінуту втрачає людина велике щастя для того, щоб потім все життя каятися… Ах! не повернеш…У чотирнадцятому році, як, може бути, ти пам’ятаєш, я здав останні іспити в Інституті цивільних інженерів, а отут приспіла війна, і взяли мене в сапери. А коли набиралися допоміжні війська у Францію, те і я потягнув свій жереб, будучи вже поручиком — інженером. У Франції я був свідком усього: і ентузіазму, з яким зустрічалися наші війська, і нашого російського героїзму, а потім, на жаль, пішли мітинги, розкладання…Після армистиса мені неважко було влаштуватися біля Марселі на бетонному заводі. Почав простим робітником. Потім став контрмэтром, потім — — — і шефом экипа й начальником головного цеху. Багато нас, росіян, служило разом, всі колишні люди різних класів. Жили дружно… Тулилися в бараках, самі їх засклили, самі поставили печі, самі вистелили підлоги матами. У мене був окремий павильончик, у дві кімнати з кухонкой, і більша, під парусинным тентом тераса. Харчувалися із загального казана баранячим рагу, эскарго, мулями, макаронами з томатами. Ніхто нікому не заздрив. Так, що я тобі скажу! надумали ми всією російською артіллю підбадьорити, на паях, своя власна справа: завод марсельської черепиці. Розрахували — — — і підприємство розумне… Але от отут — те й трапився із мною цей перевертон. Хоча, хто знає, може бути, я й повернуся коли — небудь до цієї черепичної справи?Спочатку — Те нам нуднувато було. Особливо в дні святкові, коли час тягнеться нескінченно довго й не знаєш, куди його запроторювати. Природа така: величезна випалена сонцем плішина, навкруги вишки елеваторів, а вдалині мотаються ріденькі, порвані акації й далеко синя смужка моря — — — і от і весь пейзаж.Одна тільки відрада в ці тягучі свята й залишалася: закотитися в славне місто Марсель, благо по гілці їзди всього півтори години… І компанія в нас своя дібралася: я — — — і колишній інженер, потім — — — і колишній гвардійський полковник, що був геодезист так колишній імператорський співак, він же колишній баритон. Компанія невелика, алі бардзо почтива2, як говорять поляки.Люблю я Марсель. Усе в ній люблю: і старий порт, і новий, і гордість марсельцев, вулицю Каннобьер, і Пьер — Де — Пуже, цю склепінну темнолиственную алею платанів, і собор Володарки, рятівниці на водах, і вузькі, у розмах людських рук, стародавні чотириповерхові вулиці, і марсельські кабачки, а також палкість, фамільярність і добродушність простого народу. Ніколи звідти не виїду, там і помру. Втім, ти зараз побачиш, що для такої собачої прихильності є в мене й інша причина, більше глибока й хвора.Отож: один раз у листопаді, у суботу — — — і скажу навіть число — — — і саме 8 листопада, у день мого ангела, архістратигу Михайла, зашабашили ми, по англійській моді, опівдні. Причепурилися, як могли, і поїхали в Марсель. День був хмурий, вітряний. Море, малахітовий^ — малахітове — блідо — малахітове, із грязно — жовтою піною на гребенях, вирувало в гавані й хлюпало через парапет набережної.Як звичайно, поснідали в старому порту
неминучим цим самої буйабезом, після якого почуваєш себе так, начебто в тебе й у ковтку й у животі підірвало динаміт. Пошлялись по кривим тісним уличкам старого міста із заходами для освіження, відвідали виставку величезних, слоноподобных сірих лагідних першеронів і присмерком розбрелися, умовившись завтра ранком зійтися на старій пристані, щоб піти разом на денний спектакль: афіші обіцяли “Риголетто” з Тито Руффо.Я завжди, по приїзду в Марсель, зупинявся в одній і тім же готелі, на іншому краї міста, у новому порту. Називалася вона просто “Готель дю Порт”. Це — — — і похмуре, вузьке, страшно високий будинок з кам’яними крученими сходами, щабля яких угнулись посередине, стоптанные мільйонами ніг. Там, на самому верху, була низька, але дуже простора, кімната. Вона мені подобалася. Вікна в ній були круглі, як пароплавні ілюмінатори. Підлога покривал теперішній перський килим чудового малюнка, але замизканий підошвами до ниток, до основи, до дір. На стінах висіли в потемнілих золочених рамах, що облупилися, стародавні гравюри з морського життя. Цю кімнату по суботах залишали в моєму розпорядженні.З хазяями готелю я вже давно встиг подружитися. Чи довго нам, росіянином, а особливо ярославцам, як я?Хазяїн була добродушна чотирикутна неповоротка людина. Марселец родом і колишнім моряком, весь у зморшках, з ясним поглядом і спокійною душею. Господарка Аллегрия, на противагу своєму флегматичному чоловікові, була рухлива іспанка, що сильно розжиріла, але ще що не втратила важкої, гарячої південної краси. Це вона була теперішньою самодержавною правителькою будинку, а прислужував у всіх семи поверхах і внизу, у ресторані, хтось Анри, на вид теперішній найманий убивця, а по характері самий веселий, моторний і послужливий малий у всієї Марселі. Куди цьому чернокудрому красеневі! Гарсон, ще один гренадин з білим!Годин у сім я прийшов у готель пообідати, зайняв затишний столик у куті, замовив собі дещо й чекаючи спокійно сидів, думаючи про різні випадкові дрібниці й ліниво оглядаючи публіку. Ресторан цей, надзвичайно для непоказної частини міста, просторий і світлий, не тільки охайно, але навіть кокетливо содержимый. Ми з тобою сходимо туди коли — небудь, якщо будемо в Марселі. Двері виходили на гавань, і від її доносилися подихи й сплески хвиль і запах моря.Які дивовижні відвідувачі за столами! Араби в длиннейших бурнусах, перекинутих через плече мальовничими складками: фески червоні, чорні й вишневі; зелені й білі тюрбани, чалми, плетені з маїсової соломи, італійські ковпаки, маленькі, напівголі, схожі на мавп моряки, чорна й блискучі, як вакса, з кучерявенькими, збитими, подібно повсті, волоссями; матроси різних країн, що сидять окремими купками й міцно стукають склянками об столи, строкатий гомін, що скакає, різнобарвних слів, і звідкись — — — і лінь подивитися звідки — — — і вкрадливі звуки гітари, що супроводжують солодкий тенор, що співає італійську пісеньку про те, як три барабанщики верталися з війни, і в одного барабанщика був букет троянд, а дочка короля, що сиділа у віконця, попросила: “Послухай, барабанщик, дав би ти мені ці троянди…” — — — і “Дам тобі троянди, якщо вийдеш за мене”. А вона відповідає; ” Послухай — Ка, барабанщик, піди й запитай мого батька”. — — — і “Senti Sor Prel”3.І раптом відбувся скандал. Якісь кольорові моряки, не те шоколадні, не те маслиново — зеленого кольору, всі, як один в один, маленькі й сухі, але точно зроблені зі сталі, випили зайве, почали шуміти, пересварилися й уже готувалися пустити в хід криві тонкі ножі. Всі вони репетували одночасно на якійсь дикій гортанній мові, схожій те на клекіт хижих птахів, то на свиняче рохкання, страшно викочуючи жовті білки й скалячи один на одного чорний^ — чорні — матово — чорні зуби. І от Аллегрия (що значить по — іспанськи — — — і “веселість”) накидає на себе яскраву мантилью з бахромою, витягає з волось троянду, бере її в зуби, подбоченивается й зухвалою ходою, розгойдуючи товстими стегнами, з головою, гордо закинутої нагору, підходить до столу скандалістів. Цікаво було дивитися на неї в цю мінуту. Вся вона точно перетворила, помолоділа й раптово покращала” Гнівні карі очі, ніздрі, роздуті, як в арабської кобили, червона троянда в червоних губах… Коротким наказовим рухом, витягнувши перед собою руку, вона вказала на двері й з дивним вираженням зарозумілого презирства, крізь стиснуті зуби вимовила; — — — і Сортэ!4Ах! Що дала б Сара Бернар за такий жест і за таку інтонацію!Матроси так і зупинилися серед лайки, забувши навіть закрити роти, і один за і