povnij zmist knyaginya ligovskaya lermontov m yu 1 5 - Шкільний Всесвіт

КНЯГИНЯ ЛИГОВСКАЯ

Роман

ГЛАВА I

Мабуть! — мабуть! пролунав лемент!

Пушкін

В 1833 році, грудня 21 — го дня в 4 години пополудні по Вознесенській вулиці, як звичайно, валила юрба народу, і між іншим ішов один молодий чиновник; помітьте день і годину, тому що в цей день і в цю годину трапилася подія, від якого тягнеться ланцюг різних пригод, що осягли всіх моїх героїв і героїнь, історію яких я обіцявся передати потомству, якщо потомство стане читати романи. — Отже, по Вознесенській ішов один молодий чиновник, і йшов він з департаменту, стомлений одноманітною роботою, і мріючи про нагороду й смачний обід — тому що всі чиновники мріють! — На ньому був картуз невизначеної форми й синя ваточная шинель зі старим бобровим коміром; риси особи його розрізнити було важко: причиною тому козирок, комір — і сутінки; — здавалося, він не квапився додому, а насолоджувався чистим повітрям морозного вечора, що розливав крізь зимову імлу рожеві промені свої по покрівлях будинків, звабним блистаньем магазинів і кондитерських; порию піднявши ока догори з істинно поетичним умиленьем, зіштовхувався він з яким — небудь рожевим капелюшком і зніяковівши вибачався; підступний рожевий капелюшок гнівалася, — потім заглядала йому під картуз і, пройшовши кілька кроків, оберталася, начебто очікуючи вторинного вибачення; дарма! молодий чиновник був зовсім недогадлив!.. але ще частіше він зупинявся, щоб подивитися крізь цільні вікна магазина або кондитерській, що блищить дивовижними вогнями й чудової позолотою. Довго, пильно, із заздрістю розглядав різні предмети, — і, отямившись, із глибоким подихом і стоическою твердістю продовжував свій шлях; — самі ж жахливі мучителі його були візники, — і він ненавидів візників; “пан! куди изволите? — накажете подавати? — подавати — з!” Це було катування Танталу, і він у душі глибоко ненавидів візників.

Спустясь із Вознесенська мосту й збираючись повернути праворуч по канаві, раптом чує він лемент: “бережися, мабуть!..” Прямо на нього летів гнідий рисак; через кучері миготів білий султан, і розвівався комір сірої шинелі. — Ледь він встиг підняти очі, вуж одна голобля була проти його грудей, і пара, що вилітала клубами з ніздрів бігуна, обдав йому особа; машинально він ухопився руками за голоблю й у ту ж мить сильним поривом коні була відкинута кілька кроків убік на тротуар… пролуналася навкруги: “задавив, задавив”, візники погналися за порушником порядку, — але білий султан тільки мигнув у них перед очами і був такий.

Коли чиновник опам’ятався, болю він ніде не почував, але коліна в нього тряслися ще від страху; він устав, облокотился на перилы канави, намагаючись прийти в себе; гіркі думи опанували його серцем, і із цієї мінути переніс він всю ненависть, до який його душа тільки була здатна, з візників на гнідих рисаків і білих султанів.

Тим часом білий султан і гнідий рисак пронеслися уздовж до по каналі, повернули на Невський, з Невського на Караванну, звідти на Симионовский міст, потім праворуч по Фонтанке — і отут зупинилися в багатого під’їзду, з навісом і скляними дверима, з мідної блестящею обробленням.

Ну, пан, — сказали кучері, широкоплечий мужик з окладистой рудою бородою, — Васько нині показав себе!

Потрібно помітити, що в кучерів улюблений їхній кінь називається завжди Ваською, навіть всупереч бажанню панів, що наділяють її славетними іменами Ахілла, Гектора… вона все — таки буде для кучерів не Ахел і не Нектор, а Васько.

Офіцер зліз, порвав паруючого рисака по крутій шиї, посміхнувся йому вдячно й зійшов на блискучі сходи; — про роздавлений чиновника не було й спомину… Тепер, коли він зняв шинель, закидану снігом, і зійшов у свій кабінет, ми вільно можемо піти за ним і описати його зовнішність — до несчастию, зовсім не привабливого; він був невеликого росту, широкий у плечах і взагалі нескладний; здавався сильного додавання, нездатного до чутливості й роздратування; хода його була трохи обережна для кавалериста, жести його були уривчасті, хоча часто вони виявляли лінь і безтурботну байдужість, що тепер у моді й у дусі століття, — якщо це не плеоназм. — Але крізь цю холодну кору проривалася часто справжня природа людини; видно було, що він випливав не загальній моді, а стискав свої почуття й думки з недовірливості або з гордості. Звуки його голосу були те густі, те різкі, дивлячись по впливі поточної мінути: коли він хотів говорити приємно, те починав запинатися, і раптом закінчував їдким жартом, щоб сховати власна зніяковілість, — і у світлі затверджували, що мова його зла й небезпечний… тому що світло не терпить у колі своєму нічого сильного, приголомшливого, нічого, що б могло викрити характер і волю: — світла потрібні французькі водевілі й російська покірність далекій думці. Особа його смагляве, неправильне, але повне виразності, було б цікаво для Лафатера і його послідовників: вони прочитали б на ньому глибокі сліди минулої й дивовижні обіцянки майбутності… юрба ж говорила, що в його посмішці, у його дивно блискучих очах є щось…

На закінчення портрета скажу, що він називався Григорій Олександрович Печорин, а між рідними просто Жорж, на французький лад, і що притім йому було 23 року, — і що в батьків його було 3 тисячі душ у Саратовской, Воронезької й Калузької губернії, — останнє я додаю, щоб небагато скрасити його зовнішність у думці строгих читачів! — винуватий, забув включити, що Жорж був єдиний син, не вважаючи сестри, 16 — літньої дівчинки, що була дуже недурна собою й, за словами маменьки (папеньки вуж не було на світі), не мала потребу в приданому й могла зайняти високий ступінь у суспільстві, з помощию божией і гарненького личка й блискучого виховання.

Григорій Олександрович, увійшовши у свій кабінет, повалився в широкі крісла; лакей зійшов і доповів йому, що, мов, бариня изволила виїхати обідати в гості, а сестра изволила вуж откушать… “Я обідати не буду, — була відповідь: я снідав!..” Потім зійшов хлопчик років тринадцяти в червоній козачій куртці, швидкоокий, біленький, і на вид великий шахрай, — і подав, не говорячи ні слова, візитну картку: Печорин недбало поклав неї на стіл і запитав, хто приніс.

— Сюди нині приїжджали молода бариня із чоловіком, — відповідав Федька, — і веліли цю картку подати Тетяні Петрівні (так називалася мати Печорина).

— Що ж ти приніс її до мене?

— Так я думав, що однаково — c!.. може бути, вам завгодно прочитати?

— Те — Є, тобі хочеться довідатися, що отут написано.

— Так — З, — ці добродії ніколи ще в нас не були.

— Я тебе занадто розпестив, — сказав Печорин строгим голосом, — набий мені трубку.

Але ця візитна картка, видно, мала властивість збуджувати цікавість… Довго Жорж не зважувався перемінити зручного положення на широких кріслах і простягнути руку до стола… притім у кімнаті не було свіч — вона опромінювалася червонуватим полум’ям каміна, а веліти подати вогню й розбудувати чарівний ефект коминкового висвітлення йому також не хотілося. — Але цікавість перемогла, — він устав, взяв картку й з якимсь незрозумілим хвилюванням очікування підніс її до ґрат каміна, … на ній було надруковано готичними буквами: князь Степан Степаныч Лиговский, із княгинею. — Він сполотнів, здригнувся, ока його блиснули, і картка полетіла в камін. Мінути три він ходив взад і вперед по кімнаті, роблячи різні дивні рухи рукою, різні вигуки, — те посміхаючись, те суплячи брови; нарешті він зупинився, схопив щипці й кинувся витягати картку з вогню: — на жаль! одна її половина перетворилася в порох, а інша згорнулася, почорніла, — і на ній ледь тільки можна було розібрати Степан Степ…

Печорин поклав ці тлінні залишки на стіл, сіл знову у свої креслы й закрив особу руками — і хоча я дуже добре читаю спонукання душі на фізіономіях, але по цій саме причині не можу ніяк розповісти вам його думок. У такому положенні сидів він чверть години, і раптом йому почувся шерех, подібний до легких кроків, шуму плаття, або руху аркуша паперу… хоча він не вірив примарам… але здригнувся, швидко підняв голову — і побачив перед собою в сутінку що< — те> біле й, здавалося, повітряне… з мінуту він не знав на що подумати, так далеко були його думки… якщо не від миру, те принаймні від цієї кімнати…

— Хто це? — запитав він.

— Я! — відповідав примушений контральто — і пролунав дзвінкий жіночий регіт.

— Варенька! — яка ти пустунка.

— А ти спал!.. жахливо весело!..

— Я б бажав спати. Воно покойнее!..

— Це сором! — отчого нам на балах, у суспільствах так скушно!.. ви все шукаєте спокою… які люб’язні молоді люди…

— А дозвольте запитати, — заперечив Жорж позіхаючи, — з яких благ ми зобов’язані забавляти вас…

— Тому, що ми дами.

— Поздоровляю. Але адже нам без вас не скушно…

— Я чому знаю!.. і що ми станемо говорити між собою?

— Моди, новини… хіба мало? перевіряйте один одному ваші таємниці…

— Які таємниці? — у мене немає таємниць… всі молоді люди так нестерпні…

— Більша частина з них не звикли до жіночого суспільства.

— Пускай звикають — вони й цього не хочуть спробувати!..

Жорж важливо встав і поклонився із глузливою посмішкою:

— Варвара Олександрівна, я зауважую, що ви йдете більшими кроками в храм освіти.

Варенька почервоніла й надула рожеві губки… а брат її преспокійно знову опустився у свої крісла. Тим часом подали свіч, і поки Варенька гнівається й стукає пальчиком у вікно, я опишу вам кімнату, у якій ми перебуваємо. — Вона була разом і кабінет і вітальня; і з’єднувалася коридором з іншою частиною будинку; світло — блакитні французькі шпалери покривали її стіни… лискучі дубові двері з модними ручками й дубові рами вікон показували в хазяїні людини чималого. Драпірування над вікнами була в китайському смаку, а ввечері, або коли сонце вдаряло в стеклы, опускалися яскраво — червоні штори, — противуположность різка з кольором світлиці, але показывающая якусь любов до дивного, оригінальному. Проти вікна стояв письмовий стіл, покритий кипою картинок, паперів, книг, різних видів чорнильниць і модних дріб’язків, — по одну його сторону стояв високий трельяж, повитий непроницаемою сіткою зеленого плюща, по іншуу крісла, на яких тепер сидів Жорж… На підлозі під ним розстелений був широкий килим, розмальований строкатими арабесками; — інший перський килим висів на стіні, що перебуває проти вікон, і на ньому розвішані були пістолети, дві турецькі рушниці, черкеські шашки й кинджали, подарунки товаришів по службі, що погуляли колись за Балканом… на мармуровому каміні стояли три алебастрові карикатурки Паганини, Іванова й Россіні… інші стіни були голі, навкруги й уздовж по них стояли широкі дивани, оббиті вовняним штофом яскраво — червоного кольору; — одна єдина картина залучала погляди, вона висіла над дверима, що ведуть у спальню; вона зображувала невідому чоловічу особу, писана невідомим росіянином художником, людиною, що не знав свого генія і якому ніхто про нього не подбав натякнути. — Картина ця була фантазія, глибока похмура. — Особа це було написано прямо, без усякого штучного нахилення або обороту, світло падав зверху, плаття було накидано грубо, темно й безчітко, — здавалося, вся думка художника зосередилася в очах і посмішці… Голова була більше натуральної величини, волосся гладко впадали по обидва боки чола, що круглo і сильно видавався й, здавалося, мав у пристрої своєму щось незвичайне. Ока, спрямовані вперед, блищали тим страшним блиском, яким іноді блищать живі очі крізь прорізи чорної маски; допитливий і докірливий промінь їх, здавалося, випливав за вами в усі кути кімнати, і посмішка, розтягуючи вузькі й стислі губи, була більше презирлива, чим глузлива; щораз, коли Жорж дивився на цю голову, він бачив у ній нове вираження; — вона зробилася його співрозмовником у мінути самітності й мріяння — і він, як партизан Байрона, назвав її портретом Лары. — Товариші, яким він її із захватом показував, називали її чималою картинкою. Тим часом, покуда я описував кабінет, Варенька поступово присувалася до стола, потім підійшла ближче до брата й села проти нього на стілець; у її блакитних очах непомітно було ні навіть іскри хвилинного гніву, але вона не знала, чим відновити розмову. Їй попалася під руки напівзгоріла візитна картка. — Що це таке? Степан Степ… А! це, вірно, у нас нині був князь Лиговский!.. як би я бажала бачити Верочку! замужем, — вона була така добра… я вчора чула, що вони приїхали з Москви!.. хто ж спалив цю картку… Її б треба подати маменьке! — Здається, я, — відповідав Жорж, — розкурював трубку!.. — Прекрасно! я б бажала, щоб Верочка це довідалася… їй було б дуже приємно!.. Так — Те, пан, ваше серце мінливо!.. Я їй скажу, скажу — неодмінно!.. втім, немає! тепер їй повинне бути однаково!.. вона адже замужем!.. — Ти судиш дуже здраво для твого років!.. — відповідав їй брат і позіхнув, не знаючи, що додати… — Для мого років! що я за дитина! маменька говорить, що дівчина в 17 років так само розсудлива, як чоловік в 25. — Ти дуже добре робиш, що слухаєшся маменьки. Ця фраза, очевидно, схожа на похвалу, здалася глузуванням; у такий спосіб згода знову розбудувалася, і вони із замовчали… Хлопчик зійшов і приніс записку: запрошення на бал до барона Р. — Яка туга! — викликнув Жорж. — Треба їхати. — Там буде mademoiselle Negouroff!.. — заперечила іронічним тоном Варенька. — Вона ще вчора про тебе запитувала!.. які в неї ока! — принадність!.. — Як угль, у горні розпечений!.. — Однак зізнайся, що ока чудесні! — Коли хвалять ока, те це значить, що інше ні на що не годиться. — Смійся!.. а сам небайдужий… — Покладемо. — Я и це розповім Верочке!.. — чи Давно ти запевняла, що я для неї — однаково!.. — Повірте, я краще цього говорю російською мовою — я не монастырка. — ПРО! зовсім немає! — дуже далеко… Вона почервоніла й пішла. Але я вас повинен попередити, що це