povnij zmist kniga andryeyev l n - Шкільний Всесвіт

Леонід Андреевкнига

Iдоктор приклав трубку до голих грудей хворого й став слухати: велике, непомірно разросшееся серце нерівно й глухо колотилося об ребра, схлипувало, як би плачу, і скрипіло. І це була така повна й лиховісна картина близької смерті, що доктор подумав: “Однак!”, а вголос сказав: — Ви повинні уникати хвилювань. Ви займаєтеся, імовірно, якою — небудь виснажливою працею? — Я письменник, — відповів хворою й посміхнувся. — Скажіть, це небезпечно?Доктор підняв плече й розвів руками. — Небезпечно, як і всяка хвороба… Років ще п’ятнадцять — двадцять проживете. Вам цього вистачить? — пожартував він і, з повагою до літератури, допоміг хворому надягти сорочку. Коли сорочка була надета, особа письменника сталася злегка синюватим, і не можна було зрозуміти, молодий він або вже зовсім старий. Губи його продовжували посміхатися ласкаво й недовірливо. — Дякую на доброму слові, — сказав він.Винувато відвівши ока від доктора, воно довго шукав очами, куди покласти гроші за візит, і, нарешті, знайшов: на письмовому столі, між чорнильницею й барилом для ручок, було затишне, скромне містечко. І туди поклав він трехрублевую зелененький папірець, стару, вицвілу, що скуйовдилася папірець.”Тепер їх нових, здається, не роблять”, — подумав доктор про зелененький папірець і чомусь смутно покачав головою.Через п’ять мінут доктор вислухував наступного, а письменник ішов по вулиці, жмурився від весняного сонця й думав: чому всі руді люди весною ходять по тіньовій стороні, а влітку, коли пекуче, по сонячної? Доктор теж рудий. Якби він сказав п’ять або десять років, а те двадцять — виходить, я вмру незабаром. Небагато страшно. Навіть дуже страшно, але…Він заглянув до себе в серце й щасливо посміхнувся. Як світить сонце! Начебто воно молоде, і йому хочеться сміятися й зійти на землю.II

Рукопис був товста; аркушів у ній було багато; по кожному аркуші йшли маленькі густі рядки, і кожна з них була частицею душі письменника. Костлявою рукою він благоговійно перебирав сторінки, і білий відсвіт від паперу падав на його особу, як сяйво, а біля на колінах стояла дружина, беззвучно цілувала іншу кощаву й тонку руку й плакала. — Не плач, рідна, — просив він, — плакати не потрібно, плакати не про що. — Твоє серце… І я залишуся одна в усьому світі. Одна, про боже!Письменник погладив рукою зігнуту до його колін голову й сказав: — Дивися.Сльози заважали дивитися їй, і часті рядки рукопису рухалися хвилями, ламалися й розпливалися в її очах. — Дивися! — повторив він. — От моє серце. І воно назавжди залишиться з тобою.Це була так шкода, коли вмираюча людина думав жити у своїй книзі, що ще частіше й крупніше стали сльози його дружини. Їй потрібно було живе серце, а не мертва книга, що читають усе: чужі, байдужі й нелюблячі.III

Книгу стали друкувати. Називалася вона “У захист знедолених”.Складачі розірвали рукопис по клаптиках, і кожний набирав тільки свій клаптик, що починався іноді з половини слова й не мав змісту. Так, у слові “любов” — “лю” залишилося в одного, а “бовь” дісталося іншому, але це не мало значення, тому що вони ніколи не читали того, що набирають. — Щоб йому порожньо було, цьому писаці! От анафемський почерк! — сказав один і, морщачись від гніву й нетерпіння, закрив очі рукою. Пальці руки були чорні від свинцевого пилу, на молодій особі лежали темні свинцеві тіні, і коли робітник отхаркнулся й плюнув, слина його була пофарбована в той же темний і мертвотний колір.Інший складач, теж молодої — отут старих не було — виловлював з быстротою й спритністю мавпи потрібні букви й тихенько співав:Эх, чи доля моя чорна,Ти як ноша мені чавунна…Далі слів пісні він не знав, і мотив у нього був свій: одноманітний і щиро сумний, як шерех вітру в осіннім листі.Інші мовчали, кашляли й выплевывали темну слину. Над кожним горіла електрична лампочка, а там далі, за стеною із дротяної сітки, вимальовувалися темні силуети відпочиваючих машин. Вони очікувально витягали вузлуваті чорні руки й важкими, похмурими масами давили асфальтову підлогу. Їх було багато, і лякливо притискалася до них мовчазна тьма, повна схованої енергії, затаєного говору й сили.IV

Книги строкатими рядами стояли на полках, і за ними не видно було стін; книги високими купами лежали на підлозі; і за магазином, у двох темних кімнатах, лежали всі книги, книги. І здавалося, що безмовно содрогается й рветься назовні скована ними людська думка, і ніколи не було в цьому царстві книг теперішньої тиші й теперішнього спокою.Сивобородий пан зі шляхетним вираженням особи шанобливо говорив з кимсь по телефоні, пошепки вилаявся: “ідіоти”, і крикнув: — Ведмедик! — і, коли хлопчик увійшов, зробив особу неблагородн і лютим і погрозив пальцем. — Тобі скільки разів кричати? Мерзотник!Хлопчик злякано моргав очами, і сивобородий пан заспокоївся. Ногою й рукою він висунув важку зв’язку книг, хотів підняти її одною рукою — але відразу не міг і кинув її назад на підлогу. — От віднеси до Єгора Івановичу.Хлопчик взяв обома руками за зв’язку й не підняв. — Жваво! — крикнув пан.Хлопчик підняв і поніс.

V

На тротуарі Ведмедик штовхав перехожих, і його погнали на середину вулиці, де сніг був коричневий і грузлий, як пісок. Важкий стос давив йому спину, і він валандався; візники кричали на нього, і коли він згадав, скільки йому ще йти, він злякався й подумав, що зараз умре. Він спустив зв’язку із плечей і, дивлячись на неї, заплакав. — Ти чого плачеш? — запитав перехожий.Ведмедик плакав. Незабаром зібралася юрба, прийшов сердитий городовий із шаблею й пістолетом, взяв Ведмедика й книги й усе разом повіз на візнику в ділянку. — Що там? — запитав черговий околодочний наглядач, відриваючись від паперу, що він становив. — Неподсильная ноша, ваше благородіє, — відповів сердитий городовий і тикнув Ведмедика вперед.Околодочний витягнув нагору одну руку, так що суглоб хруснув, і потім іншу; потім по черзі витягнув ноги в широких лакованих чоботах. Дивлячись боком. зверху долілиць, на хлопчика, він викинув ряд питань: — Хто? Звідки? Звання? По якій справі?І Ведмедик дав ряд відповідей: — Ведмедик. Селянин. Дванадцять років. Хазяїн послав.Околодочний підійшов до зв’язки, усе ще потягуючись на ходу, відставляючи ноги назад і випинаючи груди, густо зітхнув і злегка підняв книги. — Ого! — сказав він із задоволенням.Обгортковий папір на краю обірвався, околодочний відігнув її й прочитав заголовок: “У захист знедолених”. — Ну — ка, ти, — покликав він Ведмедика пальцем. — Прочитай.Ведмедик моргнув очами й відповів: — Я неписьменний.Околодочний засміявся: — Ха — Ха — Ха!Прийшов неголений паспортист, дыхнул на Ведмедика горілкою й луком і теж засміявся: — Ха — Ха — Ха!А потім склали протокол, і Ведмедик поставив під ним хрестик.1901 г.

Додав: