povnij zmist klapteva kovdra nosov e i - Шкільний Всесвіт

З далеких далечіней

Було в моєї бабусі Варвари Іонівни ковдра, зібрана з різних шматків матерії.

Бабуся іноді шивала нехитрі селянські обнови: штани й сорочки, кофти й сарафани, та й нам, дітворі, усяку всячину. Від цього й залишалися обрізки, з яких бабуся кроїла однакові косяки, зшивала їх попарно у квадрати, а вуж із квадратів виходило веселе різнобарвне полотнище, що служило верхи ватяному простеганному ковдрі.

Я лежу під його затишною товщею й чекаю до себе бабусю. А вона на ногах чи ледве не з першими півнями, усе ще клопоче по будинку: щось споліскує, ставить у піч коров’яче пійло, накриває рушником хліб на столі, розбирає на пари й розпихує по печуркам вязенки й шубні рукавиці. І вуж після всього гасить лампу, запаливши каганец, злагоджений нею з пухирця, сирий картопляної кружал — ки й ватяного ґнота. Застити долонею боязкий язичок вогню, схожий на гарбузове насіннячко, вона ставить каганец на високий припечек, щоб відразу висвітлював і кухню, де під крамницею із цебрами сеймской води тихо шарудить лукошеч — ным сіном посаджена на яйця гуска, і сусідню прохідну комнатку з бабусиним дерев’яним ліжком, над якою в куті в широкої витейно — золоченій рамі висів строгий особою Никола. Нарешті бабуся заходить у нашу кімнату й, уставши перед Николой, спритним перехрестом рук знімає кофту, потім скидає на підлогу довгу, до п’ят, спідницю й босоноге крокує за її коло. Вся в білому, з нагими плечима й руками, вона приймається швидко й незрозуміло шепотіти щось святому догідникові, що мерехтів від ворухливі на печі світильного вогню, одночасно не забуваючи розплітати косицу, напівсивий залишок ніколи спілої пшеничної вроди, перекинувши її собі на впалі груди й сноровко, на дотик, перебираючи пальцями пасма й шовкові тасьми. І, тричі склоненно осінивши себе широким хрестом, а заодно потикавши видали в мою сторону щепотью, вона торопко забирається під ковдру й, нахолодавшая перед іконою, истово горнеться до мене, теплому, що обжились під ватяним пологом.

Упокоривши подих і обвыкнув, бабуся піднімає коліньми ковдра, робить із нього похилий погребок, над яким добре видні косяки, і тихим і умиротвореним голосом людини, що завершили день і добрались до постелі, вопрошает:

— Так докудова ми дочитали книгу — те нашу?

— Про синій косячок.

. — Уж і до нього дійшли? А от про цей чи казала? Про блакитні колокольца? Про мамкино перше платтячко? Дівчинка — Те вона була більша, а все не у своєму, усе в перешитому так переінакшеному. Отут під саму Трійцю от тобі китайці — коробейники з товарами. А на селі це геть яка оказія. Баби всі кидають, вибігають на вулицю. Ну, а китайці знають, що робити. Прямо по траві розгортають одну штуку ситцю — травневий луг, та й годі! Розпускають іншу — і того краше. Мамка твоя вцепилась у руку, смикає, этак боляче смикає: купи так купи… Або про те не казала?

— Про колокольцы вже було, — згадую я.

— А — А, ну тоді підемо далі. Цей от косяк — те, що з колокольцами в парі, бачиш, по синьому білою крупкою посипано, неначебто зірки по нічному небу, це від дедушкиной сорочки. А привіз він її аж з війни німецької. Вони тоді під Ригою стояли. Так німець попер їх звідти, з Курляндской землі, голодних так беспатронных. Так так — те й відходили пішаки. Дідусь твій ногу в кров стер, від мокрих так брудних онуч приключилася хвороба, ногу йому роздуло під самий пах. Уклали у двуколку з іншими пораненими, довезли до якоїсь станції, а звідти — у самий Питер. А отут незабаром царя зіпхнули, революція почалася. Діда як є прямо на милицях у якийсь комітет і вибрали. Ну, раз вибрали, він і давай стрибати так скакати. Ну й дострибався, ледве ногу не відняли. Списали його по чистій та й відпустили, слава богові, з миром.

Мені не подобається, що дідуся випровадили з Питера й що він, виявляється, не брав участь у штурмі Зимового палацу.

— Який тобі Зимовий! — взмаливается бабуся. — Я и доси з куркою по сусідах ходжу: мужик будинку, а зарубати комусь. Ні, не герой він у мене, не герой, брехати не стану. — И вже спокійним, добрим голосом продовжує: — А так багато побачив різного. Не приведи господь, чого довелось йому, сердешному. Додому прийшов — білі ледве шашками не порубали, у коморі панський хомут знайшли… Ну так добре на ніч про таке, цариця небесна. Від тих часів, окромя цього шматка, милиця залишився, десь на горищі. А ще солдатський башлик.

— Це багнет такий? — ликующе млію я.

— Не — Е! Це такий сукняний лантух з окрылками. Поверх шапки в заметіль надягають. От прийде дідусь із нічного, зі стайні — те, ти й попроси гарненько. Либонь покаже тобі башлик. А те й дасть паплюжити.

Я мовчачи мрійливо киваю.

— Нуті… Так поїхали далі. А от цей, онученя ти мій, цей лоскутик… — Бабуся зітхає й, випручавши тонку, як батіг, блакитнувату руку з темної, немов з корья, кистю, довго оглаживает светленький, нічим не примітний трикутник.

— И що? — смикаю я бабусю, що раптом замовчала. — А бабушк?

Бабуся не відповідає. Я скошуюся здивовано, представивши, що її зморив раптовий сон. Але вона не спить, і я бачу, як у темній очниці тьмяним оловом мерехтить волога, що скопилася там.

Я примолкаю, а вона, глибоко зітхнувши, опускає коліна й руйнує одеяльный погребок.

— Була в мене дівчинка, — ще раз хрестячись, зітхає вона й, повернувшись і потягнувши на мене клаптева ковдра, вимовляє теплим, рідним шепотом: — Спи, угоманивай — ся. Завтра ще чого згадаємо…