povnij zmist keltska mifologiya folklor 1 23 - Шкільний Всесвіт

ГЭЛЬСКИЕ БОГИ Й ЛЕГЕНДИ ПРО ЇХ

БОГИ Гэловиз двох кельтських народів, що жили на наших островах, набагато краще й повніше зуміли зберегти свою міфологію гэлы. Іноді ми маємо у своєму розпорядженні настільки докладні розповіді про гэльских божеств, що їх цілком можна зіставити з міфами грецьких поетів про еллінських богів, з переказами про індійський дэвах з “Ригведы” або з норвезьким Эзиром, про яке згадують Старша й Молодша Эдды. Таким чином, древнеирландские манускрипти донесли до нас великі відомості, що дозволяють із достатньою ясністю уявити собі образи цих богів. Вони, як і слід було сподіватися, досить і досить схожі з божественними ієрархіями інших арійських народів.Ми знаємо, що ці боги розділені на два протилежних табори. Такий поділ характерно для всіх арійських религий. Подібно тому, як олімпійські боги боролися з титанами, Эзир — з йотунами, а дэвы — з асурами, у гэльском царстві парфумів також існують два ворогуючих один з одним небесних воїнства. На одній стороні борються боги дня, світла, життя, родючості, мудрості й добра, на іншій — демони ночі, мороку, смерті, безплідності й зла. До першого ставилися великі парфуми, що символізують творчі й позитивні аспекти природи й діяльності людини; у число їхніх супротивників входили ворожі сили, що криються за такими негативними явищами, як урагани й морози, посуха й хвороби. Боги першої групи належали до родини богів, тих, що зібралися навколо богині по ім’ю Дану, що вони були зобов’язані своєю загальною назвою “Туатха Де Данаан”, “плем’я” або”народ богині Дану”. Божества другий групувалися навколо богині по ім’ю Домну. Їхній цар, Индех, уважався її сином, і тому всі вони йменувалися “богами Домну”. Слово “Домну”, як видно, означає “пропасти” або “морська безодня”; таке ж значення має й добре відоме слово “фомори”, що відбувається від двох гэльских слів, що означають “підводний мир”. Неосяжний водний простір завжди сприймався кельтами як свого роду символ первісної стародавності. У їхній свідомості він асоціювався з порожнечею, мороком і дивовижними монстрами — тобто поняттями, що становлять повну антитезу землі, небу й сонцю.Таким чином, фоморы вважалися істотами більше древніми, чим боги, від рук яких їм стояло зрештою загинути. Нащадки “Хаосу” і ” Баби — Ночі”, вони по більшій частині були величезними й виродливими створеннями. У деяких з них було всього по одній руці й нозі; на плечах в інших красувалися голови кіз, коней або биків. Найвідомішим і, мабуть, найбільш жахливим серед них був Балор, батьком якого, по переказі, уважався якийсь Буарайнех, тобто “быкоголовый”, у чиєму вигляді вигадливо сполучалися риси двох класичних персонажів — Циклопа й Медузи. І хоча в Балора було два очі, один з них завжди був закритий, тому що він був настільки отрутним, що вбивав усякого, на кого падав його погляд. Це згубна властивість його ока бути не вродженим, а виникло внаслідок однієї події. Спонукуваний цікавістю, Балор якось раз заглянув у вікно будинку, де вірні волхви його батька готовили якесь чаклунське зілля, і отрутний дим від цього варива потрапив йому прямо в око, внаслідок чого той настільки просочився отрутою, що його погляд стала воістину смертоносним для навколишніх. Від погляду цього ока не було порятунку ні богам, ні гігантам, і тому боги зберегли Балору життя лише за умови, що його смертоносне око завжди буде закритий. Однак у дні вирішальних битв Балор ставав напроти ворогів, піднімав віко на своєму страшному оці й нещадно винищував всі, на що спрямовувався його погляд. В Ірландії до сир пор живий пам’ять про Балоре і його жахливе око; вираження “око Балора”, що існує в ірландському фольклорі, відповідає фразі “диявольське око”, розповсюдженої в інших культурах. У древніх переказах і сьогодні розповідається про Балар Бейманн, або “Балоре Могутній Удар”. Замок Балора — вигадливої форми стрімчак на острові Торуй. Цей острів в узбережжя Донегала в стародавності служив форпостом фоморов на землі, тоді як їхні головні володіння перебували в льодових безоднях моря.Однак серед легенд, що затверджують, що фоморы мали жахливий вигляд, зустрічаються й деякі виключення. Зокрема, у Харлейском манускрипті (XV в.), що зберігається в Британській бібліотеці, один з їхніх вождів, Элатхан, описане як досить величне створення — этакий мильтоновский князь тьми. “Це чоловік прекрасного додавання, — говориться в манускрипті, — із золотавими кучерями до плечей. На ньому красується плащ на золотому шнурку, надягнутий поверх куртки, що расшли золотими нитками. На шиї в нього блискають п’ять золотих намист, а на груди сіяє самоцвітними каменями золота брошка. У руках у нього два срібних списи із бронзовими заклепками, а меч його прикрашений золотою насічкою й має золоту рукоять”. Його ім’я — Брес, що означає “прекрасний”, і, наскільки нам відомо, в Ірландії все гарне, будь те рівнина, міцність, зміцнення, ель, смолоскип, жінка або чоловік, прийнято порівнювати з ним і говорити: гарний, як Брес.Балор, Брес і Элатхан — три головних фоморских персонажі, найкраще знайомі нам, незважаючи на їхній серпанок, що огортає, сивої давнини; однак вони не є ні єдиними, ні самими ранніми з фоморов. Про інших нам не відомо практично нічого, крім декількох імен цих предків гэльских гігантів. Те ж можна сказати й про гэльских богів. Ті з них, чиї імена ми знаємо, теж, зрозуміло, не були сиротами, але імена їхніх батьків — не більш ніж бліді тіні, тільки — но здатні врятувати із прірви забуття персонажів, які їх носять. Найбільш архаїчне божество із всіх відомих нам — це сама Дану, богиня, що дала ім’я цілому клану небожителів, — Туатха Де Данаан. Інші варіанти її ім’я — Ану або Ана[1]; вони ввічнені в назві двох широко відомих гірських вершин на околицях Килларни, які, втім, у наші дні йменуються просто “Соски”, а в стародавності їхня назва звучали як “Соски Аны”. Ану (Дану) шанувалася як матерь усього живого; “вона звикла піклуватися про всіх богів”, — пише анонімний автор коментарів (IX в.) до Словника ірландських богів, створення якого приписують Кормаку, королеві — єпископові Хасела. Чоловік богині ніде не названий по ім’ю, однак за аналогією з міфологією бриттів можна припустити, що їм був Байл, що фігурує в гэльских переказах як бог Аїда, тобто підземного царства, щось начебто кельтського Плутона, від якого з’явилися на світло перші люди. Сама Дану, як видно, представляє уособлення землі і її родючих сил, і в цій якості її можна зрівняти із грецькою богинею Деметрой. Всі інші боги, принаймні по титулі, уважалися її дітьми. Найбільшим з них шанувався Нуада на прізвисько Аргетламх, що означає “Чоловік зі срібною рукою”. Він виконував роль гэльского Зевса, або Юпітера, а також бога війни, оскільки у всіх примітивних народів, для яких перемога у війні шанувалася головним проявом милості небес, бог війни незмінно займав чільне положення в їхньому пантеоні. Аналогічним образом галльський бог Камул, ім’я якого означає “небеса”, завжди ототожнювався римлянами з Марсом. Можна згадати й інші приклади. Цей бог мав непереможний меч, одним із чотирьох головних скарбів клану Туатха Де Данаан, подвійним володарем якого він уважався. Немає ніяких сумнівів, що Аргетламх був одним з головних богів; як у гэлов, так і в бриттів, оскільки його ім’я постійно зустрічається в топонімах на всій території Британських островів, які, очевидно, були завойовані кельтами при його активній підтримці.[1] “У Мунстере особливо шанувалася богиня багатства й процвітання по ім’ю Ана; від цього ім’я відбувається назва Два Соски Аны в Луахайр Дегад”. Із книги “Койр Анманн” (“Вибір імен”), стародавнього трактату XVI в.Ми можемо представити його отаким кровожерливим Марсом, упоєним битвою й жорстокістю; його культ, як і культи його галльських “колег”, Тевтата й Хесуса, про які оповідає у своїй поемі “Фарсалия” римський поет Лукан, супроводжувалися людськими жертвоприносинами, якими грізний бог щедро ділився зі своїми супутницями. Ті, наскільки ми можемо судити, анітрошки не уступали в кровожерливості йому самому або галльському Таранису, чий культ був “нітрохи не милосерднее, чим культ скіфської Діани” і який замикає лукановскую тріаду, виявляючи собою цілком підходящого компаньйона “не знаючої жалості Тевтату” і “жахливому Хесусу”. До числа настільки ж войовничих богинь ставилися п’ять божеств: Фи, “злісна”, Нимэйн, “отрутна”, Бадб, “шалена”, Маху, персоніфікація битви. Самої головної з них шанувалася Морриган, або Морригу, тобто “велика королева”. Ця верховна гэльская богиня війни, що нагадує люту Геру, цілком ймовірно, символізувала місяць, що, відповідно до подань древніх народів, виникла раніше сонця. Культ місяця супроводжувався магічними обрядами й кровожерливими ритуалами. Її зображували одягненої у військову збрую й тримає в руці два списи. Її бойовий клич, подібно кличу Ареса й Посейдона в “Илиаде”, був голосний і грізним, немов лемент десяти тисяч воїнів. Велика королева завжди — на війні, серед богів або прос т смертних, з’являлася або у своєму справжньому вигляді, або у своїх улюблених личинах — в образі чорної ворони або сірого ворона. В одній зі стародавніх поем розповідається, як вона збуджує бойовий дух воїна:Над головою його волала,Підскакувала й металася відьма,Ширяючи над списами й над щитами;ПРО, те була сива Морригу[1].[1] Ця поема присвячена битві під Маг Рат.Крім її, серед воїнів з’являлися та інші войовниці, Фи, Нимэйн, Бадб і Маху, і, охоплені несамовитістю битви, надихали їх на нові подвиги. Іноді всі ці фурії ховалися під загальним ім’ям Бадб. Розповідь про битву під Клонтарфе, у якій Брайан Бору виступив в 1014 році проти норвежцев, приводить жорстоку картину подій, що відбуваються, по віруваннях гэлов, у світі парфумів, коли шум битви починав ущухати й кров воїнів лилася рікою. “И отут з’явилася дика, шалена, кровожерлива, злісна, мстива, невблаганна, похмура, войовнича, жорстока Бадб, з дикими криками носившаяся в них над головами. За нею з’явилися сатири, і парфуми, і ельфи, і примари долин, і всілякі чаклуни й перевертні, і огидні демони землі й повітря, і диявольські примари; всі вони волали до воїнів, призиваючи їх зібрати всю свою мужність і поборотися з ними. Коли ж битва окончилась, вони прийнялися бродити серед полеглих воїнів; відрубуючи голови вбитих, вони називали їх “урожаєм Махи”. Ці похмурі створення войовничої фантазії мали дивну живучість. У той час як Нуаду, верховний бог війни, досить рано зник з гэльского пантеону, упавши від рук фоморов у грандіозній битві між богами й фоморами, Бадб і Морриган, разом з іншими кельтськими божествами, благополучно дожили до кінця Середніх століть. Точніше кажучи, вони уцелели й до наших днів у світі марновірств і надприродних створень, знайомих всім кельтоязычным народам, де діє їх аватара[1] — сірий ворон.[1] Аватара (миф. інд.) — реальне втілення божества в матеріальному світі.Найбільшим після Нуаду богом був Дагда, ім’я якого, на думку деяких дослідників, означає “Добрий бог”, або “Полум’я бога”. У стародавньому ірландському трактаті “Вибір імен” розповідається про те, що Дагда був богом землі; у нього був казан за назвою ” Що НеВисихає”, у якому кожний знаходив собі їжу у відповідності зі своїми заслугами, і тому ніхто ніколи не залишався їм незадоволений. Була в Дагды й живаючи арфа, Уаитни. Коли бог грав на ній, пори року йшли встановленою чергою: весна випливала за зимою, літо поміняло весну й поступалося місцем осені, що, у свою чергу, перемінялася взимку. Дагда, що вважався більшим аматором і невтомним поедателем вівсяної каші, служив відбиттям примітивної свідомості архаїчних народів, що харчувалися в основному зерном. У древньому переказі про другу битву під Маг Туиред, що зберігся в складі Харлейского манускрипту, даний опис одіяння бога. На ньому була коричнева сорочка із широким вирізом на комірі, тільки — но прикрывавшая його стегна, а поверх її — широка накидка, що ниспадали із плечей. На ногах у нього були черевики з кінської шкіри волоссям назовні. Він усюди тягав або, краще сказати, возив за собою на колесі восьмизубую бойову палицю, настільки більшу й важку, що підняти її могли тільки вісім сильних чоловіків, а саме колесо, коли бог звалював на нього палицю, залишало глибоку борозну, що нагадувала границі між володіннями. Сивоголовий старий, невтомний поедатель вівсяної каші, він саме їй був зобов’язаний своєю славою непереможного воїна. У битві між богами й фоморами Дагда зробив славні подвиги; так, один раз він захопив у полон одноруке, стоногое й четырехголовое чудовисько по ім’ю Мата, притяг його до “каменю Бенна”, що неподалік від Бойн, і там убив його.Матір’ю сина Дагды, Оэнгуса, була Боанн (Бойн). Бойн асоціюється з легендою про ріку Бойн, що, за свідченням Лейстерской книги, вона не тільки дала ім’я, але й створила її. Колись на її місці був струмок, так званий струмок Трійці, що ховався в тіні дев’яти чарівних кущів ліщини. На цих кущах росли горіхи темно — малинового кольору, що володіли чарівною властивістю: тому, хто зуміє зірвати їх і негайно з’їсти, відкривалися таємничі пізнання про сутність світобудови. Ця легенда, як видно, являє собою гэльский варіант давньоєврейського міфу про древо пізнання добра й зла. Привілеєм знати ці таємниці користувався лише один вид істот — божественні лососі, що жили в струмку й негайно, що проковтували горіхи, як тільки ті падали з галузей ліщини у воду, і тому знали всі й про усім. Звідси пішло вираження “віщі лососі”. Усім прочим, у тому числі й верховних богах, було строжайше за

боронене наближатися до цього місця. І лише Бойн, спонукувана непереборною цікавістю, властивим всім жінкам, насмілилася порушити ця заборона богів. Але ледь вона наблизилася до струмка, його води піднялися, рушили на зухвалу й всією своєю міццю обрушилися на неї. Бойн удалося врятуватися, але води більше не повернулися в колишнє русло. Вони стали рікою Бойн, а що стосується знаменитих мешканців струмка, віщих лососів, то вони з тих пор вічно кружляють і кружляють у річковій глибині, дарма намагаючись знайти на дні чарівні горіхи. Одного із цих чарівних лососів один раз піймав і з’їв знаменитий Фін Мак Кумхэйл, чим і пояснюється знайдений їм дарунок всевідання (див. главу 15, “Фін і фианы”). Такі пояснення причин виникнення рік — улюблений прийом ірландських легенд, що відбиває властивим кельтам шанобливе відношення до поезії й знання, у сполученні із застереженням, що до такого місця не можна наближатися без страху. У переказах, зокрема, у тексті Лейнстерской книги, розповідається про струмок Шеннон, що, як і Бойн, розлютивши, вийшов з берегів і кинувся навздогін за зухвалою німфою по ім’ю Сионан, дочкою Лодана, сина бога моря Ліра. Сионан направилася до іншого струмка, що звався “струмок Коннлы” і протікав глибоко в морській безодні, тобто, інакше кажучи, у країні Молодості. “Це той самий струмок, — говорить переказ, — у якого росте ліщина, що дає мудрість і натхнення, а також ліщина поетичного мистецтва; на цих кущах у той самий година з’являються листи, квіти й горіхи, дощем падаючі у воду, отчого в струмку піднімається хвиля кольору королівського пурпуру”. У розповіді, що описує наближення Сионан до струмка, нічого не говориться про ті обряди або ритуали, які вона через незнання не зробила, але сердиті хвилі накинулися на неї, накрили з головою й викинули на берег Шеннона, де вона й умерла, залишивши ріці своє ім’я. Цей міф про ліщину натхнення й пізнання, а також образи бурхливих хвиль проходять через всі ірландські легенди. Це із проникливою чуйністю виразив ірландський поет А. Е. Расселл у наступних рядках:У лісі дрімучому, на пагорбі там хатина коштує;Небесним зіркам і вітрам цей будинок завжди відкритий;Сюди й заєць забіжить, і вітерець впорхнет,Покинувши свій небесний трон, з позахмарних висот.Коли ж сонце опромінить багрянцем небозвід,Я знаю: те святий горіх землі дарует плодиз зоряних розсипів, упавши в Коннлы над струмком;Безсмертна вода його зберігає в краї глухому.Коли ж дрімає ніч у росі й мир смиренно глухий,Думка, що валить у тремтіння мій неспокійний дух — Пурпурний плід із благих небес, що коливають ефір,И с древа життя, чиї плоди объемлют цілий мир.У Дагды було семеро дітей, з яких найбільшою популярністю користуються Бригита, Оэнгус, Мидхир, Огма й Бодб Дирг (Бодб Рудий). Із числа його дітей більше всіх прославилася Бригита: неї знають навіть ті, хто й поняття не має про кельтську міфологію. Спочатку вона вважалася богинею вогню й вогнища, а також покровителькою поезії, що древні гэлы вважали нематеріальною, надприродною формою вогню. Однак ранньохристиянські місіонери зуміли нав’язати язичеській богині роль християнської святий, і вона, будучи канонізована, одержала широку популярність під ім’ям св. Бриджит або Брайд (див. главу 16 “Занепад і падіння богів”).Оэнгуса називали також Мак Ок, що означає “син молодості” або, можливо, “молодий бог”. Він, мабуть, найбільш чарівне створення кельтської міфології, свого роду гэльский Ерот, вічно юний образ любові й краси. Як у його батька, в Оэнгуса була арфа, але тільки не з дуба, як у самого Дагды, а із золота, що видавала настільки ніжні й сладостные звуки, що услышавший її не міг удержатися, щоб не піти за молодим богом. Його поцілунки стали пташками, що незримо пурхають між хлопцями й дівчинами Эрина, щебечучи їм на вухо солодкі слова любові. Оэнгус тісно пов’язаний з берегами р. Бойн, де ніколи височів його казковий палац і де дотепер розповідають безліч легенд про його подвиги й пригоди.Мидхир, також герой цілого ряду легенд, цілком ймовірно, був богом підземного царства, кимсь начебто гэльского Плутона. У цій іпостасі він був пов’язаний з островом Фалга (ця назва, що ставиться до острова Мэн, збереглася до наших днів), на якому в нього були три чарівні корови й настільки ж чарівний казан. Крім того, він був власником “Трьох журавлів відмови й вивертів”, яких ми вправі вважати уособленням “спритних вивертів”. Ці журавлі завжди стояли на стражі у дверей його будинку, і, коли до них наближалася людина, що ится притулки, перший ж