povnij zmist kavkaz bunin i a - Шкільний Всесвіт

Приїхавши в Москву, я воровски зупинився в непомітних номерах в

провулку біля Арбата й жив томливо, затворником — від побачення до побачення з нею. Була вона в мене за ці дні всього три рази й щораз входила поспішно, зі словами: — Я тільки на одну мінуту…Вона була бліда прекрасною блідістю люблячої, схвильованої жінки, голос у неї зривався, і те, як вона, кинувши куди потрапило парасольку, поспішала підняти вуальку й обійняти мене, потрясало мене жалістю й захватом. — Мені здається, — говорила вона, — що він щось підозрює, що він навіть знає щось, — може бути, прочитав який — небудь ваш лист, підібрав ключ до мого стола… Я думаю, що він на все здатно при його жорстокому, самолюбному характері. Раз він мені прямо сказав: “Я ні перед чим не зупинюся, захищаючи свою честь, честь чоловіка й офіцера!” Тепер він чомусь стежить буквально за кожним моїм кроком, і, щоб наш план удався, я повинна бути страшно обережна. Він уже згодний відпустити мене, так вселила я йому, що вмру, якщо не побачу півдня, моря, але, заради бога, будьте терплячі!План наш був зухвалий: виїхати в тому самому поїзді на кавказьке узбережжя й прожити там у якому — небудь зовсім дикому місці три — чотири тижні. Я знав це узбережжя, жив колись якийсь час біля Сочі, — молодий, самотній, — на все життя запам’ятав ті осінні вечори серед чорних кипарисів, у холодних сірих хвиль… І вона блідла, коли я говорив: “А тепер я там буду з тобою, у гірських джунглях, у тропічного моря…” У здійснення нашого плану ми не вірили до останньої мінути — занадто великим щастям здавалося нам це.У Москві йшли холодні дощі, схоже було на те, що літо вже пройшло й не повернеться, було брудно, сутінно, вулиці мокро й чорно блищали розкритими парасолями перехожих і піднятими, тремтячими на бігу верхами извозчичьих пролеток. І був темний, огидний вечір, коли я їхав на вокзал, всі усередині в мене завмирало від тривоги й холоду. По вокзалі й по платформі я пробіг бігцем, насунувши на очі капелюх і уткнув особу в комір пальто.У маленькому купі першого класу, що я замовив заздалегідь, галасливо лив дощ по даху. Я негайно опустив віконну фіранку й, як тільки носій, обтираючи мокру руку об свій білий фартух, взяв на чай і вийшов, на замок замкнув двері. Потім ледве відкрив фіранку й вимір, не зводячи око з різноманітної юрби, взад і вперед снувала з речами уздовж вагона в темному світлі вокзальних ліхтарів Ми вмовилися, що я приїду на вокзал якомога раніше, а вона якнайпізніше, щоб мені як — небудь не зштовхнутися з нею й з ним на платформі. Тепер їм уже пора було бути. Я дивився усе напруженіше — їх усе не було. Ударив другий дзвінок — я похолодів від страху: спізнилася або він в останню мінуту раптом не пустив її! Але негайно слідом за тим був уражений його високою фігурою, офіцерським картузом, вузькою шинеллю й рукою в замшевій рукавичці, який він, широко крокуючи, тримав її під руку. Я відхитнувся від вікна, упав у кут дивана. Поруч був вагон другого класу — я подумки бачив, як він хазяйновито ввійшов у нього разом з нею, оглянувся, — чи добре влаштував її носій, — і зняв рукавичку, зняв картуз, цілуючись із нею, хрестячи неї. Третій дзвінок оглушив мене, тронувшийся поїзд повалив у заціпеніння. Поїзд розходився, мотаючись, гойдаючись, потім став нести рівно, на всіх парах… Кондуктору, що проводив її до мене й переніс її речі, я крижаною рукою сунув десятирублевую папірець.Увійшовши, вона навіть не поцілувала мене, тільки жалісно посміхнулася, сідаючи на диван і знімаючи, відчіплюючи від волось капелюшок. — Я зовсім не могла обідати, — сказала вона. — Я думала, що не витримаю цю страшну роль до кінця. І жахливо хочу пити. Дай мені нарзану, — сказала вона, у перший раз говорячи мені ти. — Я переконана, що він поїде слідом за мною. Я дала йому дві адреси, Геленджик і Гагри. Ну от, він і буде дня через три — чотири в Геленджику. Але бог з ним, краще смерть, чим ці борошна…Ранком, коли я вийшов у коридор, у ньому було сонячно, задушливо, із убиралень пахнуло милом, одеколоном і всім, чим пахне людний вагон ранком. За мутними від пилу й нагрітих вікон ішов рівний випалений степ, видні були курні широкі дороги, гарби, ваблені волами, миготіли залізничні будки з канарковими колами соняшників і червоних мальв у палісадниках… Далі пішов безмежний простір нагих рівнин з курганами й могильниками, нестерпне сухе сонце, небо, подібне до курної хмари, потім примари перших гір на обрії…З Геленджика й Гагр вона послала йому по листівці, написала, що ще не знає, де залишиться.Потім ми спустилися уздовж береги до півдня.Ми знайшли місце первісними, зарослими чинаровими лісами, що цвітуть
чагарниками, цінною деревиною, магноліями, гранатами, серед яких піднімалися віялові пальми, чорніли кипариси.Я просипався рано й, поки вона спала, до чаю, що ми пили годин у сім, ішов по пагорбах у лісові хащі. Гаряче сонце було вже сильно, чисто й радісно. У лісах лазурно світився, розходився й танув запашний туман, за далекими лісистими вершинами сіяла предвечная білизна сніжних гір… Назад я проходив по пекучому й кізяком базару нашого села, що пахне із труб, що горять там кипіла торгівля, було тісно від народу, від верхівкових коней і осликів, — по ранках з’їжджалося туди на базар безліч різноплемінних горців, — плавно ходили черкески в чорних, довгих до землі одягах, у червоних чувяках, із закутаними в щось чорне головами, зі швидкими поглядами, що миготіли часом із цієї жалобної закутанности.Потім ми йшли на берег моря, завжди зовсім порожній, купалися й лежали на сонце до самого сніданку. Після сніданку — всі смажена на шкаре риба, біле вино, горіхи й фрукти — у пекучому сутінку нашої хатини під черепичним дахом тяглися через наскрізні ставні гарячі, веселі смуги світла.Коли жар спадав і ми відкривали вікно, частину моря, видна з нього між кипарисів, що стояли на скаті під нами, мала колір фіалки й лежала так рівно, мирно, що, здавалося, ніколи не буде кінця цьому спокою, цій красі.На заході часто нагромаджувалися за морем дивні хмари, вони палали так чудово, що вона часом лягала на тахту, закривала особу газовим шарфом і плакала, ще дві, три тижні — і знову Москва!Ночі були теплі й непроглядні, у чорній тьмі плили, мерехтіли, світили топазовим світлом вогненні мухи, скляними дзвіночками дзенькали деревні жаби. Коли око звикало до темряви, виступали вгорі зірки й гребені гір, над селом вимальовувалися дерева, яких ми не зауважували вдень. І всю ніч чувся звідти, з духана, глухий стукіт у барабан і горлівку, тужливий, безнадійно — щасливий крик начебто все однієї й тої ж нескінченної пісні.Недалеко від нас, у прибережному яру, що спускався з лісу до моря, швидко стрибала по кам’янистому ложу дрібна, прозора річка. Як чудово дробився, кипів її блиск у ту таємничу годину, коли через гори й ліси, точно якась чудова істота, пильно дивився пізній місяць!Іноді по ночах насувалися з гір страшні хмари, ішла злісна бура, у гучній гробовій чорності лісів раз у раз разверзались чарівні зелені безодні й розколювалися в небесних висотах допотопні удари грому. Тоді в лісах просипалися й нявкали орлята, ревів барс, дзявкали чекалки… Раз до нашого освітленого вікна збіглася ціла зграя їх, — вони завжди збігаються в такі ночі до житла, — ми відкрили вікно й дивилися на них зверху, а вони стояли під блискучою зливою й дзявкали, просилися до нас… Вона радісно плакала, дивлячись на них.Він шукав її в Геленджику, у Гаграх, у Сочі. На інший день по приїзду в Сочі він купався ранком у море, потім голився, надяг чисту білизну, білосніжний кітель, поснідав у своєму готелі на терасі ресторану, випив пляшку шампанського, пив кава із шартрезом, не поспішаючи викурив сигару. Возвратясь у свій номер, він ліг на диван і вистрілив собі в скроні із двох револьверів.12.11.38

Додав: