povnij zmist kanikuli bredberi r chast 1 - Шкільний Всесвіт

БРЭДБЕРИ РЭЙ ДУГЛАС

КАНІКУЛИ

День був свіжий — свіжістю трави, що тяглася нагору, хмар, що плили в небесах, метеликів, що опускалися на траву. День був витканий з тиші, але вона зовсім не була німий, неї створювали бджоли й квіти, суша й океан, усе, що рухалося, пурхало, тріпотіло, здіймало й падало, підкоряючись своєму перебігу часу, своєму неповторному ритму. Край був нерухомий, і все рухалося. Море було неспокійно, і море мовчало. Парадокс, суцільний парадокс, безмовність зросталося з безмовністю, звук зі звуком. Квіти гойдалися, і бджоли маленькими каскадами золотого дощу падали на конюшину. Хвилі пагорбів і хвилі океану, два роди руху, були розділені залізної дорогий, пустельної, складеної з іржі й сталевої серцевини, дорогою, по якій, відразу видно, багато років не ходили поїзда. На тридцять миль до півночі вона тяглася, петляючи, потім губилася в імлистих далечінях; на тридцять миль до півдня пронизувала острова летучих тіней, які на очах зміщалися й міняли свої обриси на схилах далеких гір. Зненацька рейки затремтіли. Сидячи на шляхах, самотній дрізд відчув, як народжується мірне слабке биття, немов десь, за багато миль, забилося чиєсь серце. Чорний дрізд злетів над морем. Рейки продовжували тихо тремтіти, і нарешті через поворот здалася, уздовж по березі пішла невелика дрезина, у великій безмовності зафиркав і зарокотав двоциліндровий мотор. На цієї маленької четырехколесной дрезині, на зверненій у дві сторони подвійному ослону, захищені від сонця невеликим тентом, сиділи чоловік, його дружина й семирічний сынишка. Дрезина проходила одну пустельну ділянку за іншим, вітер бив в очі й розвівав волосся, але всі троє не оберталися й дивилися тільки вперед. Іноді, на виході з повороту, дивилися нетерпляче, іноді сумно, і увесь час насторожено — що далі? На рівної прямий мотор раптом захекався й змовк У нищівній тепер тиші здавалося — це спокій, випромінюваний морем, землею й небом, загальмував і припинив обертання коліс. — Бензин скінчився. Чоловік, зітхнувши, дістав з вузького багажника запасну каністру й почав переливати пальне в бак. Його дружина й син тихо дивилися на море, слухали приглушений грім, шепіт, слухали, як розсовується могутня завіса з піску, гальки, зелених водоростей, піни. — Море гарне, правда? — сказала жінка. — Мені подобається, — сказав хлопчик. — Може бути, заодно зробимо привал і поїмо? Чоловік навів бінокль на зелений півострів удалині. — Давайте. Рейки сильно з’їло іржею Спереду шлях зруйнований. Прийде чекати, поки я виправлю. — Скільки лопнуло рейок, стільки привалів! — сказав хлопчик. Жінка спробувала посміхнутися, потім перевела свої серйозні, допитливі очі на чоловіка. — Скільки ми проїхали сьогодні? — Неповних дев’яносто миль. — Чоловік усе ще напружено дивився в бінокль — Більше, по — моєму, і не варто проходити в день. Коли женеш, не встигаєш нічого побачити. Післязавтра будемо в Монтерее, наступного дня, якщо хочеш, в Упало Альто. Жінка розв’язала яскраво — жовті стрічки крислатого солом’яного капелюха, зняла її із золотавих волось і, покрита легким потом, відійшла від машини Вони стільки їхали без зупинки на трясучій дрезині, що все тіло просочилося її рівним ходом. Тепер, коли машина зупинилася, було якесь дивне почуття, немов з них зараз знімуть окови. — Давайте їсти! Хлопчик бігцем відніс кошик із припасами на берег. Мати й син уже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли чоловік спустився до них, на ньому був строгий костюм з жилетом, краватка й капелюх, начебто він очікував когось зустріти в шляху. Роздаючи сэндвичи й витягаючи мариновані овочі із прохолодних зелених баночок, він потроху відпускав краватку й розстібав жилет, увесь час озираючись, немов готовий у будь — яку секунду знову застебнутися на всі ґудзики. — Ми одні, тато? — запитав хлопчик, не перестаючи жувати. — Так. — И більше нікого, ніде? — Більше нікого. — А колись на світі були люди? — Навіщо ти увесь час запитуєш? Це було не так вуж давно. Усього кілька місяців. Ти й сам пам’ятаєш. — Погано пам’ятаю. А коли навмисно намагаюся пригадати, і зовсім забуваю. — Хлопчик просіяв між пальцями жменя піску. — Людей було стільки, скільки піску отут на пляжі? А що з ними трапилося? — Не знаю, — відповів чоловік, і це була правда. В один прекрасний ранок вони прокинулися й мир був порожній. Висіла білизняна мотузка сусідів, і вітер тріпав сліпуче білі сорочки, як завжди поутру блищали машини перед котеджами, але не чутно нічийого “до побачення”, не гуділи вуличним рухом потужні артерії міста, телефони не здригалися від власного дзвінка, не кричали діт