povnij zmist istoriya mogo visnovku zabolockij n a 1 4 - Шкільний Всесвіт

Історія мого висновку

Микола Заболоцкий

Заболоцкий Микола

Історія мого висновку

Тяжкі роки Миколи Заболоцкого

Батько Миколи Олексійовича Заболоцкого був земським агрономом. Олексій Агафонович служив біля Казані на сільськогосподарських фермах, потім у селі Сернур (нині це територія Марійської АРСР, районний центр). Після революції батько майбутнього поета завідував фермою — радгоспом у повітовому місті Уржуме, де Микола Заболоцкий одержав середню освіту. Дитинство його, рідна домівка, Уржум, краси вятской природи запам’яталися в ньому на все життя й багато чого в ній визначили.

«Мої перші незабутні враження природи пов’язані із цими місцями. Удосталь наслухався я там солов’їв, удосталь надивився заходів і всієї цнотливої принадності рослинного миру. Своє свідоме життя я майже повністю прожив у більших містах, але чудесна природа Сернура ніколи не вмирала в моїй душі й відобразилася в багатьох моїх віршах», — пише Заболоцкий в «Ранніх роках».

Сімнадцяти років ом роду, в 1920 році, Микола Заболоцкий переїхав з Уржума в Москву, а потім в 1921 році — у Петроград. Він учився в Педагогічному інституті ім’я А. И. Герцена на відділенні мови й літератури, після закінчення якого служив в армії.

Життя привчило Миколи Заболоцкого до серйозної планомірної праці, до самообмеження й терпіння, які разом із глибокими задумами художника створили його характер. Ця людина сміла до зухвалості задумувала життя. Здавалося, що ця людина — фізично й духовно — надовго, на сто років.

Микола Заболоцкий не шукав визнання. Він насамперед шукав себе; художницька індивідуальність, самобутність, свій мир — в основі. Він випробував на собі різні впливи: від Блоку до Єсеніна, від Маяковського до Ахматової. Довго накопичував він вірші для першої книги. Коли вона («Стовпці». 1929) вийшла, то мала гучний успіх. Читачі її різко розділилися на два табори. Одні прийшли в захват від книги, що відкрила нового поета, інші потішалися над ним, обурюючись, лаяли останніми словами. Хвалили одинака, паплюжили групи й групки. Якщо зібрати воєдино цю критичну лайку, то вийде чималий тім, що виявляє миру короткозорість і недомисел, тупість і святенництво. Але Микола Заболоцкий стрімко ріс («Як мир міняється! І як я сам міняюся!») і продовжував дивувати як своїх шанувальників, так і своїх ганьбителів. Число шанувальників з роками множилося, вони одержували з рук поета нові підтвердження для своєї віри в нього і його талант.

В 1928 році Микола Заболоцкий писав своїй майбутній дружині Катерині Василівні Клыковой: «Віра й завзятість, праця й чесність… Я відрікся від життєвого благополуччя, від „общественного положення“, відірвався від своєї родини — для мистецтва. Поза ним — я ніщо…» Поет до кінця залишився вірний цим принципам у житті й у творчості.

Далеко не всі сторони біографії поета освітлені.

Досі в нашій літературі період життя Миколи Заболоцкого між 1938 і 1946 роками виглядала як якась таємнича пауза. Де був поет у цю пору? 0б цьому не прийнято було говорити, і в інших писаннях найтяжкий період у житті людини виглядало як засекречене творче відрядження або — ще чого доброго — перебування на курорті.

Зараз, через піввіку, читач поета довідався правду про життя Заболоцкого. Цьому й присвячена лежача перед читачем книга.

Крім невеликого (один друкований аркуш), але дуже коштовного в суспільному й літературному відношенні нарису «Історія мого висновку» залишилося, на щастя, біля ста листів Н. А. Заболоцкого з таборів.

У висновку, як відомо, Заболоцкий дробив камінь у кар’єрі, валив ліс у тайзі (при його — те любові до дерев!), будував дороги, був креслярем у проектному відділі будівництва, що здійснювалося лагерниками. Ця робота кресляра після непосильної фізичної праці й згубного спілкування із кримінальниками напевно зберегла йому життя.

В 1943 році Заболоцкого перевели в Алтайський край, де він брав участь у видобутку озерної соди. Ця робота підточила його здоров’я. Із хворобою серця він потрапив у лазарет.

Пізніше на волі, у спілкуванні з людьми (я це перевірив на собі) Микола Олексійович не любив розповідати про роки неволі, про свої мучення й тривоги. листи, Що Залишилися, його до дружини Катерині Василівні — важливе свідчення пережитих поетом найтяжкого років. Читаючи їх, треба врахувати: по — перше, розуміння Н. Заболоцким того, що листи ці прочитуються сторонніми (їх треба було здавати в незапечатаному виді), по — друге — поетові не хотілося хвилювати дружину й дітей і розповідати про себе всю правду до кінця. І все — таки ці листи найцінніше свідчення життя поета, що дають можливість зрозуміти і яким було його існування в таборі, і характер самого поета в екстремальних умовах.

Звичайно, довелося прикласти чимало зусиль для звільнення Миколи Заболоцкого. У цьому брало участь чимало доброзичливих і діяльних людей. Він повернувся з важкою травмою в душі, що пізнав всю гіркоту висновку й триклятий лагерной життя. Пройшовши таку «школу», болісно переживав тривалу насильницьку перерву в літературних заняттях. Якщо в такому стані він за дванадцять років створив стільки прекрасних віршів, то легко собі представити, що міг створити ця людина в нормальних умовах.

Нема рації скаржитися на відсутність уваги видавців, критики, читача до творчості Миколи Заболоцкого, особливо після його смерті. Ім’я поета тепер згадується в ряді самих помітних імен російських поетів сучасної епохи. Його вірша міцно ввійшли в антології й хрестоматії. Вони переводяться на багато мов миру.

Написано поетом кількісно мало, але какай великий матеріал дає ця небагатослівна творчість, як вагомий рядок поета, які незліченні думки й страсті вселяє вона, штовхаючи на роздуми й суперечки самого актуального, самого животрепетного характеру!

В 1947 році Микола Олексійович написав вірш під зобов’язуючою назвою «Заповіт». Воно завершується такою строфою:ПРО, я недарма в цьому світі жив!І солодко мені прагнути з потемків,Щоб, взявши мене в долоню, ти, далекий мій нащадок.Доробив те, що я не довершив.

Ближні нащадки поета, наші сучасники, уже сказали йому слова вдячності й зі змінним успіхом прагнуть доробити те, що йому довершити не вдалося. Що ж стосується далеких нащадків, до яких і звертається поет, то ми не вправі говорити від їхнього ім’я, вони тільки ще прийдуть у цей мир. Але, думається нам, що в поезії Миколи Заболоцкого є такий запас міцності, що підкріплює нашу надію на життя добутків поета в майбутньому.

А зараз повернемося до трагічних сторінок книги життя Миколи Заболоцкого. Довідаємося правду про його життя, правду, повідану їм самим.

«Історія мого висновку» і вибрані листи друкуються по рукописах, що зберігається в родині Н. А. Заболоцкого. Виражаю вдячність Катерині Василівні й Микиті Миколайовичу Заболоцким за допомогу при підготовці цієї книги.

Вірші, поміщені в ній, відтворюють тексти першого тому Зібрання творів Н. Заболоцкого.

Портрет Н. А. Заболоцкого на обкладинці ставиться до 1946 року, вчасно повернення з посилання.

Лев Озеровпротивостояние Марсаподобный вогненному звірові.Дивишся на землю ти мою.Але я ні в чому тобі не вірю.І славослів’їв не співаю.Зірка лиховісна! У мороці.Сумного років моєї країни.Ти в небесах креслила знаки.Страданья, крові й війни.Коли над дахами селенийты відкривала сонне око,Яка біль предположенийвсегда охоплювала нас!І був він у руку — сон лиховісний:Війна з рушницею наперевесв селеньях палила будинку й вещии гнала родини в ліс.Був бій і грім, і дощ і сльота,Сум скитаний і розлук,И утомлювалося серце плакатьот нестерпних цих борошн.І над безжиттєвої пустынейподняв вії в пізню годину,Кривавого Марса з безодні синейсмотрел уважно на нас.І тінь свідомості злобнойкривила неясні риси,Начебто дух звероподобныйсмотрел на землю з висоти.Той дух, що вибудував каналыдля невідомих нам судови склоподібні вокзалысредь марсіанських міст.Дух, повний розуму й волі,Позбавлений серця й душі,Хто про чужий не страждет болі,Кому всі засоби гарні.Але знаю я, що є на светепланета мала одна,Де зі сторіччя в столетьеживут інші племена.І там є борошна й суми,И там є їжа для страстей,Але люди там не утерялидуши природної своєї.Там золоті хвилі светаплывут крізь сутінок буття,И ця мала планетаземля злощасна моя.1956

Історія мого висновку

1

Це трапилося в Ленінграді 19 березня 1938 року. Секретар Ленінградського відділення Союзу письменників Мирошниченко викликав мене в Союз по терміновій справі. У його кабінеті сиділи два невідомих мені людини в цивільному одязі.

— Ці товариші хочуть говорити з вами, — сказав Мирошниченко. Один з незнайомців показав мені свій документ співробітника НКВД.

— Ми повинні переговорити з вами у вас вдома, — сказав він.

В ожидавшей мене машині ми приїхали до мене додому, на канал Грибоєдова. Дружина лежала з ангіною в моїй кімнаті. Я пояснив їй, у чому справа. Співробітники НКВД пред’явили мені ордер на арешт.

— От до чого ми дожили, — сказав я, обіймаючи дружину й показуючи їй ордер.

Почався обшук. Відібрали дві валізи рукописів і книг. Я попрощався з родиною. Молодшій дочці було в той час 11 місяців. Коли я цілував її, вона вперше пролепетала: «Тато!». Ми вийшли й пройшли коридором до виходу на сходи. Отут дружина з лементам жаху наздогнала нас. У дверях ми розсталися.

Мене привели в Будинок попереднього висновку (ДПЗ), з’єднаний з так званим Більшим будинком на Ливарному проспекті. Обшукали, відібрали валіза, шарф, підтяжки, комірець, зрізали металеві ґудзики з костюма, замкнули в малюсіньку камеру. Через якийсь час веліли залишити речі в якійсь іншій камері й коридорами повели на допит.

Почався допит, що тривав біля чотирьох доби без перерви. Слідом за першими фразами почулася лайка, лемент, погрози. Через мою відмову визнати за собою які — небудь злочини, мене вивели зі спільної кімнати слідчих, і із цього часу допит вівся, головним чином, у кабінеті мого слідчого Лупандина (Миколи Миколайовича) і його заступника Меркур’єва. Цей останній був мобілізований у допомогу співробітникам НКВД, які в той час не справлялися зі справами, через велику кількість арештованих.

Слідчі наполягали на тому, щоб я зізнався у своїх злочинах проти Радянської влади. Тому що цих злочинів я за собою не знав, то, зрозуміло, що й зізнаватися мені було не в чому.

— чи Знаєш ти, що говорив Горький про тих ворогів, які не здаються? запитував слідчий. — Їх знищують!

— Це не має до мене відносини, — відповідав я.

Апеляція до Горького повторювалася щораз, коли в кабінет входив який — небудь сторонній слідчий і дізнавався, що допитують письменника.

Я протестував проти незаконного арешту, проти грубого обігу, лементів і свари, посилався на права, якими я, як і всякий громадянин, володію по Радянській Конституції.

— Дія конституції кінчається в нашого порога, — знущально відповідав слідчий.

Перші дні мене не били, намагаючись розкласти мене морально й вимотати фізично. Мені не давали їжі. Не дозволяли спати. Слідчі поміняли один одного, я ж нерухомо сидів на стільці перед следовательским столом — доба за цілодобово. За стіною, у сусідньому кабінеті, часом чулися чиїсь шалені крики. Ноги мої сталі набрякати, і на третю добу мені довелося розірвати черевики, тому що я не міг більше переносити болю в стопах. Свідомість стала затуманюватися, і я всі сили напружувала для того, щоб відповідати розумно й не допустити якої — небудь несправедливості відносно тих людей, про які мене запитували. Втім, допит іноді переривався й ми сиділи мовчачи. Слідчий щось писав, я намагався дрімати, але він негайно будив мене.

По ходу допиту з’ясовувалося, що НКВД намагається сколотити справу про якусь контрреволюційну письменницьку організацію. Главою організації передбачалося зробити Н. С. Тихонова.[1 – Т? хонів Никол? й Семенович (1896 – 1979) – радянський письменник, поет, публіцист, суспільний діяч. Народився в родині ремісника – цирюльника (перукаря). Учився спершу в початковій міській школі, потім – у Торговельній школі, де в числі іншого викладали комерційні науки, товарознавство, стенографію. Кинув навчання, щоб допомагати своїй незаможній родині. Надійшов переписувачем у Головне морське господарське керування. В 1915 році був покликаний в армію, де служив у гусарському полицю. В 1918 році вступив у Червону армію, в 1922 році був демобілізований. Тихонов рано почав писати вірші. Перша публікація ставиться до 1918 року. У молодості поет був послідовником Гумилева, випробував також потужний вплив творчості Киплинга. В 1920 – х поет увійшов у літературне об’єднання «Серапионовы брати», опублікував поему «Самі». Перші збірники віршів («Орда» і «Брага») вийшли в 1922 році; вони так і залишилися вершиною творчості Тихонова. Багато віршів у цих збірниках стали класикою жанру балади: «Балада про цвяхи», «Балада про синій пакет», «Дезертир». Ці книги викликали величезний інтерес читачів; протягом 1920 – х років Тихонов залишався одним із самих популярних радянських поетів. З кінця 1920 – х років поет багато їздив по країні, зокрема на Кавказ. Уважно вивчав життя й історію народів Кавказу. Займався перекладами грузинських, вірменських, дагестанських поетів. В 1935 році вперше поїхав у Західну Європу з радянською делегацією на Конгрес у захист миру в Парижу. Неодноразово виступає з політичними заявами, що підтримують лінію радянського керівництва. Під час Великої Вітчизняної війни працював у Політуправлінні Ленінградського фронту. Писав нариси й розповіді, статті й листівки, вірші й обіги. Вірші цього періоду ввійшли в книгу «Вогненний рік» (1942), найвідоміший добуток військового років – поема «Кіров з нами».У післявоєнний період Тихонов пише менше, що було пов’язане зі значними суспільними навантаженнями. З 1949 року Тихонов був головою Радянського комітету захисту миру, в 1950 році став членом Всесвітньої Ради Миру. Побував у складі радянських делегацій у ряді країн Європи й Азії. Герой Соціалістичної Праці (1966), тричі лауреат Сталінської премії (1942, 1949, 1952), лауреат Ленінської премії (1970). Поет помер 8 лютого 1979 року в Москві. Незадовго до смерті, виступаючи по радянському радіо, згадував про свого вчителя Гумилеве (чиє ім’я було тоді під забороною) і цитував його вірші.] Як члени повинні були фігурувати письменники — ленінградці, до цього часу вже арештовані: Бенедикт Лівшиць,[2 – Лівшиць Бенедикт Костянтинович (1886 – 1937), російський поет – футурист і перекладач. Справжнє прізвище Наумович. Народився 25 грудня 1886 (6 січня 1887), в Одесі. Учився в Ришельевской гімназії в Одесі, вивчав юриспруденцію в Одеському й Київському університетах. Після революції, в 1922 р. Бенедикт Лівшиць переселився в Петроград. Його спадщина міститься в трьох невеликих книгах: книзі власних віршів, книзі віршованих перекладів і книзі спогадів. Можна сперечатися про переваги кожної з них, але всі разом вони становлять те, що називається ім’ям Бенедикта Лівшиця, оригінального поета, спостережливого й розумного мемуариста, особистості у всіх відносинах цікавої й примітної. Найвідоміша книга Бенедикта Лівшиця – «Полутораглазый стрілець», книга спогадів і міркувань, вийшла в 1933 році. У жовтні 1937 року Лівшиць був арештований, а 21 вересня 1938 розстріляний як ворог народу. (За офіційною версією, умер від серцевого приступу 15 травня 1939).Під час наслідку в справі, не витримавши катувань, обмовила Н. Заболоцкого.] Олена Тагер,[3 — Тагер Олена Михайлівна (1895 — 1964) — росіянин поет, прозаїк, мемуарист. Закінчила приватну гімназію М. Н. Стоюниной (1913), надійшла на історико — філологічний факультет Вищих жіночих Бестужевских курсів (не закінчила). Початку публікувати вірші в 1915 році, увійшла в Кружок поетів при Пушкінському суспільстві в Петербурзькому університеті, брала участь у Пушкінському семінарі С. А. Венгерова. Познайомилася з Ю. Тыняновым, Ю. Оксманом, А. Блоком, О. Мандельштамом, Л. Добычиным. Вийшла заміж за поета й філолога — пушкініста Георгія Маслова (1895 — 1920), улітку 1917 року виїхала з ним до його рідного в Симбірськ, де він вступив в у Добровольчу армію. Працювала в білих у Поволжя, потім — на радянській службі в Самарі, співробітничала з американською організацією допомоги Герберта Гувера (АРА). Після с