povnij zmist ilyuxa sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Iначалось це з ведмежого полювання.Тітка Дар’я рубала в лісі дровишки, забралася в непролазну гущавину й ледь не потрапила у ведмежий барліг. Баба Дар’я бідова, — залишила неподалік від барлогу сынишку вартувати, а сама живим духом мотнулася в село. Прибігла — і насамперед у хату Трохима Никитича. — Хазяїн будинку? — Будинку. — На ведмежий барліг напала… Уб’єш — у частину приймеш.Подивився Трохим Никитич на неї знизу нагору, потім зверху долілиць, сказав презирливо: — Не брешеш — веди, частина барышов за тобою.Зібралися й пішли. Дар’я передом чикиляет, Трохим Никитич із сином Іллею позаду. Зірвалася справа: підняли з барлогу брюхатую ведмедицю, стріляли чи ледве не в упор, але з нагоди чи безсовісних промахів або ще по яких невідомих причинах, але тільки звіра упустили. Довго оглядав Трохим Никитич свою стару берданку, довго “тысячился”, косячись на ухмылявшегося Іллю, під кінець сказав: — Звіра упущать ніяк не могем. Прийде в лісі ночувати.Поутру видно було, як через кошлатий сосновий молодняк ішла ведмедиця на схід, до Глинищевскому лісу. Плутаний слід чітко друкувався на молодому снігу; по сліду Трохим із сином двоє доби колесили. Довелося й позябнуть і голоду випробувати — харчі прикінчили на інший день, — і лише через троє діб на прогалинці, під сиротливо пригорюнившейся березою, устукали захоплену врасплох ведмедицю. От отут — те й сказав Трохим Никитич у перший раз, дивлячись на Іллю, що перевертав семнадицатипудовую гашу: — А силонька в тебе водиться, ширяючи… Женити тебе треба, старий я стаю, немічний, не можу на звіра ходити й у стрілянині плошаю — мокне сльозою очей. От бачиш, у звіра в череві діти, потомство… І людині таке призначення дадено.Застромив Ілля ніж, просочений кров’ю, у сніг, пітні волосся відкинув із чола, подумав: “Ох, починається…”Із цього й пішло. Charlotte Hornets Що ні день, те всі напористей беруть Іллю в оборот батько з матір’ю: женися так женися, час тобі, мати в роботі зостарилася, молоду б хозядку в будинок треба, бабі на допомогу… І різне тому подібне.Сидів Ілля на грубці, посапливал так помовчував, а потім до того разжелудили хлопця, що потихеньку від старих пилку зашив у мішок, сокиру прихопив та інші інструменти по плотницкой частини й почав збиратися в дорогу, так не куди — небудь, а в столицю, до дядька Юхимові, що у булочній Моссельпрома продавцем служить.А мати своє не кидає: — Нагляділа тобі, Ильюшенька, наречену. Була б тобі гарна так пригожа, чисте яблучко наливне. І в полі працювати, і гостюючи прийняти приємною розмовою може. Усватать треба, а те відіб’ють.У хворість увігнали хлопця, у тугу вдався, боляче женитися небажання, а отут — таки, зізнатися, і дівки по серцю немає; у яке село не кинь поблизу — немає підходящої. А як довідався, що в нареченої йому ладять дочка крамаря Федюшина, зовсім наїжився.Ранком, абияк поснідавши, попрощався з рідними в пешкодралом махнув на станцію. Мати при прощанні сплакнула, а батько, брови сиві зрушивши, сказав зло й сердито: — Полювання тобі шлятися, Ілля, іди, але додому не заглядай. Бачу, що заражений ти кумсамолом, усе з ними, з поганцями, нюхался, ну в живи як знаєш, а я тобі більше не указ…Двері за сином захлопнув, дивився у вікно, як по вулиці, прямій і широкої, крокував Ілля, і, прислухаючись до сердитого схлипування баби, морщився й довго зітхав.А Ілля вибрався за село, посидів біля канавки й засміявся, згадуючи Настю — наречену проченную. Боляче на черницю схожа: губки єхидно підгорнуті, все зітхає так хреститься, рівно бабуся древня, ні однієї обідні не пропустить, а сама собою — як перекисла опара. IIмосква не чету Костромі. Спочатку лякався Ілля кожного автомобільного гудка, здригався, дивлячись на гуркітливий трамвай, потім свыкся. Улаштував його дядько Юхим на плотницкую роботу….Уночі, припозднившись, ішов з роботи з Плющихе, під безмовною шеренгою желтоглазых ліхтарів. Щоб укоротити дорогу, згорнув у глухий, кривенький провулок і біля одного з підворіть почув здавлений лемент, тупіт і звук ляпасу. Ray Ban Прискорив Ілля кроки, заглянув у чорне хайло воріт: біля мокрої склепінної стіни п’яний слинько, у пальто зі смушковим коміром, лапав якусь жінку й, захлинаючись відрижкою, глухо буркотав: — Н — Але… дозвольте, дорога… у наше століття це так просто. nike air max pas cher pour homme Скороминуще щастя…Побачив Ілля за смушковим коміром червону пов’язку й дівочі очі, налиті жахом, слізьми, відразою.Ступнув Ілля до п’яного, смушковий комір сграбастал пятернею й шваркнув брезкле тіло об стіну.П’яний охнув, ригнув, бичачим безглуздим поглядом уперся в Іллю й, відчувши на собі тве рді по^ — звіриному очі хлопця, повернувся й, спотикаючись, оглядаючись і падаючи, побіг по провулку.Дівчина в червоній хустці й потертій шкірянці міцно вчепилася Іллі за рукав. — Спасибі, товариш… От яке спасибі! — За що він тебе облапив — те? — запитав Ілля, конфузливо переминаючись. — П’яний, мерзотник… Прив’язався. В очі не видала.Сунула йому дівчина в руки листок зі своєю адресою й, поки дійшли до Зубовской площі, усе повторювала: — Заходите, товариш, по волі. Рада буду…

IIIпришел Ілля до неї якось у суботу, піднявся на шостий поверх, в обшарпанной дверей з написом “Ганна Бодрухина” зупинився, у темряві пошарив рукою, намацуючи дверну ручку, і осторожненько постукався. Відчинили двері сама, стала на порозі, короткозоро жмурячись, потім угадала, пихнула посмішкою. — Заходите, заходите.Ламаючи зніяковілість, сіл Ілля на краєчок стільця, оглядався навкруги робко, на питання видавлював із себе куці й важкі слова: — Костромський… тесля… на заробітки приїхав… двадцять перший рік мені.А коли ненароком згадав, що втік від одруження й богомольної нареченої, дівчина сміхом розсипалася, прив’язалася: — Розкажи так розкажи.І, дивлячись на рум’яну особу, що палахкотала сміхом, сам розсміявся Ілля; незграбно махаючи руками, довго розповідав про всі, і разом перемежовували розповідь реготом молодим, по^ — весняному. З тих пор заходив частіше. Комнатка зі шпалерами, що вилиняли, і портретом Ілліча із серцем зріднилася. Після роботи тягло піти поси діти з нею, послухати немудра розповідь про Ілліча й подивитися в очі її сірі, світлої блакиті.Весняним брудом цвіли вулиці міста. Якось зайшов прямо з роботи, біля дверей поставив він інструмент, узявся за дверну ручку й обпалився знобким холодком. На дверях на клаптику паперу знайомим, косим почерком: “Виїхала на місяць у відрядження в Іваново — Вознесенськ”.Ішов по сходам долілиць, заглядаючи в чорний проліт, під ноги спльовував клейку слину. Серце щеміла нудьга. Вирахував, через скільки днів повернеться, і чим ближче підповзав бажаний день, тим гостріше росло нетерпіння.У п’ятницю не пішов на роботу, — з ранку, не евши, пішов у знайомий провулок, залитий соковитим заходом квітучих тополь, зустрічав і проводжав очами кожну червону пов’язку. Перед увечері побачив, як вийшла вона із провулка, не стримався й побіг назустріч. IVопять вечорами з нею — або на квартирі, або в комсомольському клубі. Вивчила Іллю читати по складах, потім писати. Ручка в пальцях в Іллі листком осиковим трясеться, на папір кидає ляпки; тому, що близько до нього нагинається червона пов’язка, в Іллі в голові начебто кузня стукає в скронях розмірено й пекуче.Стрибає ручка в пальцях, виводить на паперовому аркуші широкоплечі, сутулі букви, такі ж, як і сам Ілля, а в очах туман, туман…Місяць через секретареві осередку постройкома подав Ілля заява про прийняття в члени РЛКСМ, так не проста заява, а написане рукою самого Іллі, з рядками косими й кучерявенькими, упалими на папір, як пінисті стружки з — під рубанка.А через тиждень увечері зустріла його Ганна біля під’їзду застиглої шестиповерхової махини, крикнула зраділо й лунко: — Привіт товаришеві Іллі — комсомольцеві!..

V. . . . . . . . . . . . . . . . Nike Air Max 1 Femme . . . Kenley Jansen Jersey . . . . . . . . . . . . New Balance 577 mujer . . . . — Ну, Ілля, час уже друга година. Тобі настав час іти додому. — Перегоди, аль не встигнеш выспаться? — Я другу ніч і так не сплю. Іди, Ілля. — Боляче на вулиці брудно… Удома господарка — те лается: “Тягаєшся, а мені за всіма вами відмикати так замикати двері зовсім без потреби…” — Тоді йди раніше, не засиджуйся до півночі. — Може, у тебе можна… де — небудь… переночувати?Устала Ганна через стіл, повернулася до світла спиною. На чолі коса, поперечна зморшка лягло канавою. — Ти от що, Ілля… якщо підбираєшся до мене, то відчалюй. Бачу я за останні дні, до чого ти хилиш… Було б тобі відомо, що я замужня. Чоловік четвертий місяць працює в Іваново — Вознесенську, і я їду до нього днями…В Іллі губи немов сірим попелом покрилися. — Ти му — жня — я? — Так, живу з одним комсомольцем. Я шкодую, що не сказала тобі цього раніше.На роботу не ходив два тижні. Лежав на ліжку пухкий, що позеленіло. Потім устав якось, поторкав пальцем іржею покриту пилку й посміхнувся вимушено й криво.Хлопці в осередку засипали питаннями, коли прийшов: — Яка тебе болячка вкусила? Ти, Илюха, як ожилий небіжчик. Що ти пожовк — те?У коридорі клубу наткнувся на секретаря осередку. — Ілля, ти? — Я. — Де пропадав? — Хворів… голова щось боліла. — У нас є одне відрядження на агрономічні курси, згодний? — Я адже малограмотний дуже… А те б поїхав… Air Jordan 11 Retro — Не бешкетуй! Там буде підготовка, мабуть вивчать…

x x xчерез тиждень, увечері, ішов Ілля з роботи на курси, позаду окликнули: — Ілля!Оглянувся — вона, Ганна, доганяє й видали посміхається.Міцно потисла руку. — Ну, як живеш? Я чула, що ти вчишся? — Помаленьку й живу й учуся. asics donna Спасибі, що грамоті навчила.Ішли поруч, але від близькості червоної пов’язки вуж не кружлялася голова. Перед прощанням запитала, посміхаючись і дивлячись убік: — А та болячка зажила? — Учуся, як землю від різних болячок лікувати, а на энту… — Махнув рукою, перекинув інструмент із правого плеча на ліве й покрокував, посміхаючись, далі, — важкий і неспритний.