povnij zmist gusyev chexov a p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Гусєв

Розділ 1

Уже стемніло, незабаром ніч.

Гусєв, бессрочноотпускной рядовий, піднімає на ліжку й говорить напівголосно:

— Чуєш, Павло Иваныч? Мені один солдат у Сучане казав: ихнее судно, коли вони йшли, на рибину наїхало й днище собі проломило.

Людина невідомого звання, до якого він звертається і якого все в судновому лазареті кличуть Павлом Иванычем, мовчить, начебто не чує.

И знову наступає тиша… Вітер гуляє по снастях, стукає гвинт, хльостають хвилі, скриплять ліжка, але до всього цього давно вже звикло вухо, і здається, що всі навкруги спить і мовчить. Нудно. Ті троє хворих — два солдати й один матрос — які весь день грали в карти, уже сплять і марять.

Здається, починає погойдувати. Ліжко під Гусєвим повільно піднімається й опускається, точно зітхає — і этак раз, інший, третій… Що — те вдарилося об підлогу й задзвеніло: мабуть, кружка впала.

— Вітер з ланцюга зірвався… — говорить Гусєв, прислухаючись.

Цього разу Павло Иваныч кашляє й відповідає роздратовано:

— Те в тебе судно на рибу наїхало, то вітер з ланцюга зірвався… Вітер звір, чи що, що з ланцюга зривається?

— Так хрещені говорять.

— И хрещені такого ж невігласа, як ти… Мало чого вони не говорять? Треба свою голову мати на плечах і міркувати. Безглузда людина. Павло Иваныч підданий морської хвороби. Коли качає, він звичайно гнівається й дратується від найменшої дрібниці. А гніватися, на думку Гусєва, позитивно не на що. Що дивного або мудрованого, наприклад, хоч у рибі або у вітрі, що зривається з ланцюга? Покладемо, що риба завбільшки з гору й що спина в неї тверда, як в осетра; також покладемо, що там, де кінець світу, коштують товсті кам’яні стіни, а до стін прикуті злі вітри… Якщо вони не зірвалися з ланцюга, то чому ж вони мечуться по всьому морю, як очманілі, і рвуться, немов собаки? Якщо їх не приковують, то куди ж вони подінуться, коли буває тихо?

Гусєв довго думає про риб, величиною з гору, і про товсті, заржавлені ланцюги, потім йому стає нудно, і він починає думати про рідну сторону, куди тепер вертається він після п’ятирічної служби на Далекому Сході. Рисується йому величезний ставок, занесений снігом… На одній стороні ставка порцеляновий завод цегельного кольору, з високою трубою й із хмарами чорного диму; на іншій стороні — село… Із двору, п’ятого скраю, їде в санях брат Олексій; за ним сидять сынишка Ванька, у більших валянках, і дівчисько Акулька, теж у валянках. Олексій випивши, Ванька сміється, а Акулькина особи не видать — закуталася.

“Не рівна година, дітей поморозить…” — думає Гусєв. — Пішли їм, господи, — шепотить він, — розуму — розуму, щоб батьків почитали й розумній батька — матері не були…

— Отут потрібні нові підметки, — марить басом хворий матрос. — Так, так!

рідних. Радість захоплює в нього подих, бігає мурашками по тілу, тремтить у пальцях.

— Привів господь побачити! — марить він, але негайно ж відкриває ока й шукає в сутінках воду.

Він п’є й лягає, і знову їдуть сани, потім знову бичача голова без очей, дим, хмари… І так до світанку.

Розділ 2

Спочатку в сутінках позначається синій кружок — це кругле віконечко; потім Гусєв мало — помалу починає розрізняти свого сусіда по ліжку, Павла Иваныча. Ця людина спить сидячи, тому що лежачи він задихається. Особа в нього сіре, ніс довгого, гострий, ока, того, що він страшно схуд, величезні; скроні впали, борода ріденька, волосся на голові довгі… Дивлячись на особу, ніяк не зрозумієш, якого він звання: чи пан, купець, або мужицького звання? Судячи з вираження й довгих волось, він начебто б постник, монастирський послушник, а прислухаєшся до його слів — виходить, начебто б і не чернець. Від хитавиці, духоти й від своєї хвороби він знеміг, важко дихає й ворушить висохлими губами. Помітивши, що Гусєв дивиться на нього, він повертається до нього особою й говорить:

— Я починаю догадуватися… Так… Я тепер відмінно все розумію.

— Що ви розумієте, Павло Иваныч?

— А от що… Мені все здавалося дивним, як це ви, важко хворі, замість того, щоб перебувати в спокої, опинилися на пароплаві, де й духота, і жар, і хитавиця, всі, одним словом, загрожує вам смертю, тепер же для мене все ясно… Так… Ваші доктори здали вас на пароплав, щоб відв’язатися від вас. Набридло з вами возитися, зі скотами… Грошей ви їм не платите, метушня з вами, та й звітність своїми смертями псуєте — стало бути, скоты! А відскіпатися від вас не важко… Для цього потрібно тільки, в — перших, не мати совісті й людинолюбства й, в — других, обдурити пароплавне начальство. Перша умова можна хоч і не вважати, щодо цього ми артисти, а друге завжди вдається при деякій навичці. У юрбі чотирьохсот здорових солдатів і матросів п’ять хворих не впадають в око; ну, зігнали вас на пароплав, змішали зі здоровими, нашвидку порахували й у метушні нічого дурного не помітили, а коли пароплав відійшов, то й побачили: на палубі валяються паралічні так сухотні в останньому градусі… Гусєв не розуміє Павла Иваныча; думаючи, що йому висловлюють догану, він говорить у своє виправдання: — Я лежав на палубі тому, що сил не було; коли нас із баржі на пароплав вивантажували, я шпарко змерз. — Обурливо! — продовжує Павло Иваныч. — Головне, відмінно адже знають, що ви не перенесете цього далекого переходу, а все — таки саджають вас сюди! Ну, покладемо, до Індійського океану ви дійдете, а потім що? Страшно подумати… І це подяка за вірну, безвадну службу! Павло Иваныч робить злі очі, гидливо морщиться й говорить, задихаючись: — От би кого в газетах расщелкать так, щоб пір’я посипалися! Хворі два солдати й матрос прокинулися й уже грають у карти. Матрос напівлежить на ліжку, солдати сидять біля на підлозі й у самих незручних позах. В одного солдата права рука в пов’язці й на кисті навернена ціла шапка, так що карти тримає він у правій пахві або в ліктьовому згині, а ходить лівою рукою. Сильно качає. Не можна не встати, ні чаю напитися, ні ліки прийняти. — Ти в денщиках служив? — запитує Павло Иваныч у Гусєва. — Точно так, у денщиках. ? Для того, щоб зробити з нього денщика для якого — нибудь капітана Копейкина або мічмана Дірки. Як багато логіки! — Справа не важке, Павло Иваныч. Устанеш ранком, чоботи почистиш, самовар поставиш, кімнати забереш, а потім і робити нема чого. Поручик цілий день планты креслить, а ти хочеш — богові молися, хочеш — книжки читай, хочеш — на вулицю ступай. Дай боже всякому такого життя. — Так, дуже добре! Поручик планты креслить, а ти весь день на кухні сидиш і по батьківщині тужиш… План ти… Не в плантах справа, а в житті людської! Життя не повторюється, щадити її потрібно. — Воно звичайно, Павло Иваныч, дурній людині ніде пощади ні, ні вдома, ні на службі, але коли ти живеш правильно, слухаєшся, то яка кому потреба тебе кривдити? Добродії утворені, розуміють… За п’ять років я жодного разу в карцері не сидів, а біт був, дай боже пам’ять, не більше одного разу… — За що? — За бійку. У мене рука важка, Павло Иваныч. Увійшли до нас у двір чотири манзы; дрова носили, чи що — не пам’ятаю. Ну, мені нудно стало, я їм того, боку пом’яв, в одного проклятого з носа кров пішла… Поручик побачив у віконце, осерчал і дав мені по юшку. — Дурний, жалюгідний ти людина… — шепотить Павло Иваныч. — Нічого ти не розумієш. Він зовсім знеміг від хитавиці й закрив очі; голова в нього те відкидається назад, те опускається на груди. Кілька разів пробує він лягти, але нічого в нього не виходить, заважає ядуха. — А за що ти чотирьох манз побив? — запитує він, небагато погодя. — Так. У двір увійшли, я й побив. І наступає тиша… Картярі грають години два, з азартом і з лайкою, але хитавиця стомлює і їх; вони кидають карти й лягають. Знову рисується Гусєву великий ставок, завод, село… Знову їдуть сани, знову Ванька сміється, а Акулька — дурка розгорнула шубу й виставила ноги: дивитеся, мол, люди добрі, у мене не такі валянки, як у Ваньки, а нові. — Шостий годочек пішов, а усе ще розуму немає! — марить Гусєв. — Замісце того, щоб ноги задирати, мабуть — кась дядькові служивому напитися принеси. Гостинця дам. — те плаче, а от знову бичача голова без очей, чорний дим… Нагорі хто — те голосно крикнув, пробігло кілька матросів; здається, протягли по палубі що — те громіздке або що — те тріснуло. Знову пробігли… Уже чи не трапилося нещастя? Гусєв піднімає голову, прислухається й бачить: два солдати й матрос знову грають у карти; Павло Иваныч сидить і ворушить губами. Задушливо, незмога дихати, пити хочеться, а вода тепла, противна… Хитавиця не вгамовує. Раптом із солдатом — картярем робиться що — те дивне.
.. Він називає чирви бубнами, плутається в рахунку й роняє карти, потім злякано й нерозумно посміхається й обводить всіх очами. — Я зараз, братики… — говорить він і лягає на підлогу. Усе в здивуванні. Його окликають, він не озивається. — Степан, може, тобі недобре? а? — запитує інший солдат з пов’язкою на руці. — Може, попа призвати? а? — Ти, Степан, води випий… — говорить матрос. — На, братишка, пий. — Ну, що ти його по зубах кухлем б’єш? — гнівається Гусєв. — Нешто не бачиш, голова садова? — Що? — Що! — передражнює Гусєв. — У ньому подиху ні, помер! От тобі — і що! Экий народ нерозумний, господи ти боже мій!.. Розділ 3 животи собі порвете “. Кругле віконечко відкрите, і на Павла Иваныча дме м’який вітерець. Чутні голоси, шльопання весел об воду… Під самим віконечком хто — те завиває тоненьким, противним голоском: мабуть, китаєць співає. У Харкові в мене літератор приятель. Прийду до нього й скажу: ну, брат, залиш на час свої мерзенні сюжети щодо жіночих амурів і крас природи й викривай двоногу мерзоту… От тобі теми… Мінуту він думає про що — те, потім говорить: — Гусєв, а ти знаєш, як я надув їх? — Кого, Павло Иваныч? — Так цих самих… Чи розумієш, отут на пароплаві існують тільки перший і третій класи, причому в третьому класі дозволяется їхати одним тільки мужикам, тобто хамам. Якщо ж ти в піджаці й хоч видали схожі на пана або на буржуа, то изволь їхати в першому класі. Хоч трісни, а викладай п’ятсот рублів. До чого, запитую, завели ви такий порядок? Уже чи не хочете підняти цим престиж російської інтелігенції? “Анітрошки. Не пускаємо вас просто тому, що в третьому класі не можна їхати чималій людині: вуж дуже там кепсько й бридко “. Так — з? Дякую, що так піклуєтеся про чималих людей. Але у всякому разі, кепсько там або добре, а п’ятисот рублів у мене немає. Скарбниці я але грабував, інородців не експлуатував, контрабандою не займався, нікого не засік до смерті, а тому судите: чи маю я право сидіти в першому класі, а тим більше зараховувати себе до російської інтелігенції? Але їхньою логікою не дошкулиш… Довелося вдатися до обдурювання. Надяг я чуйку й більші чоботи, скорчив п’яну хамську пику і йду до агента: “Давай, говорю, ваше високоблагородіє, билетишко…” — А ви самі якого звання? — запитує матрос. — Духовного. Мій батько був чесний піп. Завжди говорив великим миру цього правду в очі й за це багато страждав. Павло Иваныч стомився говорити й задихається, але все — таки продовжує: розумієте… Вам говорять, що вітер з ланцюга зривається, що б скоты, печеніги, ви й вірите; по шиї вас б’ють, ви ручку цілуєте; ограбує вас яке — нибудь тварина в єнотовій шубі й потім жбурне вам пятиалтынный на чай, а ви: “Подаруйте, пана, ручку “. Парії ви, жалюгідні люди… Я ж інша справа. Я живу свідомо, я все бачу, як бачить орел або яструб, коли літає над землею, і все розумію. Я втілений протест. Бачу сваволю — протестую, бачу ханжу й лицеміра — протестую, бачу торжествуючу свиню — протестую. І я непереможний, ніяка іспанська інквізиція не може змусити мене замовчати. Так… Отрежь мені мова — буду протестувати мімікою, замуравь мене в льох — буду кричати звідти так, що за версту буде чутно, або вморю себе голодом, щоб на їхній чорній совісті одним пудом було більше, убий мене — буду бути тінню. Всі знайомі говорять мені: “Невыносимейший ви людина, Павло Иваныч!” Пишаюся такою репутацією. Прослужив на Далекому Сході три роки, а залишив після себе пам’ять на сто років: з усіма разругался. Приятелі пишуть із Росії: “Не приїдь “. А я от візьму, так на зло й приїду… Так… От це життя, я розумію. Це можна назвати життям. і кричать: — Співає! Співає! Об човен стукнувся інший човен, пробіг паровий катер. А от ще човен: сидить у ній товстий китаєць і їсть паличками мал. Ліниво колишеться вода, ліниво носяться над нею білі чайки. “От цього жирного по шиї б змазати…” — думає Гусєв, дивлячись на товстого китайця й позіхаючи. Він дрімає, і здається йому, що вся природа перебуває в дрімоті. Час біжить швидко. Непомітно проходить день, непомітно наступають потемки… Пароплав не коштує вуж на місці, а йде куди — те далі. Розділ 4 Проходить два дні. Павло Иваныч вуж не сидить, а лежить; ока в нього закриті, ніс став начебто гостріше. — Павло Иваныч! — окликає його Гусєв. — А, Павло Иваныч! Павло Иваныч відкриває ока й ворушить губами. — Вам нездорово? — Нічого… — відповідає Павло Иваныч, задихаючись. — Нічого, навіть, навпроти… краще… Бачиш, я вже й лежати можу… Полегчало… — Ну, і слава богові, Павло Иваныч. і до ліків. А ви… ви темні… Важко вам, дуже, дуже важко! Хит