povnij zmist gubernator andryeyev l n 1 4 - Шкільний Всесвіт

Леонід АндреевгубернаторIуже п’ятнадцять днів пройшло із часу події, а він усе думав про нього — начебто сам час втратив силу над пам’яттю й речами або зовсім зупинилося, подібно зіпсованим годинникам. Про що б він не починав міркувати — про самому чужий, про самому далекий, — уже через кілька хвилин перелякана думка стояла перед подією й безсило колотилася про нього, як об тюремну стіну, високу, глуху й безмовну. І якими дивними шляхами йшла ця думка: подумає він про свою давню подорож по Італії, повній сонця, молодості й пісень, згадає якого — небудь італійського жебрака — і відразу стане перед ним юрба робітників, постріли, запах пороху, кров. Або пахне на нього парфумами, і він згадає зараз же свою хустку, що теж надушений і котрим він подав знак, щоб стріляли. На початку цей зв’язок між поданнями була логічн і зрозумілої й тому не дуже неспокійної, хоча й докучливої; але незабаром трапилося так, що все стало нагадувати подію — зненацька, безглуздо, і тому особливо боляче, як удар з — за рогу. Засміється він, почує точно з боку свій генеральський сміх і раптом обурливо ясно побачить якого — небудь убитого — хоча він тоді й не думав сміятися, та й ніхто не сміявся. І чи почує він брязкіт ластівок у вечірнім небі, чи гляне на стілець, самий звичайний дубовий стілець, чи простягне руку до хліба — все викликає перед ним той самий з образ: змах білої хустки, постріли, кров. Точно він жив у кімнаті, де тисячі дверей, і яку б він не пробував відкрити, за кожною зустрічає його той самий нерухливий образ: змах білої хустки, постріли, кров.Сам по собі факт був дуже простий, хоча й сумний: робітники із приміського заводу, уже три тижні що страйкували, всею своею массою в кілька тисяч чоловік, із дружинами, старими й дітьми, прийшли до нього з вимогами, яких він, як губернатор, здійснити не міг, і повелися вкрай зухвало й зухвало: кричали, ображали посадових осіб, а одна жінка, що мала вид божевільної, смикнула його самого за рукав с такою силою, що лопнув шов у плеча. Потім, коли свитские повели його на балкон, — він усе ще хотів зговоритися з юрбою й заспокоїти її, — робітники стали кидати камені, розбили кілька стекол у губернаторському будинку й ранили поліцеймейстера. Тоді він розгнівався й махнув хусткою.Юрба була так порушена, що залп довелося повторити, і вбитих було багато — сорок сім чоловік; з них дев’ять жінок і троє дітей, чомусь усе дівчинок. Поранених було ще більше. Всупереч наполяганням навколишніх, підкоряючись почуттю якоїсь дивної, нестримної й болісної цікавості, він поїхав дивитися вбитих, звалених у пожежному сараї третьої поліцейської частини. Звичайно, не потрібно було їздити; але, як у людини, що сделали швидкий, необережний і безцільний постріл, була в нього потреба наздогнати кулю й схопити її руками, і здавалося, що якщо він сам подивиться на вбитих, то щось зміниться на краще.У довгому сараї було темно й прохолодно, і вбиті, під полосою сірого брезенту, лежали двома правильними рядами, як на якійсь незвичайній виставці: імовірно, до приїзду губернатора підготувалися й убитих уклали в найкращому порядку, пліч — о — пліч, особою нагору. Брезент закривав тільки голову й верхню частину тулуба, ноги, точно для рахунку, залишалися на очах — нерухливі ноги, одні в стоптанных, рваних чоботах і черевиках, інші голі й брудні, що дивно біліють крізь бруд і засмагу. Діти й жінки були покладені особливо, у сторонці; і в цьому знов — таки відчувалося бажання зробити як можна більше зручним огляд трупів і їхній підрахунок. І було тихо — занадто тихо для такої великої кількості людей, і вошедшие живі не могли розігнати тиші. За дощатою тонкою перегородкою возився біля коня конюх; видимий, і він не підозрював, що за стеною є хто — небудь, крім мертвих, тому що говорив коня спокійно й сердечно: — Тпрру, диявол! Стій, коли говорять.Губернатор глянув на ряди ніг, що йшли в темряву, і стриманим басом, майже пошепки сказав: — Однак багато!Через спину його висунувся помічник пристава, дуже молодий, з безвусою, вугруватою особою й, козиряючи, голосно доповів: — Тридцять п’ять чоловіків, дев’ять жінок і троє дітей, ваше превосходительство.Губернатор сердито поморщився, і помічник пристава, козирнувши, знову пропав за його спиною. Йому ще хотілося, щоб губернатор звернув увагу на доріжку між трупів, що була ретельно прометена й злегка присипана піском, але губернатор не помітив, хоча уважно дивився долілиць. — Дітей троє? — Троє, ваше превосходительство. Накажете зняти брезент?Губернатор мовчав. — Отут є різні особи, ваше превосходит