povnij zmist grafin zoshhenko m m - Шкільний Всесвіт

Графинкогда Леніну було вісім років, з ним трапилася одна маленька історія, про яку згодом, через багато років, розповіла його старша сестра Ганна Іллівна.Ганна Іллівна говорила про свого брата, що він був великий пустун. Але разом з тим він був дуже правдивий хлопчик. Він ніколи не брехав і завжди визнавався у своїх витівках.Але один раз із ним трапилася така подія.Разом з батьком і зі своїми сестрами маленький Володя поїхав у Казань.Там, у Казані, проживала їхня родичка, тітка Аня.І от вони до неї приїхали.А в тітки Ані теж були діти — двоюрідні брати й двоюрідні сестри Леніна.Зустріч була цікава.Діти багато пустували, бігали, грали в різні ігри.І один раз до того расшалились, що перекинули на підлогу графин, що стояв на столику.Це в них була якась весела гра. Вони друг від друга бігали. І Володя, бігаючи по кімнаті, наткнувся на цей столик. Столик похитнувся, гарний кришталевий графин упав на підлогу й розбився вщент.Діти навіть не помітили, хто саме розбив графин. Усі бігали й усе носилися по кімнаті.І тільки коли розбився графин, діти присмирніли.Раптом відкриваються двері, і в кімнату входить тітка Аня.Тітка Аня почула дзенькіт і шум і от прийшла подивитися, що трапилося.І, побачивши на підлозі розбитий графин, тітка Аня запитала: — Діти, хто з вас розбив цей графин?І всі діти стали говорити: це не я.І маленької Володя теж сказав: це не я.І сказав він це так тихо, що ледве можна було почути його.Він сказав неправду, тому що він у перший момент злякався. Все — таки чужий будинок, чужа квартира, мало знайома тітка Аня. І, крім того, він з усіх був самий маленький. І отут у нього не повернувся язичок сказати: це я.Тоді тітка Аня говорить: — У такому випадку виходить, що графин сам розбився. Напевно, йому нудно стало на столі стояти — от він і впав.Діти засміялися й говорять: — Напевно, він хотів з нами побігати. І от тому він стрибнув зі столика на підлогу. Але він, бідненький, забув, що він скляний, і розбився.І діти знову засміялися.Тільки один маленький Володя не засміявся. Він пішов в іншу кімнату й сіл у вікна. І довго там сидів і про щось думав. І тільки до вечора він став пустувати із хлопцями.Але от пройшло два місяці.Уже з Казані вони давно виїхали. І знову жили у своєму містечку Симбірську.І от якось увечері, коли діти лягали спати, мати підійшла до Володиной ліжечка й бачить, що хлопчик про щось гірко плаче.Мати запитала: — Про що ти плачеш?І хлопчик, схлипуючи, сказав: — Мама, коли ми були в Казані, я сказав тітці Ані неправду. Я сказав, що це не я розбив графин, а це я розбив графин.Мама стала утішати хлопчика.Вона сказала: — Ну. Це нічого. Не плач. Я напишу тітці Ані лист. І вона, напевно, тебе простить.Володя, схлипуючи, сказав: — Ти неодмінно напиши лист тітці Ані. Напиши, що це я розбив.Мама знову стала утішати його. І тоді Володя заспокоївся й заснув.Цілуючи й закриваючи ковдрою свого маленького сина, мати подумала:“Яка дивна дитина: він два місяці пам’ятала про цю історію й два місяці засмучувався, що він випадково сказав неправду. Але тепер, коли він зізнався, йому стало легко, і от він навіть із посмішкою заснув”.На інший день мама написала тітці Ані лист. І незабаром тітка Аня відповіла, що вона зовсім не гнівається на милого племінника й знову чекає його до себе вгости.

Додав: