povnij zmist golova revvoensoveta respubliki sholoxov m a - Шкільний Всесвіт

Республіка наша не особливо величезна — всього — на — всього дворів із сотню, і

міститься вона від станиці верст за сорок по Топкій балці.У республіку вона перевершила таким способом: на провесне ворочаюся я до рідних куренів з армії товариша Будьонного, і вибирають мене гражданы в голови хутора за те, що маю два ордени Червоних Прапора за свою доблесну хоробрість під Врангелем, які товариш Будьонний особисто мені навішав і руку дуже поважно жал.Заступив я на цю посаду, і жили б ми хутором на мирному положенні, подібно всьому народу, але незабаром у наших краях з’явилася банда й присучилась наш хутір ущент розоряти. Наїдуть, то коней заберуть, дохлих шкапов в обмін залишають, то останній кормишко потруять.Народець навколо нашого хутора — паскудный, банді віддають перевагу й зустрічають її хлібом — сіллю. Побачивши такий обіг сусідніх хуторів з бандою, скликав я на своєму хуторі схід і говорю громадянам: — Ви мене поставили в голови?.. — Ми. — Ну, так я від імені всіх пролетарьятов у хуторі прошу вас дотримувати своєї автономії й у сусідні хутори припинити рух, потім що вони — контри й нам з ними дуже навіть совісно одне стьобання топтати… А хутір наш теперича буде прозиватися не хутором, а республікою, і я, будучи вами обраний, призначаю собі головою Реввійськрада республіки й повідомляю облогове навкруги положення.Які несвідомі — помовчують, а молоді козаки, що побували в Красноармии, сказали: — У добру годину!.. Без голосування!..Отут почав я їм мова говорити: — Давайте, товариші, підсобимо Радянської нашої влади й вступимо з бандою в бій до останньої краплі крові, тому що вона є гідра й у корені, подлюка, підгризає всеобчую соціалізму!..Старі, перебуваючи позаду людей, спочатку супротивничали, але я матерно їх агітував, і все із мною погодилися, що Радянська влада є матір наша годувальниця й за ейный поділ повинні ми все категорично триматися.Написали сходом папір у станишный виконком, щоб видали нам гвинтівки й патрони, і нарядили їхати в станицю мене й секлетаря Никона.Раненько на світанку запрягаю свою кобыленку, і їдемо. Верст десять покрили, у балку з’їжджаємо, і бачу я: вітер пилок схоплює по дорозі, а за пилком п’ятеро верхівкових назустріч біжать.Занудьгувало отут у мене в серединці. Догадуюся, що скакають злі вороги із цієї самої банди.Ніякий нициативы із секлетарем ми не придумали, та й придумати було неможливо: тому — степ навкруги лягла, до страмоты растелешенная, ні тобі кустика, ні тобі ярка або балочки, — і зупинили ми кобилу посередь путя…Зброї при нас не було, і були ми необразливі, як сповите дитя, а скакати від кінних було б дуже навіть нерозумно.Секлетарь мій — напужанный цими злими ворогами, і стало йому дуже погано. Бачу, прицеляется сигать із візка й бечь! А куди бечь, і сам не знає. Говорю я йому: — Ти, Никін, прищеми хвіст і не рыпайся! Я голова Ревсовета, а ти при мені секлетарь, те повинні ми з тобою й смерть у купі приймати!..Але він, як несвідомий, сигнул з візка й пішов клацати по степу, тобто до того шпарко, що каи начебто й гончими не наздогнати, а насправді кінні, увидамши така втеча по степу підозрілого громадянина, припустили за ним і незабаром наздогнали його біля кургашка.Я шляхетно зліз із візка, проковтнув всі невідповідні папери й документи, дивлюся, що воно далі буде. Тільки бачу, поговорили вони з ним дуже трошки й, скупчившись всі разом, зачали його рубати шашками хрест — навхрест. Вдарился він обземь, а вони кишені його обшарили, повозилися біля й назад на коней, сыпят до мене.Я бачу, жарту жартами, а пора вуж і хвіст на сторону, але нічого не попишеш — чекаю. Підскакують.Попереди отаман ихний, Фомін на прізвисько. Залохмател весь рудою бородою, финозомия в запалі, а сам собою звірячий і очами лупает. — Ти самий Богатирьов, голова? — Я. — Переказывал я тобі головування кинути? — Чув про це… — А чому не кидаєш?..Задає він мені подібні підлі питання, але виду не подає, що гневается.Вдарился я отут у відчайдушність, тому — бачу, від такого кумпанства все одного голови на плечах не віднесеш. — Тому, — відповідаю перед ним, — що я в Радянської влади твердо стою на платформі, всі програми до тонкості дотримую й із платформи цієї ви мене категорично не зіпхнете!..Вилаяв він мене непотрібними словами й плетюганом з ретельністю секанул по голові. Валом лягла в мене через все чоло чутлива шишка, калібром вийшла із запеклий огірок, які на насіння баби залишають…Пом’яв я этую шишку скрозь пальців і говорю йому: — Дуже навіть некрасиво ви звірствуєте через вашу несвідомість, але я сам громадянську війну зламав і нещадно знищив тому подібних Врангелей, два ордени від Радянської влади маю,
а ви для мене є порожню незначність, і я вас в упор не бачу!..Отут він до трьох разів розлітався, бажав конем мене стоптати й батогом сек, але я залишився непохитний на своїх підстановках, як і вся наша пролетаровская влада, тільки кінь копитом расшиб мені коліно й у вухах від таких сутичок гудів негарне дзвоніння. — Іди передом!..Женуть вони мене до кургашку, а біля того кургашка лежить мій Никін, весь кров’ю підплив. Зліз один з них із сідла й обернув його догори животом. — Дивися, — говорить мені, — ми й тебе зараз поконовалим, як твово секлетаря, коли не відступишся від Радянської влади!..Штани й исподники в Никона були спущені нижче й половою питання весь шашками порубанный до безобразності. Боляче мені стало дивитися на таке з — вание, відвернувся, а Фомін ощеряется: — Ти не відвертай ніс! Тебе в точності так обладнаємо й хутір ваш заскнілий комуністичний ясним вогнем запалимо із чотирьох кінців!..Я на слова гарячий, невтерпеж мені стало переносити, і відповідаю їм дуже жорстоко: — По мені пущай зозуля в леваді поплаче, а що стосується нашого хутора, то він не один, окромя його, по Росії їх більше тыщи є!Дістав я кисет, висік вогню кресалом, закурив, а Фомін коня поводьями торкає, на мене наїжджає й говорить: — Дай, братуха, закурити! У тебе табачишко є, а ми другий тиждень бідуємо, кінський кал куримо, а за це не будемо ми тебе стратити, зарубаємо, як у чесному бої, і родині твоєї перепоказуємо, щоб забрали тебе поховати… Так поживей, а то нам час не терпить!..Я кисет — те в руці тримаю, і кривдно мені стало до гіркоти, що тютюн, рощенный на моєму городі, і буркун пахучий, на землі радянської коханный, будуть курити такі злісні паразити. Глянув на них, а вони все побоюються до крайності, що розвію я по вітрі тютюн. Простягнув Фомін із сідла руку за кисетом, а вона в нього в тремтіння перевершила.Але я так і спрацював, витрусив на повітря тютюн і сказав: — Убивайте, як проміж себе розташовуєте. Мені від козацької шашки смерть прийняти, вам, голуби, неодмінно на криничних журавлях гратися, одна мода!..Почали вони мене дуже холоднокровно рубати, і впав я на сиру землю. Фомін з нагана вдарил два рази, груди мені й ногу прострелив, але отут услыхал я зі шляху:Пуць!.. Пуць!..Кулі заюжали коло нас, по бурьянку шарудять. Змелися мої убивцы й — ходу! Бачу, по шляху міліція станишная порошить. Підхопився я зопалу, пробіг саджений п’ятнадцять, а кров ока застить і навкруги — навкруги з — під ніг котиться земля.Пам’ятаю, закричали: — Братики, товариші, не дайте пропасти!І потух в очах біле світло…Два місяці пролежав колодою, мова онімів, пам’ять відбило. Прийшов у самопочуття — лабетів, а ліва нога у відсутності: відрізана через антонова вогню…Возвернулся додому з окружної лікарні, чикиляю якось на милиці біля призьби, а у двір їде станишный військком і, не здороваючись, допитується: — Ти чому прозивався головою Реввійськрада й республіку оголосив на хуторі? Ти знаєш, що в нас одна республіка? З якої причини автономію заводив?!Тільки я йому на це дуже навіть відповів: — Прошу вас, товариш, отут не сурьезничать, а зарахунок республіки можу пояснювати: була вона з нагоди банди, а теперича, при мирному обходженні, називається хутором Топчанским. Але поимейте собі у виді: коли на Радянську владу назад вийде напад білих з і інших сволот, то ми з кожного хутора сумеемся зробити міцність і республіку, старих і парубійків на коней посажаем, і я хоча й втративши одну ногу, а перший категорично піду проливати кров.Нема чим йому було супротив мене крити, і, руку мені потисши дуже міцно, виїхав він тим слідом назад. 1925