povnij zmist golos prirodi lyeskov n z chast 1 - Шкільний Всесвіт

Лєсков Н. С.ГОЛОС ПРИРОДИ

ГЛАВА ПЕРША

Відомий військовий письменник генерал Ростислав Андрійович Фаддеев, що довго супроводжував покійному фельдмаршалові Барятинскому, розповідав мені наступний забавний випадок.Проїжджаючи з Кавказу в Петербург, князь один раз відчув себе в дорозі нездоровим і покликав доктора. Було це, якщо я не помиляюся, здається, у Темир — Хан — Шурі. Доктор оглянув хворого й знайшов, що небезпечного в його стані нічого ні, а що він просто стомився і йому необхідно відпочити один день без дорожньої хитавиці й тряски в екіпажі.Фельдмаршал послухався доктора й погодився зупинитися в місті; але станційний будинок було тут препоганий, а частки приміщення, по непередбаченості такого випадку, приготовлено не було. — З’явилися несподівані турботи: куди помістити на добу такого іменитого гостя.Пішла суєта так бігання, а нездоровий фельдмаршал тим часом помістився в поштовій станції й улігся на брудному дивані, що для нього тільки чистою простынею покрили. Тим часом звістка про цю подію, зрозуміло, незабаром облетіло все місто, і всі військові побігли скоріше чиститися й парадиться, а цивільні — чоботи наваксили, скроні припомадили й стовпилися проти станції на іншому тротуарі. Коштують і фельдмаршала виглядають — чи не здасться у вікно?Раптом, ні для кого зненацька й негаданно, одна людина всіх позаду розіпхала, вискочив і побіг прямо на станцію, де фельдмаршал на простирадлі на брудному дивані лежав, і почав кричати: — Я цього не можу, у мені голос природи здіймає!Подивилися на нього всі й подивилися: що за нахаба такий! Місцеві мешканці все цієї людини знали, і знали, що сан у нього не великий — тому що він був не цивільний, не військовий, а просто смотрителишка при якімсь місцевому маленькому інтендантському або комісаріатському запасі, і гриз разом з пацюками казенні сухарі так підошви, і таким манером собі саме через дорогу проти станції гарненький дерев’яний будиночок з мезоніном нагрыз.

ГЛАВА ДРУГА

Прибіг цей доглядач на станцію й просить Фаддеева, щоб неодмінно про нього доповісти фельдмаршалові.Фаддеев і всі інші сталі його відговорювати. — Навіщо вам, — це зовсім не потрібно й ніякого прийому чинів отут не буде, — фельдмаршал тут тільки для тимчасового відпочинку від своєї утоми й, як відпочине, знову виїде.А інтендантський доглядач на своєму коштує й ще більше запалився — просить, щоб неодмінно про нього князеві доповіли. — Тому що я, — говорить, — не слави шукаю й не почестей, а в тім самому виді саме й стою, як вами сказано: не по службі, а по ретельності моєї йому подяки, тому що я всім на світі князеві зобов’язаний і тепер у всім моєму благоденстві, голосом природи збуджуємо, бажаю йому вдячно борги віддати.Його запитали: — А в чим ваш борг природи полягає?А він відповідає: — Такий мій борг вдячної природи, що князеві тут у казенній неохайності недобре відпочивати, а в мене саме звідси візаві будинок, свій будинок з мезоніном, і дружина в мене з німкень, будинок наш утримується в чистоті й охайності, то в мене для князя й для вас є на мезоніні кімнати світлі, чисті, скрізь на всіх вікнах фіранки білі з мереживами, і на чистих постелях тонка білизна полотняне. Я бажаю з більшою привітністю прийняти в себе князя, як батька рідного, тому що я всім у житті йому зобов’язаний і без того звідси не піду, щоб йому не було повідомлено.Так він наполегливо на цьому стояв і не хотів іти, що фельдмаршал з іншої кімнати услыхал і запитує: — Який це шум? Чи не можна мені доповісти: про що така розмова чутно?Тоді Фаддеев усе доповів, а князь знизав плечима й говорить: — Рішуче не пам’ятаю, який такий це людина й чим він мені зобов’язаний; а втім, подивитеся його кімнати, які він пропонує, і якщо вони краще цієї халупи, то я запрошення його приймаю й за занепокоєння йому заплачу. Довідатися — скільки хоче?Фаддеев пішов мезонін в інтенданта оглянув і доповідає: — Приміщення дуже спокійне й чистота незвичайна, а про плату хазяїн і чути не хоче. — Як так, і отчого? — запитав фельдмаршал. — Говорить, що він багато вам зобов’язаний і голос природи його спонукує за щастя виразити вам борг подяки. А інакше, — говорить, — якщо платити хочете, то я й дверей своїх відкрити не можу.Князь Барятинский засміявся й цього чиновника похвалив. — Однак, я зауважую, — говорить, — він молодець і з характером — це в нашій стороні стало рідко, і я таких людей люблю: згадати, чим він мені зобов’язаний, я не можу, але до нього перейду. Давайте вашу руку і йдемо звідси.

ГЛАВА ТРЕТЯ

Перейшли вулицю й… у двір; а у хвіртки вже фельдмаршала зустрічає сам доглядач — припомажен, пригладжений, на всі ґудзики застебнуть і з особою самим радісним.Князь як оглянувся навколо — бачить, все чисто, світле сіяє, за палісадником зелень весела й троянди в кольорі. Князь і сам розвеселився.Запитав: — Як хазяїна кличуть?Той відповідав щось начебто Пилип Філіппов Філіппов.Князь продовжує з ним розмова й говорить: — Дуже в тебе добре, Пилип Филиппыч, — і мені подобається; тільки одного я ніяк пригадати не можу: де й коли я тебе зустрічав або бачив, і яке я тобі міг послугу зробити?А доглядач відповідає: — Ваша світлість мене дуже бачили, а коли — це якщо забули, то після порозуміється. — Навіщо ж після, коли я зараз тебе хочу згадати.Але доглядач не сказав. — Прошу, — говорить, — у вашої світлості прощення: якщо ви самі цього не згадали, то я сказати не смію, але голос природи вам скаже. — Що за дурницю! який “голос природи”, і отчого ти сам сказати не смієш?Доглядач відповідає: “так, не смію”, і очами потупився.А тим часом вони прийшли на мезонін, і тут ще краще чистота й порядок: підлога весь милом вимите й хвощем натертий, так що світиться, посередине й уздовж всіх чистеньких сходів постелені білі доріжки, у вітальні диван і на круглому переддиванном столі великий поліванний глечик з водою, і в ньому букет із троянд і фіалок, а далі — спальна кімната з турецьким килимом над ліжком, і знову столик і графин із чистою водою і склянка, і знову інший букет квітів, а ще на особливому столику перо, і чорнильниця, і папір з конвертами, і сургуч із печаткою.Фельдмаршал відразу оглянув все це оком, і дуже йому сподобалося. — Видно, — говорить, — що ти, Пилип Филиппыч, людина полірований, знаєш, що як треба, і я тебе дійсно начебто десь бачив, але не можу згадати.А доглядач тільки посміхається й говорить: — Не турбуйтеся: через голос природи це все порозуміється.Барятинский розсміявся: — Ти, — говорить, — братик, після цього й сам не Пилип Пилипович, а “голос природи”, — і дуже цією людиною зацікавився.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Ліг князь у чисту постіль — ноги й руки витягнув, і так добре йому стало, що він відразу ж задрімав: прокинувся через годину в прекрасному розташуванні, а перед ним уже коштує прохолодний шербет вишневий, і цей самий хазяїн просить його викушати. — Ви, — говорить, — на ліки медиків, ваша світлість, не покладайтеся, а в нас природа й вдихання атмосфери пользуют.Князь весело йому відповідає, що все це, говорить, дуже добре, але я тобі повинен зізнатися — я в тебе прекрасно спав, але, чорт мене візьми, і в сні все думав: де ж я тебе бачив, або ніколи не видал?А той відповідає: — Ні, — говорить, — ви изволили дуже добре мене бачити, але тільки зовсім в іншому виді природи й тому тепер не визнаєте.Князь говорить: — Добре, нехай так; але тепер тут, крім мене й тебе, нікого ні, якщо ж там у сусідній кімнаті хто є — те вийшли всіх їх геть, нехай на сходах постоять, а ти мені відверто скажи без усякої таємності: хто ти такий був і в чому твоя злочинна таємниця, — я можу тобі обіцяти випросити прощення й обіцянку своє виконаю, як є я щирий князь Барятинский.Але чиновник навіть посміхнувся й відповідав, що за ним рівно ніякий провинной тайности немає й ніколи не було, а він не сміє тільки “сконфузити” князя за його непам’ятливість. — Так і так, — говорить, — я вашу світлість за ваше добро постійно пам’ятаю й на всіх молитвах поминаю; а наш государ і все царське прізвище постійно кого раз бачили й помітили — того вуж ціле століття пам’ятають. Тому дозвольте, — говорить, — мені вам словесно про себе нічого не згадувати, а у свій час я все це вам у ясних прикметах голосом природи виявлю — і тоді ви згадаєте. — А яке ж ти до цього засіб маєш голосом природи все виявляти? — У голосі природи, — відповідає, — всі засоби є.Князь посміхнувся дивакові й говорить: — Це твоя правда, — сказав князь, — забувати кепсько, і наш государ і царське прізвище дійсно дивно які пам’ятливі; але в мене пам’ять слабка. Не знімаю з тебе волі, роби як знаєш, тільки я бажаю знати: коли ж це ти будеш мені свій голос природи виявляти, тому що я себе тепер у твоєму будинку вже дуже добре відчув і після напівночі, холодком, хочу виїхати. А ти мені повинен сказати: чим тебе нагородити за мій спокій, що я в тебе мав, — тому що на це вже такий є мій звичай.Доглядач відповідає: — Я до напівночі встигну вашої світлості цілком весь голос природи відкрити, якщо тільки ви в міркуванні моєї нагороди не відмовите мені те, що я становлю собі за драгоценнейшее. — Добре, — відповідає князь, — даю тобі своє слово, що всі, про що попросиш, я тобі зроблю, але тільки не проси неможливого.Доглядач відповідає: — Я неможливого просити не стану, а в мене таке бажання найбільше на світі, щоб ви виявили мені протекцію — зійшли до мене в нижні покои й сіли з нами за стіл і що — небудь з’їли, або навіть хоч просто так посиділи, тому що я нині справляю моє срібне весілля, після двадцяти п’яти років, як я на Амалии Іванівні женився по вашому милосердю. А буде це до вечора в одинадцятій годині; опівночі ж, як вам завгодно, ви можете благопристойно холодком виїхати.Князь погодився й слово дав, але тільки все — таки знову ніяк не міг згадати: що це, і звідки ця людина, і отчого він двадцять п’ять років тому женилася на Амалии Іванівні по його милосердю? — Я навіть із задоволенням піду на вечерю до цього дивака, — сказав князь, — тому що він мене дуже займає; та й по правді сказати: мені самому щось пам’ятається, не те щодо його, не те щодо Амалии Іванівни, а що саме таке — пригадати не можу. Почекаємо голосу природи!

ГЛАВА П’ЯТА

До вечора фельдмаршал зовсім поправився й навіть ходив гуляти з Фаддеевым — місто подивилося й заходом сонця помилувалося, а потім, як вернувся додому о десятій годині, хазяїн уже його чекає й до стола просить.Князь говорить: — Дуже радий, зараз прийду.Фаддеев пожартував, що це навіть і до речі, тому що він після прогулянки відчув апетит і дуже хотів з’їсти, що там Амалия Іванівна наготувала.Барятинский побоювався тільки того: не посадив би його хазяїн на першому місці й не став би подавати багато шампанського так пригощати. Але всі ці побоювання були зовсім даремні: доглядач і за столом показав стільки ж приємного такту, як і в усі попередні годинники, які князь провів у його будинку.Стіл був накритий щеголевато, але просто; у залку, дуже просторому, сервіровка охайна, але скромна, і запалені два чорні чавунні канделябри прекрасної французької роботи, у кожному по семи свіч. А вино коштує гарних сортів, але все місцеве, — але між ними толстопузенькие бутылочки з ручними написами.Це — наливки й водицы різних сортів і чудового смаку, і малинові, і вишневі, і з аґрусу.Став доглядач гостей розсаджувати й теж знову показав свою спритність: не повів князя в кінець стола до хазяйського місця, а посадив його, де той сам хотів, — між ад’ютантом князя й прехорошенькою дамочкою, щоб було фельдмаршалові з ким сказати й коротке слово й люб’язностями до приємної підлоги зайнятися. Князь із дамочкою відразу ж дуже розговорився: він цікавився, звідки вона, і де виховала, і яке в такому далекому повітовому місті знаходить для себе розвага?Вона йому на всі його питання відповідала дуже сміло й без усякої манірності й відкрила, що найбільше, начебто, читанням книг займається.Князь запитує: які вона книги читає?Вона відповідає: Поля — Де — Кока романи.Князь засміявся: — Це, — говорить, — веселий письменник, — і запитує: — Що ж ви саме читали: які романи?Вона відповідає: — “Кондитер”, “Мусташ”, “Сестра Ганна” та інші. — А своїх російських письменників не читаєте? — Ні, — говорить, — не читаю. — А чому так? — У них мало світського. — А ви любите світське? — Так. — Чому ж це так? — Тому, що ми про своє життя самі все знаємо, а те цікавіше.І отут говорить, що в неї є брат, що складає роман зі світського життя. — От це цікаво! — сказав князь. — Чи не можна хоч трошки бачити, що він там пише? — Можна, — відповідала дама, і на хвилиночку встала й принесла невеликий зошит, у якій Барятинский, глянувши тільки на першу сторінку, і весь розвеселився й подав її Фаддееву, сказавши: — Подивитеся, як жваво почато!Фаддеев подивився на перші рядки світського роману, і йому стало весело.Роман починався словами: “Я, як світська людина, встаю о дванадцятій годині й ранковому чаї будинку не п’ю, а їжджу по ресторанах”. — Чудово? — запитав Барятинский. — Дуже добре, — відповідав Фаддеев.У цей час усе розвеселилися, а хазяїн устав, підняв нагору келих із шипучим цимлянським і говорить: — Ваша світлість, прошу вашого дозволу, до загального й мого задоволення, у цей дорогоцінний для мене день дозволити мені изъяснить: хто я такий, і звідки й кому всім, що маю до свого благоденства, зобов’язаний. Але не можу я цього викласти в хладном слові людського голосу, тому що я вчений на самі дрібні гроші, а дозволите мені у всьому законі мого єства при всіх урочисто випустити глас природи!Отут уже прийшов час самому фельдмаршалові сконфузитися, і він до того змішався, що нагнувся долілиць, начебто хотів серветку підняти, а сам шепотить: — Їй — богу, не знаю, що йому сказати: що це він таке запитує?А дамочка, його сусідка, щебече: — Не бійтеся, дозволяйте: вуж Пилип Пилипович дурного не видумає.Князь думає: “Э, була — не була, — нехай испущает голос!” — Я такий же гість, — говорить, — як і всі інші, а ви хазяїн — робіть, що ви хочете. — Дякую всіх і вас, — відповідає доглядач і, махнувши головою Амалии Іванівні, говорить: — Іди, дружина, принеси, що ти сама знаєш, власними твоїми руками.

ГЛАВА ШОСТА

Амалия Іванівна вийшла і йде назад з большою, яскраво отполированною медною валторною, і подала її чоловікові; а він взяв, приклав трубу до вуст і весь в одне мгновенье перемінився. Тільки що надув щоки й видав один тріскучий розкат, як фельдмаршал закричав: — Довідаюся, брат, тебе, зараз довідаюся: ти єгерського полку музикант, якого я за чесність над шахраєм інтендантом доглядати посилав. — Точно так, ваша світлість, — відповідав хазяїн. — Я вам цього нагадувати й не хотів, а сама природа нагадала.Князь обійняв його й говорить: — Выпьемте, добродії, всі раптом тост за чесну людину!І неабияк таки випили, а фельдмаршал зовсім видужав і виїхав надзвичайно який веселий