povnij zmist frontova storinka bikiv v 1 5 - Шкільний Всесвіт

1На зарослим бур’яном межі, нерівний бруствер окопу й самотню гармату із затуманеної височіні сипався сніг. Студений північний вітер своевластно буйствував у неприбраному кукурудзяному полі, смикав і рвав мерзлі зламані стебла, наповнюючи простір сумовитим завиванням хуртовини.Сніг пішов надвечір, коли на величезному рівнинному просторі затих гуркіт бою й деякі з уцілілих відійшли на схід. Тепер отут було тихо й порожньо, лише смрадно чадили танки, що догоряли, валялися передки гармат, візки, убиті коні й скрізь трупи, трупи… Німецькі танки, прорвавши оборону, глухо ревіли в сніжній далечіні, швидко несучи із собою багатоголосий гуркіт бою. Гуркіт його, однак, уже вщухав, стрілянина віддалилася, лише зрідка найдужчий або найближчий вибухи трясли землю. Дрібні грудки із бруствера котилися тоді в окоп і приглушено стукали по одубевшей плащ — наметі, під якою лежав командир цього знаряддя сержант Скварышев. Він був убитий ранком під час першої атаки, і, як тільки небагато затихло, єфрейтор Кеклидзе, знявши із себе плащ — намет, накрив командира. Через яку — небудь годину треба було накривати й самого Кеклидзе, але зробити це вже було нема чим і ніколи — живі відбивали нову атаку, що потім випливає. Так присипаний снігом єфрейтор і залишився до вечора в зім’ятій кукурудзі, серед розкиданих гільз і порожніх снарядних ящиків.Його треба було поховати, щоб ворог не поглумився над трупом, але в Тимошкина вже не вистачало сили встати із бруствера й дійти до вбитого, так вимотав його цей важкий день. Боліла поранена рука, хотілося покласти її зручніше й не рухати, — здавалося, це зменшить біль. Спочатку, коли осколок німецької міни полоснув по долоні, Тимошкин не відчув особливого болю; не дуже дошкуляла вона й після того, як навідник Щербак двома індивідуальними пакетами перев’язав рану. У той час німецькі танки підійшли до самих посадок — у двохстах метрах від вогневої позиції, і сорокапятчики стріляли по них подкалиберными. Потім танки все — таки прорвалися в тили полку, піхота відступила, і артилеристи залишилися одні. Кинути гармату вони не мали права, а вивезти її було не можна — обидві їхні трофейні коні виявилися вбитими. Цю сумну новину їм приніс тільки що вилізлий з кукурудзи їздовий Здобудька. Низько опустивши голову, він винувато стояв тепер між станин, у своїй короткій, обпаленій унизу шинелі, і, відвернувшись від вітру, мовчав. Навпроти, прислонясь до щита гармати, зло дивився на нього навідник Щербак.Звуки бою тим часом усе віддалялися, вибухи ріділи, уже треба було вслухуватися, щоб крізь вітер уловити тріск кулеметних черг, які півгодини назад шаленим гуркотом оглушали простір. Німецької піхоти, видимо, прорвалося небагато й тепер отут, на поле бою, не чутно було нікого. Будь в артилеристів хоч яке — небудь тягло, вони, можливо, змогли б урятувати пушку й себе. Але коней у них не було, і винуватцем свого нового лиха бійці вважали Здобудьку. — Чортовий недотепа, — зллився Щербак, засовуючи в кишені ватяних штанів свої більші змерзлі руки. — Запрягти б тепер самого в гармату так урізати батогом по боці!Вони лаяли їздового за те, що загинули їхнього коня, хоча — самі розуміли — не велика була в тім провина літнього солдата Здобудьки. Чи багато можна запитати із призовника, що усього два тижні назад прийшов у батарею й тільки ще почав освоюватися на війні, як трапилося це нещастя. Хіба можна було зберегти коней, коли гинули роти й батальйони, коли німецькі танки шквальним вогнем знищували все живе в окопах, на вогневих позиціях, у траншеях, кукурудзі.Притискаючи до грудей поранену руку, Тимошкин тупо дивився на знаряддя. Утома і якесь внутрішнє заціпеніння свинцевою вагою сковували тіло, що жадало тепер тільки спокою, а думки дарма металися в голові в пошуках виходу. І все — таки треба було щось робити, якось шукати порятунку.Щербак тим часом мовчачи й зло тупцював біля гармати.Це була маленька сорокапятка, що не менше, ніж людям, перепало за сьогоднішній день. У сталевому щиті її зяяли дві рвані пробоїни від крупнокалиберных куль, правий закрилок був косо підрублений, напевно більшим осколком, на колесах висіли жмути гуми. Казенник так загострився від пострілів, що й тепер ще був теплим, і сніжинки, осідаючи на ньому, відразу ж перетворювалися в краплі води.Тривожно шелестіло на вітрі кукурудзяне поле, у недоброму передчутті супилося небо — насувалася холодна хуртовинна ніч. Широко розставивши ноги, запорошений снігом, у ватнику й зрушеної на вухо шапці, Щербак заклопотано стояв біля щита. Звичай
но, йому жаль було цієї пушечки, з якої вони пройшли від Дністра до Балатону і яка не раз рятувала їм життя й виручала піхоту. Під Кишиневом, коли німці проривалися з оточення, якийсь гітлерівець метнув у неї протитанкову гранату. На щастя, він промахнувся, граната перелетіла через щит і, розірвавшись позаду, перебила тільки станину. В артмастерской на станину наварили сталеву латку, і хлопці говорили, що це щасливий знак, з яким пушка напевно доживе до миру. Потім, уже в Угорщині, бронетранспортер позначив її щит косою кульовою вм’ятиною. Тиждень назад чергою з “мессершмитта” пробило сошник, тоді ж ранило й правильного Перчика. Люди в розрахунку поступово мінялися — поранених відправляли в госпіталі, убитих ховали. Довше всіх залишався в ладі мовчазний сержант Скварышев. Але от сьогодні не стало Скварышева, і, здається, прийшов кінець і знаряддю.Добре, якби найшлася протитанкова граната або хоча б один снаряд. У таких випадках коштувало всипати в канал жменя піску й вистрілити, як стовбур розірвало б на шматки. Але снаряда в них не було. Щербак перекидав всі ящики, переворушив чоботом у снігу дзвінкі, порожні, що виливали пороховий сморід гільзи й нічого не знайшов. Залишалося одне — вийняти клин. Поковырявшись у затворі, Щербак зробив це й крикнув Здобудьке: — Знімай мішок.Не запитуючи навіщо, їздовий зняв через єдині свій речовий мішок, розв’язав лямки, і навідник кинув у нього півпудовий клин і приціл. — ПРО, те важко! Як же нисти цэ? — невдоволено забурчав Здобудька.Щербак рішуче обірвав його: — Не ний! Сам понесу.Він відставив мішок убік, зрушивши шапку, почухав потилицю, оглянувся, потім вийняв із чобота фінку й пішов у кукурудзу. Здобудька неохоче поплівся слідом.Вони довго бродили по потоптаному кукурудзяному полю, поки наламали по оберемку стебел, принесли, кинули їхніх меж станин і знову пішли вже далі, де кукурудза була густіше. Тимошкин як і раніше сидів на бруствері, тримаючи біля грудей свою сповиту, як лялька, руку, і чекав. Мовчання й одноманітний шум вітру наганяли тугу, і в голові хлопця проносилися низки невеселих, безладних думок.Ще вчора вони жили отут, як можна до пори до часу жити на війні, — зрідка стріляли по німцях, подовгу сиділи у вузькому окопчике — ровику, чекали вечора, коли старшина приносив вечерю, мерзнули й багато курили. Уночі, виставивши вартового, обпали, тісно пригорнувшись друг до друга. У спокійну мінуту заряджаючий Кеклидзе, як про загублений рай, згадував далеку Грузію, шашлик, вино й своїх близнюків — хлопців. Командир Скварышев найчастіше мовчав, хоча цей розумний, утворений москвич міг би розповісти багато про що. І от не стало вже Скварышева, засипає снігом Кеклидзе, ранком відправили в госпіталь Румкина, розгромлений полк, невідомо, що стало з усією їхньою дивізією… Як тепер вибиратися із цієї пастки, як пробитися до своїм? І чому усе тихіше й рідше розриви? Може, німці вже прорвалися до Дунаю?Помітно темніло. Сніжна крупа все сипалася й сипалася із затягнутого попелястим мороком низького неба. Швидко зникали під снігом трупи, чорні плями лійок; рівнинний простір поглинали нічні сутінки, лише спереду тускло сіріли покалічені дерева посадок. Не стало видно й довготелесого німця, якого під час атаки майже в самої вогневої застрелив з автомата Щербак. Закинувши волосату голову, німець із полудня здивовано дивився на них зупиненим поглядом. Тепер і його вкрив сніг.Раптом у кукурудзі, приглушений непогодою, пролунав одиночний постріл. Тимошкин здригнувся, насторожився й потягнувся рукою до лежачого в ніг автомату. Але тиша більше не порушувалася, і незабаром на снігу з оберемком стебел у руках з’явився Щербак. — Хто стріляв? — тривожно запитав Тимошкин.Навідник допхав свою ношу, скинув її на гармату й обтрусив ватник. — Зв’язківця прикінчив. Пораненого. — Що ти! Може, вижив би? — Вижив? Кишки все вивалилися…Тимошкин з мінуту вслухувався в ніч, потім опустився на бруствер. Сперечатися з Іваном він не хотів, тому що знав, як важко було в чому — небудь переконати його. Іноді командири лаяли навідника за самоправність, іноді карали, але він завжди надходив по — своєму, і найчастіше виходило, що був прав.Закидавши кукурудзою пушку, Щербак покликав Здобудьку й пішов до снарядних ящиків. Там, підхопивши під руки тіло Кеклидзе, він зупинився, вичікуючи, поки їздовий візьметься за ноги вбитого. — А ну, смілішай. Не вкусить! — зло прикрикнув навідник.Спотикаючись об грудки бруствера, вони понесли Кеклидзе до ровика, де лежав Скварышев. У цей час віддалік, у кукурудзі, мигнула тьмяна пляма