povnij zmist fantazeri nosov n 1 9 - Шкільний Всесвіт

Содержаниемишкина каша.Дружок.Телефон.Бенгальські вогні.Отут — тук — Тук.Городники.Пригоди Толі Клюквина.Про Гену.Ляпка.Федіна завдання.Спритність.Наша ковзанка.Замазка.Фантазери.Живаючи капелюх.На гірці.Сашко.Сходи.Метро.Огірки.Карасик.Автомобіль.Заплатка.Шурик у дідуся.І я допомагаю.

МИШКИНА КАША

Один раз, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Ведмедик. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже по Ведмедику скучив. Мама теж була рада його приїзду. — Це дуже добре, що ти приїхав, — сказала вона. — Вам удвох тут веселей буде. Мені, до речі, завтра треба в місто поїхати. Я, може бути, затримаюся. Проживете отут без мене два дні? — Звичайно, проживемо, — говорю я. — Ми не маленькі! — Тільки вам отут прийде самим обід готовити. Зумієте? — Зуміємо, — говорить Ведмедик. — Чого там не зуміти! — Ну, зварите суп і кашу. Кашу адже просто варити. — Зваримо й кашу. Чого там неї варити! — говорить Ведмедик. Я говорю: — Ти дивися, Ведмедик, а раптом не зуміємо! Ти адже не варив раніше. — Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я таку кашу зварю, що пальці оближеш!Ранком мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які продукти лежать, пояснила, як варити суп і кашу, скільки крупи покласти, скільки чого. Ми всі слухали, тільки я нічого не запам’ятав. “Навіщо, — думаю, — раз Ведмедик знає”.Потім мама виїхала, а ми з Ведмедиком вирішили піти на ріку рибу ловити. Налагодили вудки, накопали хробаків.

— Постій, — говорю я. — А обід хто буде варити, якщо ми на ріку підемо? — Чого там варити! — говорить Ведмедик. — Одна метушня! З’їмо весь хліб, а на вечерю зваримо кашу. Кашу можна без хліба є.Нарізали ми хліба, намазали його варенням і пішли на ріку. Спочатку викуплялися, потім разлеглись на піску. Гріємося на сонечку й хліб з варенням жуємо. Потім стали рибу ловити. Тільки риба погано клювала: піймали всього з десяток пескариков. Цілий день ми на ріці проговорилися. До вечора повернулися додому. Голодні! — Ну, Ведмедик, — говорю, — ти фахівець. Що варити будемо? Тільки таке, щоб побыстрей. Їсти дуже хочеться. — Давай кашу, — говорить Ведмедик. — Кашу простіше всього. — Ну що ж, кашу так кашу.Розтопили плиту. Ведмедик насипав у каструлю крупи. Я говорю: — Сип побільше. Їсти дуже хочеться!Він насипав повну каструлю й води налив доверху. — чи Не багато води? — запитую. — Розмазня вийде. — Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за грубкою дивися, а я вуж зварю, будь спокійний.Ну, я за грубкою дивлюся, дрова підкладаю, а Ведмедик кашу варить, тобто не варить, а сидить так на каструлю дивиться, вона сама вариться.Незабаром стемніло, ми запалили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом дивлюся: кришка на каструлі піднялася, і з — під її каша лізе. — Ведмедик, — говорю, — що це? Чому каша лізе? — Куди? — Блазень її знає куди! З каструлі лізе!

Ведмедик схопив ложку й став кашу назад у каструлю впихати. М’яв її, м’яв, а вона начебто пухне в каструлі, так і вивалюється назовні. — Не знаю, — говорить Ведмедик, — із чого це вона вилазити здумала. Може бути, готова вже?Я взяв ложку, спробував: крупу зовсім тверда. — Ведмедик, — говорю, — куди ж вода поділася? Зовсім суха крупа! — Не знаю, — говорить. — Я багато води налив. Може бути, дірка в каструлі?Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки немає. — Напевно, випарувалася, — говорить Ведмедик. — Треба ще підлити.Він переклав зайву крупу з каструлі в тарілку й підлив у каструлю води. Стали варити далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе. — Ах, щоб тебе! — говорить Ведмедик. — Куди ж ти лізеш?Схопив ложку, знову став зайву крупу відкладати. Відклав і знову бух туди кружку води. — От бачиш, — говорить, — ти думав, що води багато, а її ще підливати доводиться.Варимо далі. Що за комедія! Знову вилазить каша.Я говорю: — Ти, напевно, багато крупи поклав. Вона розбухає, і їй тісно в каструлі стає. — Так, — говорить Ведмедик, — здається, я небагато багато крупи переклав. Це всі ти винуватий: “Клади, говорить, побільше. Їсти хочеться!” — А звідки я знаю, скільки треба класти? Ти адже говорив, що вмієш варити. — Ну й зварю, не заважай тільки. — Будь ласка, не буду тобі заважати.Відійшов я в сторонку, а Ведмедик варить, тобто не варить, а тільки й робить, що зайву крупу в тарілки перекладає. Весь стіл уставив тарілками, як у ресторані, і увесь час води підливає. Я не витерпів і говорю: — Ти щось не так робиш. Так адже до ранку можна варити! — А що ти думаєш, у гарному ресторані завжди обід з вечора варять, щоб ранком поспів. — Так те, — говорю, — у ресторані! Їм поспішати нікуди, у них їжі багато всякої. — А нам — те куди поспішати? — Нам треба поїсти так спати лягати. Дивися, незабаром дванадцята година. — Встигнеш, — говорить, — выспаться.І знову бух у каструлю кружку води. Отут я зрозумів, у чому справа. — Ти, — говорю, — увесь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися. — А як, по — твоєму, без води, чи що, варити? — Викласти, — говорю, — половину крупи й налити води відразу побільше, і нехай собі вариться.Взяв я в нього каструлю, витрусив з її половину крупи. — Наливай, — говорю, — тепер води доверху.Ведмедик взяв кухоль, поліз у цебро. — Немає, — говорить, — води. Вся вийшла. — Що ж ми робити будемо? Як за водою йти, темрява яка! — говорю. — И колодязя не побачиш. — Нісенітниця! Зараз принесу. Він взяв сірники, прив’язав до цебра мотузку й пішов до колодязя. Через мінуту вертається. — А вода де? — запитую. — Вода… там, у колодязі. — Сам знаю, що в колодязі. Де цебро з водою? — И цебро, — говорить, — у колодязі. — Як — у колодязі? — Так, у колодязі. — Упустив? — Упустив. — Ах ти, — говорю, — розмазня! Ти що ж, нас вморити голодом хочеш? Чим тепер води дістати? — Чайником можна.Я взяв чайник і говорю: — Давай мотузку. — А її ні, мотузки. — Де ж вона? — Там. — Де — там? — Ну… у колодязі. — Так ти, виходить, з мотузкою цебро упустив? — Ну так.Стали ми іншу мотузку шукати. Немає ніде. — Нічого, — говорить Ведмедик, — зараз піду попрошу в сусідів. — З розуму, — говорю, — зійшов! Ти подивися на годинники: сусіди сплять давно.Отут, як навмисно, обом нам пити схотілося; здається, сто рублів за кухоль води віддав би! Ведмедик говорить: — Це завжди так буває: коли немає води, так ще більше пити хочеться. Тому в пустелі завжди пити хочеться, тому що там немає води.Я говорю: — Ти не міркуй, а шукай мотузку. — Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай лісочку від вудки прив’яжемо до чайника. — А лісочка витримає? — Може бути, витримає. — А якщо не витримає? — Ну, якщо не витримає, то… обірветься… — Це й без тебе відомо.Розмотали ми вудку, прив’язали до чайника лісочку й пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь натягнулася, як струна, от — от лопне. — Не витримає! — говорю. — Я почуваю. — Може бути, якщо піднімати обережно, те витримає, — говорить Ведмедик.Став я піднімати потихеньку. Тільки підняв над водою, плюх — і немає чайника. — Не витримала? — запитує Ведмедик. — Звичайно, не витримала. Чим тепер діставати воду? — Самоваром, — говорить Ведмедик. — Ні, уже краще самовар просто кинути в колодязь, принаймні возитися не треба. Мотузки — Те немає. — Ну, каструлею. — Що в нас, — говорю, — по — твоєму, каструльний магазин? — Тоді склянкою. — Це скільки прийде возитися, поки склянкою води наносиш! — Що ж робити? Треба адже кашу доварювати. І пити до зарезу хочеться. — Давай, — говорю, — кухлем. Кружка все — таки більше склянки.Прийшли додому, прив’язали лісочку до кухля так, щоб вона н