povnij zmist dzhan platonov a p 1 9 - Шкільний Всесвіт

Фантастична повість

1У двір Московського економічного інституту вийшла молода неросійська людина Назар Чагатаев. Він з подивом оглядівся навкруги й отямився від минулого довгого часу. Тут, по цьому дворі, він ходив кілька років, і тут пройшла його юність, але він не жалує про неї — він зійшов тепер високо, на гору свого розуму, звідки видніше весь цей літній мир, нагрітий вечірнім відшумілим сонцем._______________їдїжїаїнї — душу, що шукає щастя (туркменське народноеповерье).По дворі росла випадкова трава, у куті стояв рундук для сміття, потім перебував старий дерев’яний сарай, і біля нього жила самотня стара яблуня без усякого участья людини. Незабаром після цього дерева лежав самородний камінь вагою пудів, напевно, у сто, — невідомо звідки, і ще далі впилося в землю залізне колесо від локомобіля дев’ятнадцятого століття.Двір був порожній. Парубок сіл на поріг сараю й зосередився. Він одержав у канцелярії інституту довідку про захист дипломної роботи, а самий диплом йому вистелють після поштою. Більше він сюди не повернеться. Він потай прощався з усіма тутешніми, мертвими предметами. Коли — небудь вони теж стануть живими — самі по собі або за допомогою людини. Він обійшов всі непотрібні двірські речі й поторкав їх рукою; він хотів чомусь, щоб предмети запам’ятали його й полюбили. Але сам у це не вірив. По дитячому спогаді він знав, що після довгої розлуки дивно й смутно бачити знайоме місце: ти з ним ще зв’язаний серцем, а нерухливі предмети тебе вже забули й не довідаються, точно вони прожили без тебе діяльне, щасливе життя, а ти був їм чужою, самотній у своєму почутті й тепер коштуєш перед ними жалюгідною невідомою істотою.За сараєм ріс старий сад. Там зараз ставили столи, проводили тимчасове світло й робили різне оздоблення. Директор інституту призначав сьогодні вечірнє торжество для другого випуску радянських економістів і інженерів. Знадвору свого училища Назар Чагатаев пішов у гуртожиток, щоб відпочити й переодягтися для вечора. Він ліг на своє ліжко й ненавмисно заснув — з тим відчуттям раптового тілесного щастя, що буває лише в молодості.Пізніше, під час темного вечора, Чагатаев знову прийшов у сад економічного інституту. Він надяг свій гарний сірий костюм, заощаджений у довгі студентські роки, і поголився перед ручним дівочим дзеркалом. Все його майно лежало під подушкою й у тумбочці біля ліжка. Чагатаев, ідучи на вечір, з жалем подивився у внутрішню тьму своєї шафи; незабаром він забуде його, і запахли одяги й тіла Чагатаева назавжди зникне із цього дерев’яного ящика.У гуртожитку жили студенти інших вузів, тому Чагатаев відправився один. У саду грав оркестр, запрошений з кінотеатру, столи були складені в одну довгу чергу, і над ними горіли прожекторні лампи, підвішені електриками на времянках між деревами. Порожня літня ніч стояла над головами тих, що зібралися на своє торжество, на своє останнє побачення, і вся принадність тої ночі була у відкритому й теплому просторі, у тиші неба й рослин.Музика грала. Молоді люди сиділи за столами, готові розійтися звідси по навколишній землі, щоб улаштувати собі там щастя. Скрипка музиканта іноді завмирала, як вилучений, що слабшає голос.Чагатаеву здавалося, що це плаче людина за обрієм, — може бути, у тій, нікому не знайомій країні, де він колись народився, де тепер живе або вмерла його мати. — Гюльчатай! — сказав він уголос. — Що таке? — запитала його сусідка, технолог. — Нічого не виходить, — пояснив Чагатаев. — Гюльчатай — моя мати, гірська квітка. Людей називають, коли вони маленькі й схожі на все гарне…Скрипка грала знову, її голос не тільки скаржився, але й кликав — піти й не повернутися, тому що музика завжди грає заради перемоги, навіть коли вона сумна.Незабаром почалися танці, ігри, звичайне торжество молодості. Чагатаев дивився на людей і в нічну природу; йому ще довго стояло тут перебувати, може бути вічно, боротися з мученьем, працювати й бути щасливим.Проти Чагатаева сиділа невідома йому юна жінка, з очами, що блищали чорним світлом, у синім платті, надягнутому високо, до підборіддя, як на бабі, що їй надавало незручний і милий вид. Вона не танцювала, соромлячись або не вміючи, і із захопленням дивилася на Чагатаева. Їй подобалася його смаглява особа з вузькими чистими очами, спрямованими на неї в упор з добром і похмурістю, його широкі груди, що приховують серце з таємними почуттями, і м’який, немічний рот, здатний плакати й сміятися. Вона не приховувала своєї симпатії й посміхнулася Чагатаеву; він їй нічим не відповів. Загальні веселощі усе більше збільшувалися. Студенти — економісти, плановики й інженери — брали зі столів квіти, рвали траву в саду й робили з них своїм подругам подарунки або прямо посипали їм рослини на їхні густі волосся. Потім з’явилося конфетті, і воно теж пішло в справу задоволення. Жінка, що сиділа проти Чагатаева, зникла — вона танцювала тепер на садовій стежці, обсипана різнобарвними папірцями, і була задоволена.Інші жінки, що залишилися за столом, теж були щасливі від уваги своїх друзів, від їхньої природи, що оточувала, і від передчуття свого майбутнього, рівного по довготі й надіям безсмертю. Лише одна між ними була без квітів і конфетті на голові; до неї ніхто не відмінювався з жартівливими словами; і вона шкода посміхалася, щоб показати, що бере участь у загальному святі і їй тут приємно й весело. Ока ж її були смутні й терплячі, як у великого [робітника тварини]. Іноді вона чуйно дивилася по сторонах і, переконавшись, що нікому не потрібна, швидко збирала зі стільців сусідів упалі квіти й барвисті папірці й ховала їх непомітно. Чагатаев зрідка бачив її дії, але зрозуміти не міг; йому вже стало нудно від довгого однакового торжества, і він збирався піти звідси. Жінка, що збирала квіти, що впали з інших людей, теж пішов кудись — час вечора вийшло, зірки стали більшими, починалася ніч. Чагатаев устав з місця й поклонився ближнім товаришам — він не швидко з ними побачить._______________ Тут і далі в дужках відзначені місця, де виправлення автором незавершений.Чагатаев пішов повз дерева й помітив ту жінку з [кінським] особою, що сховалася в тіні; вона його не бачила, вона зараз накладала собі на волосся квіти й стрічки, потім вона вийшла через дерева знову до освітленого стола. Чагатаев зараз же вернувся туди: він хотів негайно перекинути столи, повалити дерева й припинити цю насолоду, над яким капають жалюгідні сльози, але жінка була тепер щаслива, що сміється, із трояндою в темних волоссях, хоча ока її були заплакані. Чагатаев залишився в саду; він підійшов до неї й познайомився; вона виявилася студенткою — дипломницею хімічного інституту. Він неї запросив танцювати, хоча сам не вмів, але вона танцювала відмінно й вела його в такт музиці, як потрібно. Ока її швидко висохнули, особа покращало, і тіло, що звикло до дикої боязкості, тепер з довірою притискалося до нього, повне пізньої невинності, що пахне добрим теплом, як хліб. Чагатаев забувся біля її, сон і щастя виходили від цієї чужої жінки, з якої він, імовірно, не зустрінеться більше; так часто живе поруч із нами непомітне блаженство.Побачення й веселощі тривали до світла на небі; потім сад спорожнів, залишилося мертве начиння, усе розійшлися. Чагатаев і його нова подруга Віра пішли по Москві, освітленої зарозвіваюся. Чужоземець Чагатаев любив це місто, як батьківщину, і був вдячний, що він тут довго жив, довідався науку й з’їв багато хліба без докору. Він подивився на свою супутницю — її особа стала гарним від сонця, що встає вдалечині.Пройшло час, небо стало високе й чистим, напружене сонце безперервне посилало своє добро землі — світло. Віра йшла мовчачи. Чагатаев зрідка вдивлявся в неї й дивувався, чому вона здається всім негарною, коли навіть скромне мовчання її нагадує безмовність трави, вірність звичного друга. Адже це тільки видали можна ненавидіти неї, заперечувати або бути взагалі байдужим до людини. Але коли Чагатаев бачив тепер поблизу зморшки стомлення на її щоках, вираження особи, що ховає її бажання, ока, збережені століттями, що опухли губи — вся таємнича наснага цієї жінки, схована в її живій речовині, все добре й сильне створення її тіла, то він боявся від ніжності до неї й не міг би нічого зробити проти її, і йому навіть соромно було думати про те, гарна вона чи ні. — Я вморилася, ми адже не спали, — сказала Віра, — давайте прощатися. — Нічого, — відповів Чагатаев. — Я незабаром їду, давайте небагато побудем.Вони ще пішли вперед, минули довгі вулиці й десь зупинилися. — Тут я живу, — указала Віра на нове велике житло. — Пойдемте до вас. Ви ляжете відпочивати, а я посиджу біля вас і потім піду.Віра стояла в зніяковілості. — Ну, добре, — сказала вона й повела гостя.У неї була більша кімната зі звичайними меблями дівчини, але ця кімната була якимись смутними, завішеними шторами, нудної й майже порожній.Віра зняла літній плащ, і Чагатаев помітив, що вона повніше, ніж здається. Потім Віра стала ритися у своїх господарських завулках, щоб погодувати гостя, а Чагатаев задивився на стародавню подвійну картину, що висіла над ліжком цієї дівчини. Картина зображувала мрію, коли земля вважалася плоскої, а небо — близьким. Там якась велика люд

ина встала на землю, пробив головою отвір у небесному куполі й висунулася до плечей по ту сторону неба, у дивну нескінченність того часу, і задивився туди. І він настільки довго дивився в невідомий, далекий простір, що забув про своє інше тіло, що залишилося нижче звичайного неба. На іншій половині картини зображувався той же вид, але в іншому положенні. Тулуб людини стомилося, схудло й, напевно, умерло, а відсохла голова скотилася на те світло — по зовнішній поверхні неба, схожого на бляшаний таз, — голова шукача нової нескінченності, де дійсно немає кінця й звідки немає повернення на вбоге, плоске місце землі.Але Чагатаеву, як хворому, ніщо тепер стало немило й нецікаво. Зі сторопілим серцем він обійняв Віру, що схилилася поблизу нього по своїй хазяйській справі, і пригорнув її до себе із силою й обережністю, начебто бажаючи якнайближче припасти до неї, щоб зігрітися й заспокоїтися. Віра відразу зрозуміла його й не відіпхнула. Вона випрямилася, схилила його голову нижче своєї й стала пестити його чорні тверді волосся, а сама дивилася убік, відстороняючи особу, але все — таки сльози її зрідка падали на голову Чагатаеву й там висихали. Віра плакала безшумно, одними слізьми, що біжать із очей, намагаючись не міняти вираження особи, щоб не схлипувати. Чагатаев почув її, однак йому було однаково, що зараз трапляється, і він би не міг тепер нікому допомогти. — Я адже вагітна, — сказала Віра. — Нехай! — відповів Чагатаев, прощаючи їй всі, хоробрий у серце, як приречений на смерть. — Немає! — сумно говорила Віра, закриваючись кінцем рукава, щоб висушити сльози й сховати своя некрасива особа, про яке вона пам’ятала навіть у сні. — Немає. Я нічого не можу.Чагатаев залишив неї. Йому не потрібно було обов’язково утішати себе лютою насолодою з Вірою, щоб мати щастя. Досить бути з нею поблизу, тримати її руку й запитати, чому вона плаче — від горя або образи. — У мене недавно вмер мій чоловік, — сказала Віра. — А мертвого, ви знаєте, як важко забути. І дитина, коли народиться, він не побачить батька, а однієї матері йому мало буде… Адже правда, мало? — Мало, — погодився Чагатаев. — Тепер я буду його батьком.Він обійняв її, і вони заснули у світлий час дня, і шум споруджуваної Москви, буравлення надр, сварки населення на вуличному транспорті — усе замовкло в їхніх вухах; вони лише один одного тримали руками, і кожний з них слухав крізь сон глухий, лагідний подих іншого.Надвечір, незадовго до закінчення занять в установах, вони зареєструвалися в ближньому загсі. Вони стояли між двома букетами квітів; завідувач загсом поздоровив їхнім коротким мовленням, запропонував поцілуватися в знак довічної вірності й порадив мати багато дітей, щоб революційне покоління поширилося на вічні часи. Чагатаев двічі поцілував Віру й дружески попрощався із завідувачем, думаючи про те, що добре було б, якби й він поцілував Віру, а не обмежився службовою необхідністю.З тих пор Чагатаев щодня приходив по вечорах у гості до Віри, коли вона вже чекала його й радувалася його приходу. Вони відразу ж обіймалися, причому Чагатаев звертався з Вірою вкрай обережно, зберігаючи в ній дитини від загиблого батька. Потім вони йшли гуляти, як всі люди звичайно, під руку по вулиці, оглядали уважно вітрини, точно готуючись багато чого придбати, стежили за небом, де були свої події, і не забували нічого з навколишніх їх, безперервно текучих подій, начебто серце під час любові настільки важко, що його треба увесь час розважати дрібницями, щоб воно не почувало своєї роботи.Але Чагатаев ще не був теперішнім чоловіком Віри, вона увесь час відхиляла його співжиття — з ніжністю й страхом, щоб не скривдити його й не віддатися йому. Вона немов боялася погубити в страсті своя бідна розрада, що з’явилося раптово й дивно; або вона просто хитрила, расчетливо й розумно, бажаючи мати у своєму чоловіку теплоту, що не остигає, щоб самої зігріватися в ній довго й надійно. Однак Чагатаев не міг винести свого почуття до Віри на одній духовній і нелюдській прихильності, і він незабаром заплакав над нею, коли вона лежала на ліжку, по виду безпомічна, але всміхнена й непереможна.Чагатаев не вмів терпіти силу свого життя, він знав її безвинність і доброту, тому його ображала чужа неприступність, і він втрачав пам’ять і міркування. Ще в дитинстві він також тупотів босими ногами в землю, обливався слізьми від безутішного шаленства й грозив перехожим, коли бачив їжу за товстим склом і не міг її негайно з’їсти.2Літо тривало. Від жари жевріли торф’яні болота навколо Москви, і по вечорах у повітрі стояв гар, змішана з