povnij zmist dvuxmuzhnyaya sholoxov m a 1 2 - Шкільний Всесвіт

На бугрі, за реденьким частоколом телеграфних стовпів щетинистими

хребтинами сутуляться ліси: Качаловские, Отаманські, Рогожинские. Одна суходолая отножина, що заросла волохатим терном, упирається в селище Качаловку, а низькорослі домішки селища підповзають ледве не впритул до будівель качаловского колективу.Ноги раскорячив і угнувшись злегка вперед, біля сурчиной гори коштує Арсеній Клюквин, голова качаловского колективу. Вітер полоще неподпоясапную сорочку на ньому й бісерний піт жене із чола до переносью. Поруч дід Артем з — під шорсткої долоні дивиться, як за пахучими буграми сурчиных нір трактор чорноземну цілину батує глянсуватими скибами. З ранку вимахнув чотири десятини. Нині перша проба. Від радості в Арсенія в горлі смолиста суша; проводив до кінця загону поглядом горбату спину трактора, від жари бурі губи облизуючи, сказав: — В, дід Артем, машина!..А дід, крекчучи й стоная, по кошлатій борозні заспотикався, на ходу в коричневого вузлуватого кулака затис кому жирної землі, розтер на долоні й, обернувшись до Арсенія, шапчонку кинув на землю, пережовану лемешами, викрикнув плачучим голосом: — Кривдно мені до крові! П’ятдесят років я на бика, а бик на мене працював… День ореш, ніч — годуєш його, сну не бачиш… Знову ж у зиму худорбу годуешь… А тепер як мені можливо це переносити?Указав дід пужалном на трактор, рукою махнув гірко й, насунувши шапку, пішов, не оглядаючись.Пішло за курган на ніч сонце. Сутінки весняні квапливо закутали степ. Зліз із трактора машиніст, рукавом розмазав по щоках білястий пил. — Вечеряти пора. Іди додому, Арсеній Андрійович. Тепер баби корів подоїли, парного молока принесеш.По низькорослій порослі озимей іде до житла Арсеній. З балки на пагорок став підніматися — почув скрип гарби, жіночий слізливий голос: — Цоб, прокляті! І що я з вами буду робити, з нечистими?.. Цо — Про!..Сбочь дороги на суглинку, що змок від вечірньої роси, быки, запряжені в гарбу, коштують. Пара над пітними бичачими спинами. Бабенка навколо попрыгивает, батогом безпомічно махає.Порівняв Арсеній. — Здорово живеш, молодка. — Слава богові, Арсеній Андрійович.Жаркою радістю хльоснуло Арсенія, коліна здригнулися. — Ніяк, це ти, Ганна? — Я и є. Замучилася от з биками, ніяк не везуть… Чисте горе… — Откель їдеш? — Із млина. Навантажили жито, быки не стронут з місця.Нікчемна справа Арсенію поддевку із плечей змахнути, на руки бабі кинув, сміється: — Підсоблю виїхати, магарыч буде? — норовить в очі заглянути.Баба убік їх відводить, хустка насуває. — Допоможи, за — заради бога!.. Сочтемся…Двадцять сьомий рік Арсенію, і силонька є. Шість мішків виніс на пагорок. Пітний спустився в балку. Присів на гарбу, відсапуючись. — Ну як, про чоловіка не чути? — Які через море, від Врангеля, вериудись козаки, гутарили, що помер у Туретчине. — Як же жити думаєш? — А всі так само… Ну, треба їхати, і так припозднилась. Спасибі за допомогти, Арсеній Андрійович! — Зі спасиба шуби не викроїш…Посмішка примерзла на губах в Арсенія; мінуту мовчав, потім, перегнувшись, лівою рукою міцно захопив голову в білій хустці, пригорнувся губами до губ, що дрогнули й прохолодним, але щоку до сорому, до болю ожгла рука в колючих мозолях, вирвалася Ганна, оправляючи хустку, що скособочились, захлинулася плачучим вереском: — Сорому на тебе немає, паскудник! — Ну, чого репетуєш — те? — запитав Арсеній, знижуючи голос. — Того, що мужняя я! Соромно! Іншу знайди на це!..Смикнула Ганна биків за налыгач, крикнула від дороги — а в голосі сльози: — Всі ви, кобели, одним і дихаєте!.. Так ну, цоб же, прокляті!.. Сади обневестилиеь, зацвіли кольором молочно — рожевим, п’яним У ставку качаловском, у кузі торішньої, біля корчів, іржавими й слизьких, ночами хмільними — жаб’ячі хороводи, гусячий шепіт любовний так туман від води… І дні погожі, і радість сонячна в Арсенія, голови качаловского колективу, того, що земля не зэхолостеет попусту (трактор є), — а от ущемила серце одна сухота, і життя немає… На третю добу встав раніше кочетов Арсеній, вийшов до вітряка на прогін і сіл біля скрипливого причалу. Нехай назавтра судачать баби, нехай хлопці з колективу будуть підморгувати на нього єхидно й сміятися позаочі й в очі, — аби тільки побачити неї, аби тільки сказати про те, що з тих пор, як восени, під час молотьби, разом з нею на скирту вилами бугрили чернобылый ячмінь, і робота, і світло білий не милі йому…Здалеку запримітив білу косинку. — Здраствуй, Ганна Сергіївна! — Здрастуйте, Арсеній Андрійович. — Сказати тобі хочу словцов трохи.Відвернувшись, завісу сердито зім’яла. — Хучь би людей — те посовестился!.. Каки — Таки розмови на прогоні?.. Перед бабами страмотно!.. — Дай ска