povnij zmist dvijnik peterburzka poema dostoyevskij f m 1 4 - Шкільний Всесвіт

ГЛАВА I

Було без малого восьма година ранку, коли титулярний радник Яків Петрович Голядкин опам’ятався після довгого сну, позіхнув, потягнувся й відкрив, нарешті, зовсім ока свої. Мінути із дві, втім, лежав він нерухомо на своїй постелі, як людина не цілком ще впевнений, чи прокинувся він, або ще спить, чи наяву й у чи дійсності все, що біля нього тепер відбувається, або — продовження його безладних сонних мрій. Незабаром, однакож, почуття пана Голядкина стали ясніше й отчетливее приймати свої звичні, повсякденні враження. Знайомо глянули на нього зелено — бруднуваті, закоптілі, курні стіни його маленької комнатки, його комод цінної деревини, стільці під цінну деревину, стіл, пофарбований красною фарбою, клейончастий турецький диван червонуватого кольору, із зелененькими квіточками й, нарешті, учора похапцем зняте плаття й кинуте грудкою на дивані. Нарешті, сірий осінній день, мутний і брудний, так сердито й з такий кислої гримасою заглянув до нього крізь тьмяне вікно й кімнату, що пан Голядкин ніяким уже образом не міг більше сумніватися, що він перебував не в тридесятому царстві якому — небудь, а в місті Петербурзі, у столиці, у Шестилавочной вулиці, у четвертому поверсі одного досить великого, капітального будинку, у власній квартирі своєї. Зробивши таке важливе відкриття, пан Голядкин судорожно закрив очі, як би шкодуючи про недавній сон і бажаючи його відвертати на хвилинку. Але через мінуту він одним стрибком вистрибнув з постелі, імовірно потрапивши, нарешті, у ту ідею, біля якої вертілися дотепер неуважні, не наведені в належний порядок думки його. Вистрибнувши з постелі, він негайно ж підбіг до невеликого кругленького дзеркальця, що коштує на комоді. Хоча отразившаяся в дзеркалі заспана, підсліпувата й досить, що оплешивели фігура, була саме такої незначної властивості, що з першого погляду не зупиняла на собі рішуче нічиєї виняткової уваги, але, повидимому, власник її залишився зовсім задоволений всім тим, що побачив у дзеркалі. “От би штука була, — сказав пан Голядкин напівголосно, — от би штука була, якщо б я сьогодні манкірував у чому — небудь, якщо б вийшло, наприклад, що — небудь не так,

— прищик там який — небудь підхопився сторонній або відбулася б інша яка — небудь неприємність; втім, покамест непогано; покамест все йде добре”. Дуже зрадівши тому, що все йде добре, пан Голядкин поставив дзеркало на колишнє місце, а сам, незважаючи на те, що був босоніж і зберігав на собі той костюм, у якому мав звичай відходити до сну, підбіг до віконця й з більшою участю почав щось відшукувати очами надворі будинку, на який виходили вікна квартири його. Повидимому, і те, що він відшукав надворі, зовсім його задовольнило; особу його просяяло самовдоволеної улыбкою. Потім, — заглянувши, втім, спочатку за перегородку в комірку Петрушки, свого камердинера, і впевнившись, що в ній немає Петрушки,

— навшпиньках підійшов до стола, відімкнув у ньому один ящик, пошарив у самому задньому куточку цього ящика, вийняв, нарешті, з — під старих пожовтілих паперів і деякий дряни зелений стертий гаманець, відкрив його обережно, — і дбайливо й з насолодою заглянув у саму далеку, потаєну кишеню його. Імовірно, пачка зелененьких, сіреньких, синеньких, червоненьких і різних пестреньких папірців теж досить привітно й схвально глянула на пана Голядкина: з особою, що просяяла, поклав він перед собою на стіл розкритий гаманець і міцно потер руки в знак найбільшого задоволення. Нарешті він вийняв її, свою втішливу пачку державних асигнацій, і, у сотий раз, втім уважаючи із учорашнього дня, початків перераховувати їх, ретельно перетираючи кожний листок між більшим і вказівним пальцями. “Сімсот п’ятдесят рублів асигнаціями! — закінчив він, нарешті, напівшепотом.

— Сімсот п’ятдесят рублів… знатна сума! Це приємна сума, — продовжував він тремтячої, небагато розслабленим від задоволення голосом, стискаючи пачку в руках і посміхаючись значно, — це досить приємна сума! Хоч кому приємна сума! Бажав би я бачити тепер людини, для якого ця сума була б ничтожною суммою? Така сума може далеко повести людини…”

“Однак що ж це таке?” — подумав пан Голядкин, — так де ж Петрушка?”. Усе ще зберігаючи той же костюм, заглянув він інший раз за перегородку. Петрушки знову не найшлося за перегородкою, а гнівався, гарячився й виходив із себе лише один поставлений там на підлозі самовар, безперервно загрожуючи втекти, і щось із жаром, швидко бовтав на своїй мудрованій мові, гаркавлячи й шепелявлячи панові Голядкину, — імовірно, те, що, мов, візьміть же мене, добрі люди, адже я зовсім поспів і готовий.

“Чорти б взяли! — подумав пан Голядкин. — Ця ледача бестія може, нарешті, вывесть людини з останніх границь; де він валандається?” У справедливому обуренні ввійшов він у передню, що складалася з маленького коридору, наприкінці якого перебували двері в покрову, крихітку прочинив ці двері й побачив свій служителя, оточеного чималою купкою всякого лакейського, домашнього й випадкового наброду. Петрушка щось розповідав, інші слухали. Очевидно, ні тема розмови, на саму розмову не сподобався панові Голядкину. Він негайно кликнув Петрушку й вернувся в кімнату зовсім незадоволений, навіть розстроєний. “Ця бестія ні за гріш готова продати людину, а тим більше пана, — подумав він про себе,

— і продав, неодмінно продав, парі готовий тримати, що ні за копійку продав. Ну, що?…”

— Ліврею принесли, пан.

— Надягни й пішов сюди.

Надягши ліврею, Петрушка, нерозумно посміхаючись, увійшов у кімнату пана. Костюмовано він був дивно донезмоги. На ньому була зелена, сильно стара лакейська ліврея, із золотими галунами, що обсипалися, і, очевидно, що ли на людину ростом на цілий аршин вище Петрушки. У руках він тримав капелюх, теж з галунами й із зеленим пір’ям, а при стегні мав лакейський меч у шкіряних піхвах.

Нарешті, для повноти картини, Петрушка, випливаючи улюбленому своєму звичаю ходити завжди в негліже, по — домашньому, був і тепер босоніж. Пан Голядкин оглянув Петрушку навкруги й, повидимому, залишився задоволений. Ліврея, очевидно була взята напрокат для якогось урочистого випадку. Помітно було ще, що під час огляду Петрушка дивився з якимсь дивним очікуванням на пана й з незвичайною цікавістю стежив за всяким рухом його, що вкрай бентежило пана Голядкина.

— Ну, а карета?

— И карета приїхала.

— На весь день?

— На весь день. Двадцять п’ять, асигнацією.

— И чоботи принесли?

— И чоботи принесли.

— Дурень! не можеш сказати принесли — з. Давай їх сюди.

Виявивши своє задоволення, що чоботи довелися добре, пан Голядкин запитав чаю, умиватися й голитися. Оббрився він досить ретельно й у такий же спосіб вимився, сьорбнув чаю нашвидку й приступився у своєму головному, остаточному одяганню: надяг панталоны майже зовсім нові; потім манишку із бронзовими ґудзичками, жилетку з досить яскравими й приємними квіточками; на шию пов’язав строкату шовкову краватку й, нарешті, натягнув віцмундир теж новісінький і ретельно вичищений. Одягаючись, він кілька разів з любов’ю взглядывал на свої чоботи, поминутно приподымал те ту, те іншу ногу, любувався фасоном і щось усе шепотів собі під ніс, зрідка підморгуючи своїй думці выразительною гримаскою. Втім, у цей ранок пан Голядкин був украй неуважний, тому що майже не помітив улыбочек і гримас на свій рахунок помогавшего йому одягатися Петрушки. Нарешті, справивши все, що випливало, зовсім одягшись, г — н Голядкин поклав у кишеню свій гаманець, помилувався остаточно на Петрушку, що надели чоботи й був, таким чином, теж у зробленій готовності, і, помітивши, що всі вже зроблено й чекати вже більше нема чого, квапливо, метушливо, з маленьким тріпотінням серця втік зі своїх сходів. Блакитна извозчичья карета, з якимись гербами, із громом підкотилася до ґанку. Петрушка, переморгуючись із візником і з деякими зеваками, посадив свого пана в карету; незвичним голосом і ледь стримуючи дурний сміх, крикнув: “Пішов!”, підхопився на зап’яти, і все це, із шумом і громом, дзенькаючи й тріскотячи, покотилося на Невський проспект. Тільки що блакитний екіпаж встиг виїхати за ворота, як пан Голядкин судорожно потер собі руки й залився тихим, нечутним сміхом, як людина веселого характеру, якому вдалося зіграти славну штуку і якої він сам радий — радехонек. Втім, негайно ж після припадку веселості сміх змінився якимсь дивним стурбованим вираженням в особі пана Голядкина. Незважаючи на те, що час був сире й похмуре, він опустив обоє вікон карети й дбайливо почав виглядати праворуч і ліворуч перехожих, негайно приймаючи пристойний і статечний вид, як тільки зауважував, що на нього хто — небудь дивиться. На повороті з Ливарної на Невський проспект він здригнувся від одного самого неприємного відчуття й, сморщась, як бідолаха, якому наступили ненавмисно на мозолю, квапливо, навіть зі страхом пригорнувся в самий темний куточок свого екіпажа. Справа в тому, що він зустрів двох товаришів по службі своїх, двох молодих чиновників того відомства, у якому сам перебував на службі. Чиновники ж, як здалося, панові Голядкину, були теж, зі своєї сторони, у крайнім здивуванні, зустрівши в такий спосіб свого співтовариша; навіть один з них указав пальцем на г — на Голядкина. Панові Голядкину здалося навіть, що іншої кликнув його голосно по ім’ю, що, зрозуміло, було досить непристойно на вулиці. Герой наш причаївся й не відгукнувся. “Що за хлопчиська! — почав він міркувати сам із собою. — Ну, що ж такого отут дивного? Людина в екіпажі; людині потрібно бути в екіпажі, от він і взяв екіпаж. Просто дрянь! Я їх знаю, — просто хлопчиська, яких ще потрібно посікти! Їм би тільки в орлянку при платні так де — небудь потаскатися, от це їхня справа. Сказав би їм усім дещо, так вуж тільки…” Пан Голядкин не докінчив і обмер. Жвава пара казанських конячок, досить знайома панові Голядкину, запряжених у франтівські дрожки, швидко обганяла із правої сторони його екіпаж. Пан, що сидів на дрожках, ненавмисно побачивши особу пана Голядкина, що досить необережно высунули свою голову з віконця карети, теж, очевидно вкрай був здивований такою несподіваною зустріччю й, нагнувшись скільки міг, з найбільшою цікавістю й участю став заглядати в той кут карети, куди герой наш поспішив було сховатися. Пан на дрожках був Андрій Пилипович, начальник відділення в тім службовому місці, у якому значився й пан Голядкин як помічник свого столоначальника. Пан Голядкин, бачачи, що Андрій Пилипович довідався його зовсім, що дивиться в усі очі й що сховатися ніяк неможливо, почервонів до вух. “Поклонитися иль немає? Відгукнутися иль немає? Зізнатися иль немає? — думав у неописаній тузі наш герой, — або прикинути, що не я, а хто — небудь інший, разюче схожий із мною, і дивитися як ні в чому не бувало? Саме не я, не я, та й годі!

— говорив пан Голядкин, знімаючи капелюх перед Андрієм Пилиповичем і не зводячи з його око. — Я, я нічого, — шепотів він через силу, — я зовсім нічого, це зовсім не я, Андрій Пилипович, це зовсім не я, не я, та й годі”. Незабаром, однакож, дрожки обігнали карету, і магнетизм начальниковских поглядів припинився. Однак він усе ще червонів, посміхався, щось бурмотав про себе…”Дурень я був, що не відгукнувся, — подумав він нарешті, — варто було б просто на сміливу ногу й з відвертістю, не лишенною шляхетності: мов, так і так, Андрій Пилипович, теж запрошений на обід, та й годі!” Потім, раптом згадавши, що зрізався, герой наш спалахнув як вогонь, насупив брови й кинув страшний зухвалий погляд у передній кут карети, погляд так і призначений з тим, щоб спопелити разом у порох всіх ворогів його. Нарешті, раптом, по натхненню якомусь, смикнув він за снурок, прив’язаний до ліктя візника — кучерів, зупинив карету й наказав повернути назад, на Ливарну. Справа в тому, що панові Голядкину негайно знадобилося, для власного ж спокою, імовірно, сказати щось саме цікаве докторові його, Крестьяну Івановичу. І хоча із Крестьяном Івановичем був він знаком з досить недавнього часу, саме відвідав його всього один раз минулого тижня, внаслідок деяких надобностей, але адже доктор, як говорять, що духівник, — ховатися було б нерозумно, а знати пацієнта — його ж обов’язок. “Чи не так, втім, буде все це, — продовжував наш герой, виходячи з карети біля під’їзду одного п’ятиповерхового будинку на Ливарної, біля якого наказав зупинити свій екіпаж, — чи не так буде все це? Чи пристойно буде? До речі чи буде? Втім, адже що ж, — продовжував він, піднімаючись на сходи, відсапуючись і стримуючи биття серця, що мало в нього звичку битися на всіх чужих сходах, — що ж? адже я про своє, і негожого тут не є… Ховатися було б нерозумно. Я от таким — те образом і зроблю вигляд, що я нічого, а що так, мимоездом… Він побачить, що так тому й варто бути”.

Так міркуючи, пан Голядкин піднявся до другого поверху й зупинився перед квартирою п’ятого нумера, на дверях якого поміщена була червона мідна дощечка з написом:

К р е с т ь я н И в а н о в и ч Р у т е н ш п и ц,

Д о к т о р М е д и ц и н е й Х и р у р г и й.

Зупинившись, герой наш поспішив додати своєї фізіономії пристойний, розв’язний, не без деякої люб’язності вид і приготувався смикнути за снурок дзвіночка. Приготувавшись смикнути за снурок дзвіночка, він негайно й досить до речі розсудив, що чи не краще завтра й що тепер покамест потреби великий не є. Але тому що пан Голядкин почув раптом на сходах чиїсь кроки, то негайно перемінив нове рішення своє й уже так, заодно, втім, із самим рішучим видом, подзвонив у дверей Крестьяна Івановича.

ГЛАВА II

Доктор медицини й хірургії, Селян Іванович Рутеншпиц, досить здоровий, хоча вже й літня людина, обдарована густими сивуватими бровами й бакенбардами, виразним блискаючим поглядом, яким одним, очевидно, проганяли всі хвороби, і, нарешті, значним орденом, — сидів у цей ранок у себе в кабінеті, у покійних кріслах своїх, пив кава, принесена йому власноручно його лікаркою, курив сигарету й прописував від часу до часу рецепти своїм пацієнтам. Прописавши останній пухирець одному дідкові, що страждав гемороєм, і випровадивши стражденного дідка в бічні двері, Селян Іванович сів чекаючи наступного відвідування. Увійшов пан Голядкин.

Очевидно, Селян Іванович анітрошки не очікував, та й не бажав бачити перед собою пана Голядкина, тому що він раптом на мить зніяковів і мимоволі виразив на особі своєму якусь дивну, навіть, можна сказати, незадоволену міну. Тому що, зі своєї сторони, пан Голядкин майже завжди якось недоречно обпадав і губився в ті мінути, у які траплялося йому абордувати1 кого — небудь заради власних делишек своїх, те й тепер, не приготувавши першої фрази, що була для нього в таких випадках справжнім каменем спотикання, сконфузився препорядно, щось промурмотав, — втім, здається, вибачення, — і, не знаючи, що далі робити, взяв стілець і сел. Але, згадавши, що сів без запрошення, негайно ж відчув свою непристойність і поспішив поправити помилку свою в незнанні світла й гарного тону, негайно вставши із зайнятого їм без запрошення місця. Потім, отямившись і смутно помітивши, що зробив дві дурості разом, зважився, нітрохи не барячись, на третю, тобто спробував було принести виправдання, промурмотав дещо, посміхаючись, почервонів, сконфузився, виразно замовчав і, нарешті, сіл остаточно й уже не вставав більше, а так тільки про всякий випадок забезпечив себе тим же самим зухвалим поглядом, що мав надзвичайну силу подумки спопеляти й разгромлять у порох всіх ворогів пана Голядкина. Поверх того, цей погляд цілком виражав незалежність пана Голядкина, тобто говорив ясно, що пан Голядкин зовсім нічого, що він сам по собі, як і всі, і що його хата у всякому разі скраю. Селян Іванович кашлянув, крекнув, повидимому в знак схвалення й згоди свого на все це, і спрямував інспекторський, питальний погляд на пана Голядкина.

— Я, Селян Іванович, — почав пан Голядкин з улыбкою, — прийшов вас турбувати вдруге й тепер удруге насмілююся просити вашої полегкості… — Пан Голядкин, мабуть, утруднявся в словах.

— Гм… так! — проговорив Селян Іванович, випустивши з рота струмінь диму й кладучи сигару на стіл, — але вам потрібно приписань триматися; я адже вам пояснював, що користування ваше повинне складатися в зміні звичок… Ну, розваги; ну, там, друзів і знайомих повинне відвідувати, а разом з тим і пляшки ворогом не бувати; рівномірно триматися веселої компанії.

Пан Голядкин, усе ще посміхаючись, поспішив помітити, що йому здається, що він, як і все, що він у себе, що розваги в нього, як і в усіх… що він, звичайно, може їздити в театр, тому що теж, як і всі, засобу має, що вдень він у посаді, а ввечері в себе, що він зовсім нічого; навіть помітив відразу мимохідь, що він, скільки йому здається, не гірше інших, що він живе будинку, у себе на квартирі, і що, нарешті, у нього є Петрушка. Отут пан Голядкин запнувся.

— Гм, ні, такий порядок не те, і я вас зовсім не те хотів запитувати. Я взагалі знати цікавлюся, що ви, чи великий аматор веселої компанії, чи користуєтеся весело часом… Ну, там, меланхолійний або веселий спосіб життя тепер продовжуєте?

— Я, Селян Іванович…

— Гм… я говорю, — перебив доктор, — що вам потрібно корінне перетворення всього вашого життя мати й у деякому змісті переломити свій характер. (Селян Іванович сильно вдарив на слово “переломити” і зупинився на мінуту з досить значним видом). Не цуратися життя веселої; спектаклі й клуб відвідувати й у всякому разі пляшки ворогом не бувати. Удома сидіти не годиться… вам будинку сидіти ніяк неможливо.

— Я, Селян Іванович, люблю тишу, — проговорив пан Голядкин, кидаючи значний погляд на Крестьяна Івановича й, мабуть, ища слів для удачнейшего вираження думки своєї, — у квартирі тільки я да Петрушка… я хочу сказати: моя людина, Селян Іванович. Я хочу сказати, Селян Іванович, що я йду своєю дорогою, особою дорогою, Селян Іванович. Я собі особливо й, скільки мені здається, ні від кого не залежу. Я, Селян Іванович, теж гуляти виходжу.

— Як?.. Так! Ну, нині гуляти не становить ніякої приємності; клімат досить негарний.

— Так — З, Селян Іванович. Я, Селян Іванович, хоч і смирна людина, як я вже вам, здається, мав честь пояснити, але дорога моя окремо йде, Селян Іванович. Шлях життя широкий… Я хочу… я хочу, Селян Іванович, сказати цим… Вибачите мене, Селян Іванович, я не майстер червоно говорити.

— Гм… ви говорите…

— Я говорю, щоб ви мене вибачили, Селян Іванович, у тім, що я, скільки мені здається, не майстер червоно говорити, — сказав пан Голядкин напівскривдженим тоном, небагато збиваючись і плутаючись. — Щодо цього я, Селян Іванович, не так, як інші, — додав він з какою — те особенною улыбкою, — і багато говорити не вмію; надавати складу красу не вчився. Зате я, Селян Іванович, дію; зате я дію, Селян Іванович!

— Гм… Як же це… ви дієте? — відгукнувся Селян Іванович. Потім, на хвилинку, пішло мовчання. Доктор якось дивно й недовірливо глянув на пана Голядкина. Пан Голядкин теж у свою чергу досить недовірливо покосився на доктора.

— Я, Селян Іванович, — став продовжувати пан Голядкин усе в колишньому тоні, небагато роздратований і здивований крайньою завзятістю Крестьяна Івановича, — я, Селян Іванович, люблю спокій, а не світський шум. Там у них, я говорю, у великому світлі, Селян Іванович, потрібно вміти паркети лощити чоботями…(отут пан Голядкин небагато пришаркнул по підлозі ніжкою), там це запитують — з, і каламбур теж запитують… комплімент раздушенный потрібно вміти становити — з… от що там запитують. А я цьому не вчився, Селян Іванович, — хитростям цим усім я не вчився; ніколи було. Я людина простий, невигадливий, і блиску зовнішнього немає в мені. У цьому, Селян Іванович, я думаю зброю; я скарбу його, говорячи в цьому змісті. — Все це пан Голядкин проговорив, зрозуміло, з таким видом, що ясно сповіщав, що герой наш зовсім не жалує про те, що кладе в цьому змісті зброя й що він хитростям не вчився, але що навіть зовсім навпроти. Селян Іванович, слухаючи його, дивився долілиць із досить неприємною гримасою в особі й начебто заздалегідь щось передчував. За тирадою пана Голядкина пішло досить довге й значне мовчання.

— Ви, здається, небагато відволіклися від предмета, — сказав нарешті Селян Іванович напівголосно, — я, зізнаюся вам, не міг вас зовсім зрозуміти.

— Я не майстер червоно говорити, Селян Іванович; я вже вам мав честь доповісти, Селян Іванович, що я не майстер червоно говорити, — сказав пан Голядкин, цього разу різким і рішучим тоном.

— Гм…

— Селян Іванович! — почав знову пан Голядкин тихим, але багатозначним голосом, почасти в урочистому роді й зупиняючись на кожному пункті. — Селян Іванович! увійшовши сюди, я почав вибаченнями. Тепер я повторюю колишнє й знову прошу вашої полегкості на час. Мені, Селян Іванович, від вас приховувати нема чого. Людина я маленький, самі ви знаєте; але, на щастя моєму, не жалую про те, що я маленька людина. Навіть навпроти, Селян Іванович; і, щоб усе сказати, я навіть пишаюся тим, що не велика людина, а маленький. Не интригант, — і цим теж пишаюся. Дію не нишком, а відкрито, без хитростей, і хоча б міг шкодити у свою чергу, і дуже б міг, і навіть знаю, над ким і як це зробити, Селян Іванович, але не хочу забруднити себе й у цьому змісті вмиваю руки. У цьому змісті, говорю, я їх умиваю, Селян Іванович! — Пан Голядкин на мить виразно замовчав; говорив він з лагідним одушевлением.

— Іду я, Селян Іванович, — став продовжувати наш герой, — прямо, відкрито й без манівців, тому що їх нехтую й надаю це іншим. Не намагаюся принизити тих, які, може бути, нас із вами почище… тобто, я хочу сказати, нас із ними, Селян Іванович, я не хотів сказати з вами. Півслів не люблю; мізерних двуличностей не дарую; клеветою й пліткою гребую. Маску надягаю лише в маскарад, а не ходжу з нею перед людьми каждодневно. Запитаю я вас тільки, Селян Іванович, як би стали ви мстити ворогові своєму, лютому ворогові своєму, — тому, кого б ви вважали таким? — уклав пан Голядкин, кинувши зухвалий погляд на Крестьяна Івановича.

Хоча пан Голядкин проговорив все це донезмоги чітко, ясно, із упевненістю, зважуючи слова й розраховуючи на вернейший ефект, але тим часом із занепокоєнням, з більшим занепокоєнням, із крайнім занепокоєнням дивився тепер на Крестьяна Івановича. Тепер він звернувся весь у зір і робко, із прикрим, тужливим нетерпінням очікував відповіді Крестьяна Івановича. Але, до здивування, і до зробленої поразки пана Голядкина, Селян Іванович щось промурмотав собі під ніс; потім присунув крісла до стола й досить сухо, але, втім, поштиво оголосив йому щось начебто того, що йому час дорого, що він якось не зовсім розуміє; що, втім, він, чим може, готовий служити, під силу, але що все подальше й до нього не дотичне він залишає. Отут він взяв перо, присунув папір, викроїв з її докторської форми лоскутик і оголосив, що негайно пропише що треба.

— Немає — З, не треба, Селян Іванович! немає — з, це зовсім не треба! — проговорив пан Голядкин, підвівшись із місця й вистачаючи Крестьяна Івановича за праву руку, — цього, Селян Іванович, тут зовсім не потрібний…

А тим часом, покамест говорив це все пан Голядкин, у ньому відбулася якась дивна зміна. Сірі очі його якось дивно блиснули, губи його затремтіли, всі мускули, всі риси особи його заходили, засувалися. Сам він весь тремтів. Пішовши, першому руху своєму й зупинивши руку Крестьяна Івановича, пан Голядкин стояв тепер нерухомо, начебто сам не довіряючи собі й очікуючи натхнення для подальших учинків.

Тоді відбулася досить дивна сцена.

Небагато здивований, Селян Іванович на мить начебто приріс до свого крісла й, втратившись, дивився в усі очі панові Голядкину, що у такий же спосіб дивився на нього. Нарешті Селян Іванович устав, дотримуючись небагато за лацкан віцмундира пана Голядкина. Кілька секунд стояли вони в такий спосіб обоє, нерухомо й не зводячи око друг із друга. Тоді, втім, незвичайно дивним образом, розв’язався й другий рух пана Голядкина. Губи його затряслися, підборіддя застрибав, і герой наш заплакав зовсім зненацька. Схлипуючи, киваючи головою й ударяючи себе в груди правої рукою, а лівої схопивши теж за лацкан домашнього одягу Крестьяна Івановича, хотів було він говорити й у чомусь негайно порозумітися, але не міг і слова сказати. Нарешті Селян Іванович отямився від свого здивування.

— Повноті, заспокойтеся, сідаєте! — проговорив він, нарешті, намагаючись посадити пана Голядкина в крісла.

— У мене є вороги, Селян Іванович, у мене є вороги; у мене є злі вороги, які мене погубити заприсягли… — відповідав пан Голядкин боязко й пошепки.

— Повноті, повноті; що вороги! не потрібно ворогів поминати! це зовсім не потрібно. Сідаєте, сідаєте, — продовжував Селян Іванович, саджаючи пана Голядкина остаточно в крісла.

Пан Голядкин сів, нарешті, не зводячи око із Крестьяна Івановича. Селян Іванович із украй незадоволеним видом став крокувати з кута в кут свого кабінету. Пішло довге мовчання.

— Я вам вдячний, Селян Іванович, щиро дякую й досить почуваю все, що ви для мене тепер зробили. По труну не забуду я пещення вашої, Селян Іванович, — сказав, нарешті, пан Голядкин, зі скривдженим видом встаючи зі стільця.

— Повноті, повноті! я вам говорю, повноті! — відповідав досить строго Селян Іванович на витівку пана Голядкина, ще раз саджаючи його на місце. — Ну, що у вас? розповідайте мені, що у вас є там тепер неприємного, — продовжував Селян Іванович, — і про яких ворогів говорите ви? Що у вас є там таке?

— Ні, Селян Іванович, ми краще це залишимо тепер, — відповідав пан Голядкин, опустивши ока в землю, — краще відкладемо все це убік, до часу… до іншого часу, Селян Іванович, до більше зручного часу, коли все виявиться, і маска спаде з деяких осіб, і дещо обнажится. А тепер покамест, зрозуміло, після того, що з нами трапилося… ви погодитеся самі, Селян Іванович… Дозвольте побажати вам доброго ранку, Селян Іванович, — сказав пан Голядкин, цього разу рішуче й серйозно встаючи з місця й хапаючись за капелюх.

— А, ну… як хочете… гм…(Пішло хвилинне мовчання.) Я, з моєї сторони, ви знаєте, що можу… і щиро вам добра бажаю.

— Розумію вас, Селян Іванович, розумію; я вас зовсім розумію тепер… У всякому разі, вибачите мене, що я вас стурбував, Селян Іванович.

— Гм…Ні, я вам не те хотів говорити. Втім, як завгодно. Медикаменти попрежнему продовжуйте…

— Буду продовжувати медикаменти, як ви говорите, Селян Іванович, буду продовжувати й у тій же аптеці брати буду… Нині й аптекарем бути, Селян Іванович, уже важлива справа…

— Як? у якому змісті ви хочете сказати?

— У досить звичайному змісті, Селян Іванович. Я хочу сказати, що нині так світло пішло…

— Гм…

— И що всякий хлопчисько, не тільки аптекарський, перед чималою людиною ніс задирає тепер.

— Гм… Як же ви це розумієте?

— Я говорю, Селян Іванович, про відому людину… про загального нам знайомого, Селян Іванович, наприклад, хоч про Володимира Семеновича…

— А!

— Так, Селян Іванович; і я знаю деяких людей, Селян Іванович, які не занадто — те тримаються загальної думки, щоб іноді правду сказати.

— А!.. Як же це?

— Так вуж так — з; це, втім, стороння справа; уміють этак іноді піднести кокові із соком.

— Що? що піднести?

— Кокові із соком, Селян Іванович; це прислів’я російська. Уміють іноді до речі поздоровити кого — небудь, наприклад, є такі люди, Селян Іванович.

— Поздоровити?

— Так — З, поздоровити, Селян Іванович, як зробив днями один з моїх коротких знайомих…

— Один з ваших коротких знайомих… а! як же це? — сказав Селян Іванович, уважно глянувши на пана Голядкина.

— Так — З, один з моїх близьких знайомих поздоровив із чином, з одержанням асессорского чина, іншого досить близького теж знайомого, до того ж приятеля, як говориться, сладчайшего друга. Этак до слова довелося. “Відчутно, мов, говорять, радий случаю принести вам, Володимир Семенович, моє поздоровлення, искреннее моє поздоровлення в одержанні чина. І тим більше радий, що нині, як всьому світлу відомо, вивелися бабусі, які ворожать”. — Отут пан Голядкин плутовски кивнув головою й, прищурясь, подивився на Крестьяна Івановича…

— Гм… Так це сказав…

— Сказав, Селян Іванович, сказав, так відразу й глянув на Андрія Пилиповича, на дядька — те нашого не’щечка, Володимира Семеновича. Так що мені, Селян Іванович, що він асессором зроблений? Мені — Те що отут? Так женитися хоче, коли ще молоко, з дозволу сказати, на губах не обсохнуло. Так — Таки й сказав. Мов, говорю, Володимир Семенович! Я тепер усе сказав; дозвольте ж мені вийти.

— Гм…

— Так, Селян Іванович, дозвольте ж мені тепер, говорю, вийти. Так отут, щоб уже разом двох горобців одним каменем убити, — як зрізав молодця — те на бабусях, — і звертаюся до Клари Олсуфьевне ( справа — те було третього дня в Олсуфья Івановича), — а вона тільки що романс проспівала чутливий, — говорю, мов, “відчутно проспівати ви романс изволили, так тільки слухають — те вас не від чистого серця”. І натякаю тим ясно, розумієте, Селян Іванович, натякаю тим ясно, що шукають — те тепер не в ній, а подалі…

— А! ну що ж він?

— Лимон з’їв, Селян Іванович, як по прислів’ю говориться.

— Гм…

— Так — З, Селян Іванович. Теж і старому самому говорю, — мов, Олсуфий Іванович, говорю, я знаю, чим зобов’язаний я вам, ціную цілком благодіяння ваші, котрими майже з дитячого років моїх ви обсипали мене. Але відкрийте ока, Олсуфий Іванович, говорю. Подивитеся. Я сам справа начистоту й відкрито веду, Олсуфий Іванович