povnij zmist divovizhna korolenko v g 1 2 - Шкільний Всесвіт

(Нарис із 80 — х років)

I

— чи Незабаром станція, ямщик? — Не швидко ще, — до заметілі навряд чи доїхати, — бач, закуржавело як, сивера йде.Так, видно, до заметілі не доїхати. До вечора стає усе холодніше. Чутно, як сніг під полозами поскрипує, зимовий вітер — сивера — гуде в темному борі, галузі ялин простягаються до вузької лісової дороги й тужно гойдаються в сутінку, що опускається, раннього вечора.Холодно й незручно. Кибитка вузька, під боки давить, так ще недоречно шашки й револьвери провідників бовтаються. Дзвіночок виводить якусь довгу, одноманітну пісню, у тон заметілі, що заспівує.До счастию — от і самотній вогник станції на узліссі стугонливого бору.Мої провідники, два жандарми, бряжчачи цілим арсеналом озброєння, стряхивают сніг у пекуче натопленій, темній, закопченій хаті. Бідно й неприветно. Господарка зміцнює у светильне скіпу, що димить. — Немає чи чого поїсти в тебе, господарка? — Нічого немає — те в нас… — А риби? Ріка отут у вас недалече. — Була риба, так выдра всю позобала. — Ну, картоплі… — І — І, панотця! Померзла картопля — те в нас ноне, вся померзла.Робити нема чого; самовар, на диво, найшовся. Погрілися чаєм, хліба й цибулин принесла господарка в козубі. А хуртовина надворі розігрувалася, дрібним снігом у вікна сипало, і часом навіть світло скіпи здригався й коливався. — Не можна вам їхати — те буде — ночуйте! — говорить баба. — Що ж, ночуємо. Вам адже, пан, квапитися — те нікуди теж. Бачите — отут сторона — те яка!.. Ну, а там ще гірше — вірте слову, — говорить один із провідників.У хаті все змовкло. Навіть господарка склала свою прясницу із пряжею й уляглася, переставши світити скіпу. Установився морок і мовчання, що порушується тільки рвучкими ударами вітру, що налітав.Я не спав. У голові, під шум бури, піднімалися й летіли одна за іншою важкі думки. — Не спиться, видно, пан? — вимовляє той же провідник — “старшой”, людина досить симпатичний, із приємним, навіть начебто інтелігентною особою, розторопна, знаюча своя справа й тому не педант. У шляху він не прибігає до непотрібних стиснень і формальностей. — Так, не спиться.Якийсь час проходить у мовчанні, але я чую, що й мій сусід не спить, — чуется, що і йому не до сну, що й у його голові бродять якісь думки. Інший провідник, молодий “підручний”, спить сном здорового, але міцно стомленої людини. Часом він щось невиразно бурмоче. — Дивуюся я вам, — чується знову рівний грудний голос унтера, — народ молодий, люди шляхетні, утворені, можна сказати, — а як своє життя проводите… — Як? — Эх, пан! Невже ми не можемо никнути!.. Досить розуміємо, не в такої, може, життя були й не до цьому сызмалетства — те звикли… — Ну, це ви порожнє говорите… Був час і відвикнути… — Невже весело вам? — вимовляє він тоном сумніву. — А вам весело?..Мовчання. Гаврилов (будемо так кликати мого співрозмовника), очевидно, про щось думає. — Ні, пан, невесело нам. Вірте слову: інший раз буває — просто, здається, на світло не дивився б… Із чого вуж це, не знаю, — тільки інший раз так підступить — ніж гострий, та й годі. — Служба, чи що, важка? — Служба службою… Звичайно, не гулянка, та й начальство, треба сказати, строге, а тільки все — таки не із цього… — Так отчого ж? — Хто знає?..Знову мовчання. — Служба що. Сам поводься акуратно, тільки й усього. Мені, тим більше, додому незабаром. Зі здавальних я, так строк виходить. Начальник і те говорить: “Залишайся, Гаврилов, що тобі робити в селі? На рахунку ти гарному…” — Залишитеся? — Немає. Воно, щоправда, і будинок^ — те… Від селянської роботи отвык… Їжа теж. Ну й, саме собою, обходження… Брутальність ця… — Так у чому ж справа?Він подумав і потім сказав: — От я вам, пан, коли не поскучаєте, випадок один розповім… Із мною був… — Розповідайте…

II

Надійшов я на службу в 1874 році, в ескадрон, прямо зі здавальних. Служив добре, можна сказати, з повною ретельністю, усе більше по вбраннях: у парад куди, до театру, — самі знаєте. Грамоті добре був навчений, ну, і начальство не залишало. Майор у нас земляк мені був і, як бачачи моє старання, призиває раз мене до себе й говорить: “Я тебе, Гаврилов, в унтер — офіцери представлю… Ти у відрядженнях чи бував?” — Ніяк ні, говорю, ваше високоблагородіє. — “Ну, говорить, наступного разу призначу тебе в підручні, придивишся — справа нехитре”. — Слухаю, говорю, ваше високоблагородіє, радий намагатися.А у відрядженнях я точно що не бував жодного разу, — от з вашим братом, значить. Воно хоч, скажемо, справа — те нехитре, а все — таки, знаєте, інструкції треба засвоїти, та й моторність потрібна. Ну, добре…Через тиждень этак місця кличе мене днювальний до начальника й унтер — офіцера одного викликає. Прийшли. “Вам, говорить, у відрядження їхати. От тобі, — говорить унтер — офіцерові, — підручний. Він ще не бував. Дивитеся, не позіхати, упорайтеся, говорить, хлопці молодцями, — панянку вам везти із замка, политичку, Морозову. От вам інструкція, завтра гроші одержуй і з богом!..”Іванов, унтер — офіцер, у старші із мною їхав, а я в підручних, — от як у мене тепер іншої — те жандарм. Старшому сумка казенна дається, гроші він на руки одержує, паперу; він розписується, рахівницю ці веде, ну, а рядовий у допомогу йому: послати куди, за речами доглянути, то, інше.Ну, добре. Ранком, ледве світло ще, — від начальника вийшли, — дивлюся: Іванов мій вуж випити десь встиг. А людина була, треба прямо говорити, не підходящий — розжалуваний тепер… На очах у начальства — як варто бути унтер — офіцерові, і навіть так, що на інші кляузи наводив, вислужувався. А ледве з око геть, зараз і закрутиться, і першою справою — випити!Прийшли ми в замок, як треба, папір подали — чекаємо, коштуємо. Цікаво мені — яку панянку везти — те прийде, а везти призначено нам по маршруті далеко. По самій цій дорозі їхали, тільки в місто повітовий вона призначена була, не у волость. От мені й цікаво в перший — те раз: що, мол, за политичка така?Тільки прождали ми этак з годину місця, поки її речі збирали, — а й речей — те з нею вузлик маленький — юбчонка там, ну, те, інше, — самі знаєте. Книжки теж були, а більше нічого з нею не було; небагатих, видно, батьків, думаю. Тільки виводять її — дивлюся: молода ще, як є дитиною мені здалася. Волосся русяві, в одну косу зібрані, на щоках рум’янець. Ну, потім, побачив я — бліда зовсім, біла у всю дорогу була. І відразу мені її шкода стало… Звичайно, думаю… Начальство, вибачите… зрячи не покарає… Виходить, зробила яку — небудь якість по цієї, по політичній частині… Ну, а все — таки… шкода, так шкода — просто, ну!..Стала вона одягатися: пальто, калоші… Речі нам неї показали, — правило, значить: по інструкції ми речі дивитися зобов’язані. “Гроші, запитуємо, з вами які будуть?” Рубль двадцять копійок грошей виявилося, — старшой до себе взяв. “Вас, панянка, — говорить їй, — я обшукати повинен”.Як вона отут спалахне. Очі зайнялися, рум’янець ще густіше виступив. Губи тонкі, сердиті… Як подивилася на нас, — вірите: оробел я й підступитися не смію. Ну, а старшой, відомо, випивши: лізе до неї прямо. “Я, говорить, зобов’язаний; у мене, говорить, інструкція!..”Як отут вона крикне, — навіть Іванов і той від її позадкував. Дивлюся я на неї — особа сполотніла, ні кровинки, а ока стемніли, і злая — презлая… Ногою тупотить, говорить шпарко, — тільки я, зізнатися, добре й не слухав, що вона говорила… Доглядач теж злякався, води їй приніс у склянці. “Заспокойтеся, — просить її, — будь ласка, говорить, самі себе пошкодуйте!” Ну, вона і йому не вважила. “Варвари ви, говорить, холопи!” И інші тому подібні зухвалі слова виражає. Як хочете: супротив начальства це адже недобре. Ишь, думаю, змієня… Дворянське поріддя!Так ми неї й не обшукували. Повів її доглядач в іншу кімнату, так з наглядачкою негайно ж і вийшли вони. “Нічого, говорить, при них немає”. А вона на нього дивиться й точно от сміється в особу йому, і ока злі все. А Іванов, — відомо, море по коліна, — дивиться так все своє бурмоче: “Не за законом: у мене, говорить, інструкція!..” Тільки доглядач уваги не взяв. Звичайно, як він п’яний. П’яному яка віра!Поїхали. По місту проїжджали, — всі вона у вікна карети дивиться, точно прощається або знайомих побачити хоче. А Іванов взяв так фіранки опустив — вікна й закрив. Забилася вона в кут, пригорнулася й не дивиться на нас. А я, зізнатися, не стерпів — таки: взяв за край одну фіранку, н