povnij zmist divnij dvobij somiv pro chast 1 - Шкільний Всесвіт

Орест Михайлович Сомовстранный двобій Розповідь путешественникав диліжансі сиділо нас четверо: молодий французький офіцер із широким пластиром на лівій щоці; якась низенька, щільна й моторна людина в поношеному рединготі горохового кольору; хтось м. Жермансе, статечна людина років сорока п’яти, і я. Низенька людина в рединготі горохового кольору була самий безустальный балакун, мисливець знайомитися й розпачливий расспросчик. Ще не встигли ми виїхати за заставу, як він уже встиг оголосити нам, що їде в Сент — Міну, де має власну ділянку землі, що він cultivateur proprietarie, що кличуть його дю Вивье, що приїжджав він у Мес для одержання якогось старого боргу, що в нього є дружина й дві прекрасні дочки та ін. та ін. Слідом за цим пустився він розпитувати кожного з нас: хто він? куди, навіщо їде? Я відповідав йому, що я російський мандрівник. Отут посипалися питання про Росію, про зиму, що, на думку цієї доброї людини, ніколи в нас не сходить; про міста, побудованих на заметах снігу; про підземні печі, якими росіяни розтоплюють лід в Азовському морі, коли їм потрібно спускати кораблі на воду; про здатність козаків розводити вогонь зубами (У примітках до однієї поеми про похід Наполеона в Росію, виданої в 1814 році в Парижу й присвяченої покійному королеві Лудовику XVIII, перебуває наступне чудове місце: “Les Francais ignoraent sans doute la faculte dont les Cosaques sont doues, celle d’attiser le feu avec leurs dents” Тобто: “Французи, вірно, не відали про здатність, которою обдаровані козаки — розводити вогонь зубами”.): словом, про всі такі дивини, якими багато хто із французів і донині ще прикрашають топографічні свої відомості про Росії. Це мене забавляло, і я охоче узявся вивести доброго дю Вивье з омани щодо нашої батьківщини. Як же я зачудувався, коли він прийняв мій добрий намір за містифікацію, відповідав мені спочатку декількома вигуками сумніву й, нарешті, сказав навідріз, що він більше вірить своєму кумові, якого двоюрідний брат чув всі згадані дивини від своєї сусідки, а та чула їх від один тамбур мажору великої армії, що була в поході 1812 року.Оставя мене, дю Вивье звернувся з питаннями до г — ну Жермансе, що відповідав йому коротко й сухо. Залишався йому один офіцер; але цей так важливо притулився до кута диліжанса, так гордо поглядав на всіх через свої довгі чорно — бурі вуси, що відбивав все полювання в расспросчика. Нарешті, нетерпляча спрага розмов і новин, що млоїла бедного дю Вивье, перемогла всі його побоювання. Не сміючи, однак ж, прямо завести розмов з офіцером, він почав натяками робити натяки про дуелі; про небезпеки, яким військових людей піддає їхнє звання й високі поняття про честь. Офіцер поглядав скоса на красномовного заступника військової честі — і мовчав. — До речі про дуелі, — сказав мовчазний г — н Жермансе, як би у хвилинному натхненні. — чи Не завгодно, я розповім вам про один дивний двобій?Офіцер глянув на нього й все — таки мовчав, дю Вивье розсипався в проханнях і у висловленнях подяки; а я, зрозумівши почасти думку г — на Жермансе, скромно подякував йому улыбкою. Мені здавалося, що, по чи добродушності, илииз егоїзму, він хотів позбавити нав’язливого дю Вивье від якої — небудь неприємності з боку пихатого й, може бути, задерикуватого офіцера, а нас від неприємності — бути свідками міжусобиці в тісному просторі поштової карети.М. Жермансе, помітно, була людина мовчазний і люблячий спокій. По підготовчих його прийомах можна було укласти, що він приносив нам, своїм супутникам, досить важливу жертву й робив собі крайнє насильство, пускаючись у довгу розповідь. Він те вертів табакерку між пальцями, то понюхував тютюн, повільно всмоктуючи по маленьким ще поткам, начебто б брав його на пробу й хотів вызнать його силу й захід; те виймав хустку, то складав досить старанно й знову ховав його в кишеню з таким видом, начебто б боявся його упустити; те задумувався, то покахикував. Нарешті він почав свою розповідь; але отут по багатослівності його й по полюванню розповідати длинно й з усіма подробицями негайно можна було побачити, що для нього, внаслідок французької приказки, важкий був тільки один крок. Якщо б я не боявся скривдити його порівнянням, то сказав би, що він схожий на тих коней, які досить ліниво й неохоче рушають із місця, але після їх не швидко зупиниш і удержиш вожжами.Не беруся передати вам цього анекдоту з усіма подробицями, з усіма відступами й ораторськими прикрасами складу, якими красномовний г — н Жермансе намагався блиснути в ньому перед своїми слухачами; але зміст анекдоту й головні риси його до ваших послуг. Чи завгодно вислухат