povnij zmist divchina j smert gorkij m - Шкільний Всесвіт

Казка I По селу їхав цар з війни. Їде — чорною злістю серце точить. Чує — за кущами бузини Дівчина регоче. Грізно брови руді нахмуря, Цар ударив шпорами коня, Налетів на дівчину, як бура, И кричить, збруєю дзенькаючи:

“Ти чого, — кричить він зло й грубо, Ти чого, дівчисько, скалиш зуби? Одержав ворог треба мною перемогу, Вся моя дружина перебита, У полон потрапила половина звиті, Я додому, за новою раттю їду, Я — твій цар, я в горі й образ — Яке мені дурний сміх твій бачити?” Кофточку оправя на груди, Дівчина відповіла цареві: “Відійди, — я з милим говорю! Панотець, ти, краще, відійди”. _______ Любиш, так уже отут не до цай, — Ніколи розмовляти із царями! Іноді любов горить скоріше Тонкої свічки в жаркому божому храмі. _______ Цар затрясся весь від дикої злості, Наказав своїй покірній свиті: ” Ну — Ті — До, у в’язницю дівчисько киньте, Або, краще, — відразу задушите!” Спотворивши догідливі пики, Кинулися до дівиці, немов чорти, Конюхи царьови й веложи, — Зрадили дівицю в руки Смерті. II Смерть завжди злим демонам покірна, Але в той день вона була не дусі, — Адже навесні любові й життю зерна Набухають навіть у ній, бабі. Нудно століття возитися з тухлим м’ясом, Винищувати в ньому різні хвороби; Нудно мерять час смертною годиною — Хочеться пожити побесполезней. Всі, перед неминучою з нею зустріччю, Відчувають тільки странелепый, — Набрид їй жах людський, Набридли похорон, склепи. Зайнята невдячною справою На землі й брудної, і недужной. Робить онего вміло, — Люди ж уважають Смерть непотрібної. Ну, звичайно, їй кривдно це, Злить її людську нашу череду, И, озлясь, зживає Смерть зі світла Іноді не тих, кого б треба. Полюбити б Сатану їй, чи що, Подихати б досхочу пекельною спекою, Заридати б від любовного болю Разом з огнекудрым Сатаною! III Дівчина коштує перед Смертю, сміло Грозного удару очікуючи. Смерть бурмоче, — жертву пошкодувала: “Ишь ти, адже, яка молода! Що ти нагрубила там цареві? Я тебе це вморю!” — “Не гнівайся, — ветила дівиця, — За што на мене тобі гніватися? Поцілував мене вперше милий Під кущ зеленої бузини, — До чи царя мені в ту пору було? Ну, а цар, на гріх, біжить із війни, Я и говорю йому, паную, Відійди, мол, панотець, звідси! Добре, начебто, говорю, А — дивися — до, той^ — те — вий — те як зле! Що ж?! Від Смерті нікуди подітися. Видно, я вмру, не долюбя. Смертушка! Душею прошу тебе — Дай ти мені ще поцілуватися!” Дивні би Смерті мови ці, — Смерть про цьому ніколи не просять! Думає: “Чим буду жити на світі, Якщо люди цілуватися кинуть?” И на весняному сонці кістки гріючи, Смерть сказала, подманив змієві: “Ну, ступай, цілуйся, так — скоріше! Ніч — твоя, а на зорі — уб’ю!” И на камінь села, — очікує, А змія їй жалом косу лиже. Дівчина від счастия ридає, Смерть гарчить: “Іди, скоріше, іди ж! IV Весняним сонцем ласкаво зігріта, Смерть роззула стоптанные постоли, Прилягла на камінь і — заснула. Негарний сон приснився Смерті! Нібито її батько, Каїн, Із правнуком своїм — Искариотом, Старіння обоє лізуть у гору, — Точно два змії повзуть тихенько. “Господи!” — тужно стогне Каїн, Дивлячись у небо тьмяними очами. “Господи!” — волає злий Іуда, Від землі очей не піднімаючи. Над горою, у хмарі рум’яному Лежить господь, — читає книгу: Зірками написана та книга, Чумацький шлях — один її листочок. На верху гори коштує архангел, Снопик блискавок у білій ручці тримає. Говорить він подорожанам суворо: “Ладь ідіть! Вас господь не прийме!” “хаиле! — скаржиться Каїн, — Знаю я — великий мій гріх перед миром! Я народив убивцю світлого Життя, Я батько оклятой, підлої Смерті — “Михайлові! — говорить Іуда, — Знаю, що я Каїна грешнее, Тому що зрадив підлої Смерті Світле, як сонце, боже серце!” И волають обоє вони, у голос: “Михайлові! Нехай господь хоч слово Скаже нам, хоч тільки пошкодує — Адже прощенья ми вже не молимо!” Тихо відповідає їм архангел: “Тричі говорив йому я це, Двічі нічого він не сказав мені, Втретє, качнувши главою, мовив: “Знай, — доколе Смерть живе губить, Каїнові з Іудою немає прощенья. Нехай їх той простить, чия сила може Побороти навіки силу Смерті”. Отут Братовбивця й Зрадник Горестно завили, заридали И, обійнявшись, обоє покотилися В сморідне болото під горою. А в болоті бісяться, радіючи, Упирі, потвори й чорти И плюють на Каїна з Іудою Синіми, болотними вогнями. V Смерть прокинулася біля полудня, Дивиться, — а дівиця не прийшла! Смерть бурмоче сонно: “Ишь ти, блудня! Видно ніч — те коротка була!” Зірвала соняшник за тином. Нюхає, любується, як сонце Золотить живим своїм вогнем Аркуш осики в жовті червінці. І на сонце дивлячись, раптом запекла Тихо й гугняво, як уміла: “Беспощадною рукою Люди ближнього вб’ють И ховають. І співають: “Зі святі упокій!” Не зрозумію я нічого! — Деспот б’є людей і жене, А издохнет — і його З тією же пісень
кою ховають! Чесний помер або злодій — З однаковою тугою Розспівує смутний хор: “Зі святими упокій!” Дурня, худоби иль хама Я вб’ю моєю рукою, Але для всіх співають уперто: “Зі святими упокій!” VI Проспівала пісню — починає злитися, Уж пройшло набагато більше доби, А — не вертається дівиця. Це — погано. Смерті — не до жартів. Стаючи всі злее й жесточе, Смерть взула постоли й онучі И, тільки — но дочекавшись місячної ночі, У шлях іде, грозней осінньої хмари. Година пройшла й бачить: у переліску, Під росистої молодий орешней На траві атласної, у місячному блиску Дівчина сидить богинею весняної. Як земля гола весною ранньої. Груди її оголені безсоромно. І на шкірі шовковистої, ланьей Зірки поцілунків яскраво видні. Два соски, як зірки, красять груди, И — як зірки — лагідно дивляться очі В небеса, на світлий Чумацький шлях, На стежку синеволосой ночі. Під очами блакитні тіні, Точно рана — губи волого червоні. Поклавши їй голову в коліна, Дрімає хлопець, як олень втомлений. Смерть дивиться, і тихе полум’я гніву Гасне в її черепі порожньому. “Ти чого ж це, немов Ева, Сховалася від бога за кущем?” Точно небом — місячно — зоряним тілом Милого від Смерті заслоня, Відповідає їй дівиця сміло: ” Перегоди — Ка, не лай мене! Не шуми, не злякай бідолаху, Острою косою не дзенькай! Я зараз прийду, у могилу ляжу. А його — подольше збережи! Винувата, не прийшла я на термін, Думала — до Смерті недалеко. Дай ще парубійка обійму: Боляче добре із мною йому! Та й він — гарний! Ти подивися, Геть які він залишив знаки На щоках моїх і на груди. Бач, цвітуть, як вогненні маки!” Смерть соромлячись тихенько засміялася: “Так, ти начебто із сонцем цілувала. Але — адже в мене ти не одна, — Тисячі я вбивати повинна! Я адже чесно часу служу, Справи — багато, а вуж я — стара, Каждою мінутою дорожу, Збирайся, дівчина, пора!” Дівчина — своє: “Обійме милий, Ні землі, ні неба більше немає. І душа повна нетутешньою силою, И горить у душі нетутешнє світло. Немає більше страху перед Долею И ні бога, ні людей не треба! Як дитя — собою радість рада, И любов любується собою”. Смерть мовчить задумливо й строго, Бачить — не перервати їй цієї пісні! Краше сонця — немає у світі бога, Немає вогню — вогню любові чудесней! VII Смерть мовчить, а девушкины мови Заздрості вогнем їй кістки плавлять, У жар і холод владно неї метають, Що ж серце Смерті миру виявить? Смерть — не мати, але — жінка, і в ній Серце теж розуму сильней; У темному серці Смерті є паростки Жалості й гніву, і туги. Тим, кого вона полюбить міцніше, Хто вжалений у душу злий тоскою, Як вона любовно вночі шепотить Про великий радос спокою! “Що ж, — сказала Смерть, — нехай буде чудо! Дозволяю я тобі — живи! Тільки я з тобою поруч буду, Вічно буду біля Любові!” _________ З тої пори Любов і Смерть, як сестри, Ходять нерозлучно до цього дня, За любов’ю Смерть із косою гострої Тягнеться всюди, точно звідниця. Ходить, зачарована сестрою, И скрізь — на весіллі й на тризні Невпинно, неухильно будує Радості Любові й щастя Життя

Додав: