ЗМІСТ
До читачів
Вступлениеотрывочные воспоминанияпоследовательные воспоминаниядорога до Парашинапарашинодорога з Парашина в Багровобагровопребывание в Багрове без батька й материзима в Уфесергеевкавозвращение в Уфу до міського жизнизимняя дорога в Багровобагрово зимойуфаприезд на постійне життя в Багровочурасовобагрово після Чурасовапервая весна в деревнелетняя поїздка в Чурасовоосенняя дорога в Багровожизнь у Багрове після кончини бабусі
Приложениеаленький квіточка. Казка ключниці Палагеи
Внучці моейольге Григорьевнеаксаковой
ДО ЧИТАЧІВ
Я написав уривки з “Сімейної хроніки” по оповіданнях сімейства рр.
Багряних, як відомо моїм прихильним читачам. В епілозі до п’ятого й
останньому уривку я попрощався з описаними мною особистостями, не думаючи,
щоб мені коли — небудь довелося говорити про їх. Але людина часто думає
помилково: онук Степана Михайлыча Багряна розповів мені з більшими
подробицями історію своїх дитячих років; я записав його оповідання з
возможною точністю, а як вони служать продовженням “Сімейної хроніки”, так
щасливо звернула на себе увага читаючої публіки, і як оповідання ці
представляють досить повну історію дитяти, життя людини в дитинстві,
дитячий мир, що твориться поступово під впливом щоденних, нових
вражень, — те я зважився надрукувати записані мною оповідання. Бажаючи, по
можливості, передати жвавість изустного оповідання, я скрізь говорю прямо
від імені оповідача. Колишні особи “Хроніки” виходять знову на сцену, а
старші, тобто дідусь і бабуся, у продовження оповідання залишають її
назавжди… Знову доручаю моїх Багряних прихильній увазі читачів.С. Аксаков______________ “Сімейна хроніка” С. Т.Аксакова вийшла друком в 1856 році, за два
року до того, як вийшли у світло “Дитячі роки Багряний — Онука”.
ВСТУП
Я сам не знаю, чи можна цілком вірити всьому той, що зберегла моя
пам’ять? Якщо я пам’ятаю дійсно случившиеся події, то це можна
назвати спогадами не тільки дитинства, але навіть дитинства. Зрозуміло,
я нічого не пам’ятаю у зв’язку, у безперервній послідовності, але багато
випадки живуть у моїй пам’яті дотепер із всею яскравістю фарб, із всею
жвавістю вчорашньої події. Будучи років трьох або чотирьох, я розповідав
навколишньої мене, що пам’ятаю, як віднімали мене від годувальниці… Усе сміялися
моїм оповіданням і запевняли, що я наслухався їх від матері або няньки й
подумав, що це я сам бачив. Я сперечався й на доказ приводив іноді
такі обставини, які не могли мені бути розказані й котрі могли
знати тільки я так моя годувальниця або мати. Наводили довідки, і часто
виявлялося, що дійсно справу було так і що розповісти мені про нього
ніхто не міг. Але не всі, казавшееся мені баченим, бачив я справді; ті
же довідки іноді доводили, що багато чого я не міг бачити, а міг тільки
чути.Отже, я стану розповідати з доісторичної, так сказати, епохи мого
дитинства тільки те, у дійсності чого не можу сумніватися.
УРИВЧАСТІ СПОГАДИ
Найперші предмети, що уцелели на старій картині давно минулого,
картині, що сильно злиняла в інших місцях від часу й потоку шістдесятьох
років, предмети й образи, які ще носяться в моїй пам’яті, — годувальниця,
маленька сестриця й мати; тоді вони не мали для мене ніякого
певного значенья й були тільки безіменними образами. Годувальниця
представляється мені спочатку якимось таємничим, майже невидимим
істотою. Я пам’ятаю себе лежачої вночі те в ліжечку, то на руках матері й
гірко плачучим: з риданням і криками повторював я те саме слово,
призиваючи когось, і хтось був у сутінку слабоосвещенной кімнати, брав
мене на руки, клав до грудей… і мені ставало добре. Потім пам’ятаю, що
уже ніхто не був на мій лемент і заклики, що мати, пригорнувши мене до грудей,
наспівуючи ті самі слова заспокійливої пісні, бігала із мною по кімнаті
доти, поки я засипав. Годувальниця, жагуче мене що любила, знову
кілька разів є в моїх спогадах, іноді вдалині, нишком
смотрящая на мене через інших, що іноді цілує мої руки, особа й плачуча
наді ною. Годувальниця моя була панська селянка й жила за тридцять
верст; вона відправлялася із села пішки в суботу ввечері й приходила в
Уфу рано поутру в неділю; надивившись на мене й відпочивши, пішки ж
верталася у свою Касимовку, щоб поспіти на панщину. Пам’ятаю, що вона
один раз приходила, а може бути й приїжджала як — небудь, з моєї молочної
сестрою, здоровою й червонощокою дівчинкою.
Сестрицю я любив спочатку більше всіх іграшок, більше матері, і любов
ця виражалася невпинним желаньем її бачити й почуттям жалості: мені всі
здавалося, що їй холодно, що вона голодна й що їй хочеться їсти; я
безупинно хотів одягти неї своїм платтячком і годувати своєю стравою;
зрозуміло, мені цього не дозволяли, і я плакав.Постійна присутність матері зливається з кожним моїм спогадом.
Її образ нерозривно з’єднується з моїм существованьем, і тому він мало
видається в уривчастих картинах першого часу мого дитинства, хоча
постійно бере участь у них.
Отут треба великий проміжок, тобто темна пляма або полиняле
місце в картині давно минулого, і я починаю себе пам’ятати вже дуже
хворим, і не на початку хвороби, що тяглася з лишком півтора року, не
наприкінці її (коли я вже оправлявся), ні, саме пам’ятаю себе в такий
слабості, що щохвилини побоювалися за моє життя. Один раз, рано ранком, я
прокинувся або опам’ятався, і не довідаюся, де я. Усе було незнайоме мені: висока,
більша кімната, голі стіни із претовстих нових соснових колод, сильний
смолистий захід; яскраве, здається літнє, сонце тільки що сходить і крізь
вікно із правої сторони, поверх рединного пологу, що був наді ною
опущений, яскраво відбивається на протилежній стіні… Поруч мене тривожно
спить, без подушок і нероздягнена, моя мати. Як тепер, дивлюся на чорну її
косу, що розтріпалася по худій і жовтій її особі. Мене напередодні перевезли в
подгородную село Зубовку, верстах у десяти від Уфи. Видно, дорога й
зроблений рухом спокійний сон підкріпили мене; мені стало добре й
весело, так що я кілька мінут із цікавістю й задоволенням
розглядав крізь полог навколишні мене нові предмети. Я не вмів
поберегти сну бідної моєї матері, торкнув її рукою й сказав: “Ах, яке
сонечко! Як добре пахне!” Мати підхопилася, злякано спочатку, і потім
зраділа, вслухавшись у мій міцний голос і глянувши на моє посвіжіле
особа. Як вона мене пестила, якими називала іменами, як радісно
плакала… цього не розповіси! Полог підняли; я попросив їсти, мене
погодували й дали мені випити полрюмки старого рейнвейну, що, як
думали тоді, один тільки й підкріплював мене. Рейнвейну налили мені з
якоїсь дивної пляшки зі сплюсненим, широким, круглим дном і длинною
узенькою шейкою. З тих пор я не видывал таких пляшок. Потім, на прохання
моєї, дістали мені шматочки або висульки соснової смоли, що скрізь по
стінам і косякам палилася, капала, навіть текла понемножку, застигаючи й
засихаючи на дорозі й висячи в повітрі маленькими бурульками, зовсім
схожими своїм зовнішнім видом на звичайні крижані бурульки. Я дуже
любив захід соснової і ялинової смоли, що курили іноді в наших дитячих
кімнатах. Я понюхав, помилувався, пограв запашними й прозорими смоляними
бурульками; вони станули в мене в руках і склеїли мої худі, довгі
пальці; мати вимила мені руки, витерла їх насухо, і я став дрімати…
Предмети почали мішатися в моїх очах; мені здавалося, що ми їдемо в кареті,
що мені хочуть дати ліки і я не хочу приймати його, що замість матері
коштує поруч мене нянька Гафія або годувальниця… Як заснув я й що було
після — нічого не пам’ятаю.______________ Рединный полог — завіса з рядна, тобто нещільного, рідкого
полотна, що закриває ліжко. Рейнвейн — солодке виноградне вино.
Часто пригадую я себе в кареті, навіть не завжди запряженої конями,
не завжди в дорозі. Дуже пам’ятаю, що мати, а іноді нянька тримає мене на
руках, одягненого дуже тепло, що ми сидимо в кареті, що коштує в сараї, а
іноді вивезеної на двір; що я пхикаю, повторюючи слабким голосом: “Супу,
супу”, якого мені давали понемножку, незважаючи на хворобливий, болісний
голод, що перемінявся іноді доконаним отвращеньем від їжі. Мені казали,
що в кареті я плакав менш і взагалі був набагато спокійніше. Здається,
добродії доктора на самому початку хвороби погано лікували мене й нарешті залікували
майже до смерті, довівши до доконаного ослаблення травні органи;
а може бути, що помисливість, зайві побоювання жагучої матері,
невпинна зміна ліків були причиною розпачливого положення, в
якому я перебував.
Я іноді лежав у забутті, у якімсь середньому стані між сном і
непритомністю; пульс майже переставала битися, дыханье було так слабко, що
прикладали дзеркало до губ моїм, щоб довідатися, чи живий я; але я пам’ятаю
багато чого, що робили із мною в той час і що говорили біля мене,
припускаючи, що я вже нічого не бачу, не чую й не розумію, — що я
умираю. Доктори й всі навколишні давно засудили мене на смерть: доктори — по
безсумнівним медичним ознакам, а навколишні — по безсумнівним дурним
прикметам, необґрунтованість і хибність яких виявилися на мені досить
переконливо. Страждань матері моєї описати неможливо, але захоплене
цілковите самовладання й надія врятувати своє дитя ніколи її не залишали.
“Матінка Софія Миколаївна, — не один раз говорила, як я сам чув,
віддана їй душою далека родичка Чепрунова, — перестань ти мучити
своє дитя; адже вже й доктори й священик сказали тобі, що він не мешканець.
Скорися волі божией: поклади дитя під образи, затеплій свічку й дай його
ангельській душеньці вийти зі спокоєм з тіла. Адже ти тільки заважаєш їй і
тривожиш її, а пособить не можеш…” Але із гнівом зустрічала такі мовлення моя
мати й відповідала, що, покуда іскра життя тлеется в мені, вона не перестане
робити все, що може, для мого спасенья, — і знову клала мене,
байдужого, у крепительную ванну, вливала в рот рейнвейну або бульйону,
цілі годинники розтирала мені груди й спину голими руками, а якщо й це не
допомагало, то наповнювала легкі мої своїм дыханьем — і я, після глибокого
подиху, починав дихати сильніше, начебто просипався до життя, одержував
свідомість, починав приймати їжу й говорити, і навіть поправлявся на
якийсь час. Так бувало не один раз. Я навіть міг займатися своїми
іграшками, які розставляли поруч мене на маленькому столику; зрозуміло,
все це робив я, лежачи в ліжечку, тому що ледь ворушив своїми пальцями.
Але саме головне моє задоволення полягало в тому, що приносили до мене мою
милу сестрицю, давали поцілувати, погладити по голівці, а потім нянька
сідала з нею проти мене, і я подовгу дивився на сестру, указуючи те на
одну, то на іншу мою іграшку й наказуючи подавати їхній сестриці.Помітивши, що дорога мені начебто корисна, мати їздила із мною
безупинно: те в подгородные сільця своїх братів, то до знайомим
поміщикам; один раз, не знаю куди, зробили ми велика подорож; батько була
з нами. Дорогою, досить рано поутру, відчув я себе так погано, так я
ослабшав, що примушено були зупинитися; винесли мене з карети, постелили
постіль у високій траві лісової галявини, у тіні дерев, і поклали майже
безжиттєвого. Я все бачив і розумів, що біля мене робили. Чув, як
плакав батько й утішав розпачливу матір, як гаряче вона молилася, піднявши руки до
небу. Я все чув і бачив виразно й не міг сказати жодного слова, не
міг поворухнутися — і раптом точно прокинувся й відчув себе краще,
міцніше звичайного. Ліс, тінь, квіти, ароматне повітря мені так
сподобалися, що я впросив не торкати мене з місця. Так і простояли ми отут
до вечора. Коней випрягли й пустили на траву близехонько від мене, і мені
це було приємно. Десь знайшли джерельну воду; я чув, як тлумачили про
цьому; розвели вогонь, пили чай, а мені дали випити огидної римської
ромашки з рейнвейном, приготували страва, обідали, і всі відпочивали, навіть
мати моя спала довго. Я не спав, але почував незвичайну бадьорість і
якесь внутрішнє задоволення й спокій, або, вірніше сказати, я не
розумів, що почував, але мені було гарно. Уже досить пізно ввечері,
незважаючи на мої прохання й сльози, поклали мене в карету й перевезли в
найближчу на дорозі татарське село, де й ночували. На інший день
поутру я почував себе також свіже й краще проти звичайного. Коли
ми відвертали в місто, моя мати, бачачи, що я став трошки міцніше, і
сообразя, що я вже з тиждень не приймав звичайних мікстур і порошків,
помолилась богові й зважилася залишити уфимских докторів, а прийнялася лікувати
мене по домашньому лікарському пораднику Бухана. Мені ставало годину від години краще, і
через кілька місяців я був уже майже здоровий; але все це час, від
годівлі на лісовій галявині до теперішнього видужання, майже зовсім
изгладилось із моєї пам’яті. Втім, одна подія я пам’ятаю досить
ясно; воно трапилося, по запевненню мене навколишніх, у самій середині мого
видужання…Почуття жалості до всього страждаючого доходило в мені, на початку
мого видужання, до хворобливої надмірності. Насамперед це почуття
звернулося на мою маленьку сестрицю: я не міг бачити й чути її сліз або
лементу й зараз починав сам плакати; вона ж була в цей час нездорова.
Спочатку мати наказала було перевести її в іншу кімнату; але я, помітивши
це, прийшов у таке хвилювання й тугу, як мені після говорили, що поспішили
повернути мені мою сестрицю. Повільно поправляючись, я не швидко почав ходити
і спочатку цілі дні, лежачи у своєму ліжечку й посадивши до себе сестру,
забавляв її різними іграшками або показываньем картинок. Іграшки в нас були
найпростіші: невеликі гладкі кульки або шматочки дерева, які ми
називали чурочками; я будував з них якісь клітки, а моя подруга любила
руйнувати їх, махнувши своїм рученям. Потім почав я бродити й сидіти на
віконці, розчиненому прямо в сад. Усяка пташка, навіть горобець, залучала
моє вниманье й робила мені велику приємність. Мати, що всі
вільний час від посещенья гостей і господарських турбот проводила біля
мене, зараз дістала мені клітку із пташками й пари ручних голубів, які
ночували під моїм ліжечком. Мені розповідали, що я прийшов від них у таке
замилування й так його виражав, що не можна було дивитися равнодушно на мою
радість. Один раз, сидячи на віконці (із цієї мінути я всі вже твердо пам’ятаю),
почув я якийсь жалібний вереск у саду; мати теж його почула, і коли я
став просити, щоб послали подивитися, хто це плаче, що “вірно,
кому — небудь боляче”, — мати послала дівчину, і та через кілька хвилин
принесла у своїх пригорщах малюсінького, ще сліпого, цуценятка, що, весь
тремтячи й не твердо опираючись на свої криві лапки, тикаючись в усі сторони
головою, жалібно верещав, або нудьгував, як виражалася моя нянька. Мені стало
так його жаль, що я взяв цього цуценятка й закутав його своїм платтям. Мати
наказала принести на блюдечку тепленького молочка, і після багатьох спроб,
штовхаючи рильцем сліпого кутенка в молоко, вивчили його хлебтати. Із цього часу
щеня по цілих годинниках із мною не розставався; годувати його по нескольку раз в
день зробилося моєю улюбленою забавою; його назвали Суркой, він зробився потім
невеликою дворняжкою й жив у нас сімнадцять років, розуміє вже не в
кімнаті, а надворі, зберігаючи завжди незвичайну прихильність до мене й
до моєї матері.
Выздоровленье моє вважалося чудом, по визнанню самих докторів. Мати
приписувала його, по — перше, нескінченному милосердю божию, а по — друге,
лікарському пораднику Бухана. Бухан одержав титло мого рятівника, і мати привчила мене
у дитинстві молитися богові за упокій його душі при ранковій і вечірній молитві.
Згодом вона десь дістала гравірований портрет Бухана, і чотири
вірша, надруковані під його портретом французькою мовою, були кимсь
перекладені російські вірш, написані красиво на папірці й наклеєні понад
французьких. Все це, на жаль, давно зникло без сліду.Я приписую мій порятунок, крім першої вищенаведеної причини, без
якої ніщо відбутися не могло, — невсипущому відходу, неослабному
піклуванню, безмежній увазі матері й дорозі, тобто руху й
повітрю. Вниманье й піклування було от яке: постійно маючи потребу в грошах,
перебиваючись, як говориться, з копійки на копійку, моя мати діставала старий
рейнвейн у Казані, майже за п’ятсот верст, через стародавнього приятеля свого
покійного батька, здається, доктори Рейслейна, за вино платилася нечувана
тоді ціна, і я пив його потроху, кілька разів у день. У місті Уфі не
було тоді так званих французьких білих хлібів — і щотижня, те
є кожну пошту, листоноша, що винагороджується щедро, привозив з тої ж
Казані по трьох білих хліба. Я сказав про це для приклада; точно те ж
дотримувалося у всім. Моя мати не давала потухнути в мені що догорали
світильнику життя: ледь він починав вгасати, вона харчувала його магнетичним
виливом власного життя, власного дыханья. Чи прочитала вона про це в
якій — небудь книзі або сказав доктор — не знаю. Дивовижна цілюща дія
дороги не підлягає сумніву. Я знав багатьох людей, від яких відступалися
доктори, зобов’язаних їй своїм видужанням. Я вважаю також, що
дванадцятигодинне лежанье в траві на лісовій галявині дало перший доброчинний
поштовх моєму розслабленому тілесному організму. Не один раз я чув від
матері, що саме із цього часу зробилася маленька зміна на краще.
ПОСЛІДОВНІ СПОГАДИ
Після мого видужання я починаю пам’ятати себе вже дитятей, не
міцним і жвавим, яким я зробився згодом, але тихим, лагідним,
незвичайно жалісливим, більшим боягузом і в той же час безупинно,
хоча повільно, уже читаючу дитячу книжку з картинками, за назвою
“Дзеркало чесноти”. Як і коли я вивчився читати, хто мене вчив і по
який методі — рішуче не знаю; але писати я вчився набагато пізніше й
якось дуже повільно й довго. Ми жили тоді в губернському місті Уфі й
займали величезний зубинский дерев’яний будинок, куплений моїм батьком, як я
після довідався, з аукціону за триста рублів асигнаціями. Будинок був оббитий тесом,
але не пофарбований; він стемнів від дощів, і вся ця громада мала дуже
сумний вид. Будинок стояв на косогорі, так що вікна в сад були дуже низки
від землі, а вікна з їдальні на вулицю, на протилежній стороні будинку,
піднімалися аршина три над землею; парадний ґанок мав більше двадцяти
п’яти сходів, і з його була видна ріка Біла майже у всю свою ширину. Дві
дитячі кімнати, у яких я жив разом із сестрою, пофарбовані по
штукатурці блакитним кольором, що перебували біля спальної, виходили віконцями в
сад, і посаджена під ними малина росла так високо, що на целую чверть
заглядала до нас у вікна, що дуже веселило мене й нерозлучного мого
товариша — маленьку сестрицю. Сад, втім, був хоча досить великий, але не
гарний: подекуди ягідні кущі смородини, аґрусу й барбарису, десятка
два — три худі яблуні, круглі квітники з нігтиками, шафранами й астрами, і
жодного великого дерева, ніякої тіні; але й цей сад доставляв нам
задоволення, особливо моїй сестриці, що не знала ні гір, ні полів, ні
лісів; я ж з’їздив, як говорили, більше п’ятисот верст: незважаючи на моє
хворобливий стан, велич крас божого миру непомітно лягало на
дитячу душу й жило без мого ведена в моїй уяві; я не міг
удовольствоваться нашим бедным міським садом і безупинно розповідав
моїй сестрі, як людина колишній, про різні чудеса, мною бачених; вона
слухала із цікавістю, спрямувавши на мене, повні напруженої уваги,
свої прекрасні вічка, у яких у той же час ясно виражався: “Братик, я
нічого не розумію”. Та й що мудрованого: оповідачеві тільки пішов п’ятий рік,
а слухачці — третій.Я сказав уже, що був боязкий і навіть боязкуватий; імовірно, тяжка й
тривала хвороба послабила, стоншила, довела до крайньої
сприйнятливості мої нерви, а може бути, і від природи я не мав хоробрості.
Перші відчуття страху оселили в мені оповідання няньки. Хоча вона властиво
ходила за сестрою моєї, а за мною тільки доглядала, і хоча мати строго
забороняла їй навіть розмовляти із мною, але вона іноді встигала повідомити
мені деякі звістки про бук, про домовиків і мерців. Я став боятися нічний
темряви й навіть удень боявся темних кімнат. У нас у будинку була величезна залу,
з якої двоє дверей вели у дві невеликі світлиці, досить темні, тому
що вікна з них виходили в довгі сіни, що служили коридором; в одній з
їх містився буфет, а інша була замкнена; вона ніколи служила робітником
кабінетом покійному батькові моєї матері; там були зібрані всі його речі:
письмовий стіл, крісло, шафа із книгами й проч. Нянька сказала мені, що там
бачать іноді покійного мого дідуся Зубина, що сидить за столом і
разбирающего паперу. Я так боявся цієї кімнати, що, проходячи повз неї,
завжди замружував ока. Один раз, идучи по довгим сіням, забувшись, я
глянув у віконце кабінету, згадав оповідання няньки, і мені почудилось, що
якийсь старий у білому шлафроке сидить за столом. Я закричав і впав в
непритомність. Матері моєї не було будинку. Коли вона відвертала і я розповів їй
про всім случившемся й про усім, чутому мною від няньки, вона дуже
розсердилася: наказала відімкнути дедушкин кабінет, увела мене туди,
тремтячого від страху, насильно й показала, що там нікого немає й що на
кріслах висіла якась білизна. Вона вжила всі зусилля розтлумачити мені,
що такі оповідання — дурниця й вигадки дурного неуцтва. Няньку мою вона
прогнала й кілька днів не дозволяла їй входити в нашу дитячу. Але
крайність змусила призвати цю жінку й знову приставити до нас;
зрозуміло, строго заборонили їй розповідати подібна дурниця й взяли з її
клятвена обіцянка ніколи не говорити про простонародні забобони й
повір’ях; але це не вилікувало мене від страху. Нянька наша була дивна
баба, вона була дуже до нас прив’язана, і ми із сестрою її дуже любили.
Коли неї заслали в людську і їй не дозволено було навіть входити в будинок, вона
прокрадалася до нас уночі, цілувала нас сонних і плакала. Я це бачив сам,
тому що один раз її пещення розбудили мене. Вона ходила за нами дуже
ретельно, але, по закоренілій упертості й неуцтву, не розуміла вимог
моєї матері й потихеньку робила їй всі всупереч. Через рік її зовсім
відіслали в село. Я довго тужив: я не вмів зрозуміти, за що маменька так
часто гневалась на добру няньку, і залишався в тім переконанні, що мати
просто її не любила.______________ Шлафрок (ньому.) — домашній халат.
Я всякий день читав свою єдину книжку “Дзеркало чесноти”
моїй маленькій сестриці, ніяк не догадуючись, що вона ще нічого не
розуміла, крім задоволення дивитися картинки. Цю дитячу книжку я знав
тоді напам’ять всю; але тепер тільки два оповідання й дві картинки із цілої
сотні залишилися в мене в пам’яті, хоча вони, проти інших, нічого особливого
не мають. Це “Вдячний лев” і “Сам себе хлопчик, що одягає,”. Я пам’ятаю
навіть фізіономію лева й хлопчика! Нарешті “Дзеркало чесноти” перестало
поглинати моя увага й задовольняти моїй дитячій цікавості, мені
схотілося почитати інших книжок, а взяти їх рішуче було ніде, тих
книг, які читывали іноді мій батько й мати, мені читати не дозволяли. Я
прийнявся було за “Домашній лікарський порадник Бухана”, але й це читання мати порахувала
чомусь для мого років незручним; втім, вона вибирала деякі місця й,
відзначаючи їхніми закладками, дозволяла мені їх читати; і це було справді
цікаве читання, тому що там описувалися всі трави, солі, корінь і
всі медичні зілля, про які тільки згадується в лікарському пораднику. Я
перечитував ці описи в пізнішому віці й завжди із задоволенням,
тому що все це викладено й перекладене на російську мову дуже толково й
добре.Благодійна доля незабаром послала мені несподівана нова насолода,
яке зробило на мене найсильніше враження й багато розширило
тодішнє коло моїх понять. Проти нашого будинку жив у власному ж будинку
С. И.Анічков, старий багатий холостяк, що слыли дуже розумним і навіть ученим
людиною; ця думка підтверджувалася тим, що він був колись посланий
депутатом від Оренбурзького краю у відому комісію, зібрану Екатериною
Другий для розгляду існуючих законів. Анічков дуже пишався, як
мені розповідали, своїм депутатством і сміло говорив про свої мовлення й
діях, що не принесли, втім, по його власному визнанню, ніякий
користі. Анічкова не любили, а тільки поважали й навіть прибаивались його
різкої мови й негнучкої вдачі. До мого батька й матері він благоволив і навіть
позичав грошей, яких просити в нього ніхто не сміливий. Він почув якось
від моїх батьків, що я хлопчик старанний і дуже люблю читати книжки, але
що читати нема чого. Старий депутат, будучи просвещеннее інших, природно,
був заступником усякої допитливості. На інший день раптом надсилає він
людини за мною; мене повів сам батько. Анічков, розпитавши гарненько, що
я читав, як розумію прочитане й що пам’ятаю, залишився дуже задоволений: велів
подати зв’язку книг і подарував мені… Про счастие!.. “Дитяче читання для серця
і розуму”, видане безгрошово при “Московських відомостях” Н. И.Новиковим.
Я так зрадів, що ледве не зі слізьми кинувся на шию старому й, не
пам’ятаючи себе, застрибав і побіг додому, оставя свого батька розмовляти з
Анічковим. Пам’ятаю, однак, прихильний і схвальний регіт хазяїна,
загремевший у моїх вухах і поступово вмовкало в міру мого видалення.
Боячись, щоб хто — небудь не відняв мого скарбу, я пробіг прямо через
покрову в дитячу, ліг у своє ліжечко, закрився пологом, розгорнув першу
частина — і забув всі мене навколишнє. Коли батько відвертав і зі сміхом
розповів матері все происходившее в Анічкова, вона дуже стривожилася,
тому що й не знала про моє повернення. Мене відшукали лежачого із книжкою.
Мати розповідала мені потім, що я був точно як божевільний: нічого не
говорив, не розумів, що мені говорять, і не хотів іти обідати. Повинні були
відняти книжку, незважаючи на гіркі мої сльози. Погроза, що книги віднімуть
зовсім, змусила мене удержатися від сліз, устати й навіть обідати. Після
обіду я знову схопив книжку й читав до вечора. Зрозуміло, мати поклала
кінець такому несамовитому читанню: книги замкнула у свій комод і видавала
мені по одній частині, і те у відомі, призначені нею, годинники. Книжок усього
було дванадцять, і ті не один по одному, а розрізнені. Виявилося, що це не
повне зібрання “Дитячого читання”, що складалося із двадцяти частин. Я читав
свої книжки із захватом і, незважаючи на розумну ощадливість матері, прочитав
усе з невеликим на місяць. У дитячому розумі моєму відбувся доконаний
переворот, і для мене відкрився новий мир… Я довідався в “міркуванні про
громі”, що таке блискавка, повітря, хмари; довідався утворення дощу й
походження снігу. Багато явищ у природі, на яких я дивився
безглуздо, хоча й із цікавістю, одержали для мене зміст, значення й
стали ще цікавіше. Мурахи, бджоли й особливо метелика зі своїми
превращеньями з яєчок у черв’яка, із черв’яка в хризаліду й нарешті з
хризаліди в гарного метелика — опанували моєю увагою й співчуттям; я
одержав непереборне бажання все це спостерігати своїми очами. Властиво
повчальні статті робили менш враження, але як забавляли мене
“смішний спосіб ловити мавп” і байка “про старого вовка”, якого всі