povnij zmist didus nekrasov n a chast 1 - Шкільний Всесвіт

ДІДУСЬ

(Присвячується Н — Ч — Е)

1

Раз у батька, у кабінеті,

Сашко портрет побачив,

Зображений на портреті

Був молодий генерал.

“Хто це? — запитував Сашко. –

Хто?..” — “Це дідусь твій”. — И відвернувся папаша, Низько поник головою. “Що ж не бачу його я?” Тато ні слова у відповідь. Онук, перед дідусем коштуючи, Зірко дивиться на портрет: “Тато, чого ти зітхаєш? Умер він… живий? говори!” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся”. — ” Те — Те… ти скажеш, дивися!..”

2

“Дідуся знаєш, мамаша?” –

Матері син говорить.

“Знаю”, — і за руку Сашко

Маму до портрета тягне,

Мама йде проти волі.

“Ти мені скажи про нього,

Мама! недобрий він, чи що,

Що я не бачу його?

Ну, дорога! ну, зроби

Милість, скажи що — небудь!” — “Ні, він і добрий і сміливий,

Тільки нещасний”. — На груди

Голову сховала мамаша,

Важко зітхає, тремтить –

И заридала… А Сашко

Зірко на діда дивиться:

“Що ж ти, мама, ридаєш,

Слова не хочеш сказати!” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся.

Краще підемо — ка гуляти…”

3

У будинку тривога більша.

Щасливі, світлі особою,

Заново будинок забираючи,

Шепотяться мама з батьком.

Як весела їхня бесіда! –

Син помічає, мовчить.

“Незабаром побачиш ти діда!” –

Сашку батько говорить…

Дідусем тільки й марить

Сашко, — не може заснути:

“Що ж він довго не їде?..” — “Друг мій! Далекий йому шлях!”

Сашко тужливо зітхає,

Думає: “Що за відповідь!”

От нарешті приїжджає

Цей таємничий дід.

4

Всі, уже давно чекаючи,

Зустріли старого раптом…

Благословив він, ридаючи,

Будинок, і сімейство, і слуг.

Пил обтрусив у порога,

Із шиї врочисто зняв

Образ розп’ятого бога

И, покрестившись, сказав:

“Днесь я з усім примирився,

Що потерпів на столітті!..”

Син перед батьком схилився.

Ноги обмив старому;

Білі кучері чесала

Дідусеві Сашина мати,

Гладила їх, цілувала,

Сашка кликала цілувати.

Правої рукою мамашу

Дід обхопив, а інший

Гладив рум’яного Сашка:

“Экой красавчик який!”

Дідуся пильним поглядом

Сашко розглядав, — раптом

Сльози в хлопчика градом

Заюшили, до дідуся онук

Кинувся: “Дідусь! де ти

Жив — пропадав стільки років?

Де ж твої еполети,

Що не в мундир ти одягнений?

Що на нозі ти приховуєш?

Поранена, чи що, рука?..” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся.

Ну, поцілунок старого!..”

5

Повеселів, оживився,

Радістю дихає весь будинок.

З дідусем Сашко здружився.

Вічно гуляють удвох.

Ходять лугами, лісами,

Рвуть волошки серед нив;

Дідусь древен роками,

Але ще бадьорий і гарний,

Зуби в дідуся цілі,

Хода, постава тверда,

Кучері пухнаті й білі,

Як срібло борода;

Стрункий, високого зросту,

Але як дитина дивиться,

Якось апостольски просто,

Рівне завжди говорить…

6

Вийдуть на берег похилий

До російської великої ріки –

Свище кулик злодійкуватий,

Тисячі лабетів на піску;

Барку ведуть бечевою,

Чу, бурлак голосу!

Рівна гладь за рекою –

Ниви, косовиці, ліси.

Легкої прохладою дме

З повільних, дрімаючих вод…

Дідусь землю цілує,

Плаче — і тихо співає…

“Дідусь! що ти роняєш

Великі сльози, як град?..” — “Виростеш, Сашко. довідаєшся!

Ти не засмучуйся — я радий…

7

Радий я, що бачу картину

Милу з дитинства очам.

Глянь — Ка на цю рівнину –

И полюби її сам!

Дві — Три садиби дворянських,

Двадцять — господніх церков,

Сто деревенек селянських

Як на долоні на ній!

У лісу череда пасеться –

Жаль, що скотинка дрібна;

Пісенька десь співається –

Жаль — неисходно гірка!

Ремство: “Подайте ж руку

Бєдним селянам скоріше!”

Тисячолітнє борошно,

Сашко, ти чи чуєш у ній?..

Треба, щоб були здорові

Вівці й коні їх,

Треба, щоб були корови

Толще московських купчих, –

Буде й у пісні відрада,

Замість унынья й борошн.

чиТреба?” — “Дідусь, треба!” — ” Те — Те! попомни ж, онук!..”

8

Озимини пишному всходу,

Кожній квіточці радий,

Дідусь хвалить природу,

Гладить селянських хлопців.

Перша справа в діда

Поговорити з мужиком,

Тягнеться довго бесіда,

Дідусь скаже потім:

“Незабаром вам буде не важко,

Будете вільний народ!”

И посміхнеться так чудно,

Радістю весь розцвіте.

Радість його розділяючи,

Стрибало серце в усіх.

Те — Те посмішка свята!

Те — Те чарівний сміх!

9

“Незабаром дадуть їм волю, –

Онукові старий зауважував: –

Тільки й потрібно народу.

Чудо я, Сашко, видал:

Горсточку росіян заслали

У страшну глухомань, за розкол,

Волю так землю їм дали;

Рік непомітно пройшов –

Їдуть туди комісари,

Глядь — вуж село коштує,

Риги, сараї, комори!

У кузні молот стукає.

Млин вибудують незабаром.

Уж запаслися мужики

Звіром з темного бору,

Рибою з вільної ріки.

Знову через рік побували,

Нове чудо знайшли:

Жителі хліб збирали

З колись марної землі.

Будинку одні лише хлопці

Так здоровенні пси;

Гусаки кричать, поросята

Тикають у корито носи…

10

Так поступово в піввіку

Виріс величезний посад –

Воля й праця людини –

Чудові диви творять!

Усе прийнялося, раздобрело!

Скільки там, Сашко, свиней,

Перед селищем біло

На полверсты від гусаків;

Як там оброблені ниви,

Як там рясні череди!

Високорослі, гарні

Жителі, бадьорі завжди,

Видно — ведеться копійка!

Бабу там пестить мужик:

У свято на ній душегрейка –

Із соболів комір!

11

Діти до віку в млості,

Кінь — хоч зараз на завод –

У кутому, міцному возі

Сотню пудів відвезе…

Ситі там коні — те, ситі,

Кожний там сите живе,

Тесом там хати — те криті,

Ну вуж зате й народ!

Взросшие у вдачах суворих,

Самі творять вони суд,

Рекрутів ставлять здорових,

Тверезо й чесно живуть,

Податі платять до строку,

Тільки ти їм не заважай”. — “Де ж те село?” — “Далеко, Ім’я їй: Тарбагатай, Страшна глухомань, за Байкалом… Так — Те, голубчик ти мій, Ти ще у віці малому, Згадаєш, як будеш великий…

12

Ну… а покуда подумай,

чиТе ти бачиш навкруги:

От він, наш орач похмурий,

З темною, убитою особою:

Постоли, лахміття, шапчонка,

Рвана збруя; ледь

Тягне козулю клячонка,

З голоду ледве жива!

Голодний трудівник вічний,

Голодний теж, божуся!

Агов! відпочинь — ка, серцевий!

Я за тебе потруджуся!”

Глянув селянин з переляком,

Панові плуг поступився,

Дідусь довго за плугом,

Піт отираючи, ходив;

Сашко за ним квапився,

Не встигав доганяти:

“Дідусь! де навчився

Ти так відмінно орати?

Точно мужик, керуєш

Плугом, а був генерал!” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся,

Як я працівником став!

13

Видовище нещасть народних

Нестерпно, мій друг;

Щастя розумів шляхетних

Бачити достаток навколо.

Нині легше народу:

Стих, причаївся в тіні

Пан, почувши волю…

Ну, а як у наші — те дні!

. . . . . . . . . . . . . .

Немов як вир, садибу

Кожний мужик об’їжджав.

Пам’ятаю жахливе весілля,

Піп уже кільця міняв,

Так на лихо помолиться

У церкву поміщик зайшов:

“Хто їм дозволив женитися?

Стій!” — і до попа підійшов…

Зупинилося венчанье!

З паном жарт поганий –

Віддав нахаба приказанье

У рекрути здати нареченого,

У дівочу — бідну Грушу!

И не суперечив ніхто!..

Хто ж має душу

Міг це винести?.. хто?.

14

Втім, не те ще було!

И не одні добродії,

Сік з народу давила

Підлих піддячих орда.

Що ні чиновник — користолюбець,

З метою видобутку в похід

Вийшов… а хто ворог?

Військо, скарбниця й народ!

Усім діставалося справно.

Страйк, порука навкруги:

Сміливі грабували явно,

Труси тягли тайкома.

Непроникної ночі

Морок над страною висів…

Бачив — имеющий очі

И за вітчизну болів.

Стогони рабів заглушаючи

Лестощами так свистом бичів,

Хижаків жадібна зграя

Загибель готовила їй…

15

Сонце не вічно сіяє,

Щастя не вічно везе:

Каждои країні наступає

Рано иль пізно черга,

Де ме Покірність тупа –

Дружна сила потрібна;

Гримне лихо фатальна –

Позначиться миттю країна.

Единодушье й розум

Усюди дадуть торжество,

Так не прийдуть вони разом,

Раптом не створиш нічого, –

Красномовним возэваньем

Не розігрієш рабів,

Не опроміниш пониманьем

Темних і грубих розумів.

Пізно! Народ пригноблений

Глухий перед загальним лихом.

Горі країні розореної!

Горі країні відсталої!..

Військо одне — не захист.

Та й військо, дитя,

Було в той час забито,

Лямку тягло крекчучи…”

16

Дідусь до речі солдата

Зустрів, вином почастував,

Поцілувавши як брата,

Ласкаво з ним говорив:

“Нині вам служба не тягар –

Лагідне начальство тепер…

Ну, а як у наше — той час!

Що ні начальник, то звір!

Душу забивати в п’яти

Правилом було тоді.

Як не трудися, недоліки

Знайде начальник завжди:

“Є в маршируванні старанье,

Стійка справна зовсім,

Тільки помітно дыханье…”

чиЧуєш?.. дихають навіщо!

17

А не задоволений парадом,

Лайка поллється рікою,

Зуби посиплються градом,

Поре, ганяє крізь лад!

З пеною в рота обрыщет

Весь переляканий полк,

Жертв покрупнее приищет

Остервенившийся вовк:

“Франтики! підлі, душі!

Під вартою згною!”

Слухав — имеющий вуха,

Думушку думав свою.

Лайка пострашней варти,

Куль і картечі страшней…

Хто ж, у кому честь не заснула,

Хто примирився б з нею?..” — “Дідусь! ти згадуєш

Страшне щось?.. скажи!” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся,

Честю завжди дорожи…

Дорослі люди — не діти,

Боягуз — хто сторицей не мстить!

Помни, що немає на світі

Непереборних образ”.

18

Дід замовчав і уныло

Голову звісив на груди.

” чиМало, друг мій, що було!.. Краще підемо відпочити”. Відпочинок недовгий у діда — Жити він не міг без праці: Гряди копав до обіду, Переплітав іноді; Увечері шилом, голкою Що — небудь жваво тачал, Пісень сумної й довгої Дідусь праця скорочувала. Онук не проронить ні звуку, Не відійде від стола: Новою загадкою для онука Дідова пісня була…

19

Співав він про славний похід

И о великій боротьбі;

Співав про вільний народ

И о народі — рабі;

Співав про пустелі безлюдних

И о залізних ланцюгах;

Співав про красунь дивовижних

З ангельським пещенням в очах;

Співав він про їх увяданьи

У дикій, далекій глухомані

И о чудесному влияньи

Люблячої жіночої душі…

Про Трубецьку й Волконську

Дідусь співав — і зітхав,

Співав — і тугою вавилонської

Келію свою оголошував…

“Дідусь, далі!.. А де ти

Пісеньку вызнал свою?

Ти повтори мені куплети –

Я їх мамаше проспіваю.

Ті імена поминаєш

Ти іноді по ночах…” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся –

Усе розповім тобі сам:

Де навчився я пенью,

З ким і коли я певал…” — “Ну! привчуся я до терпенью!” — Сашко уныло сказав…

20

Часто каталися влітку

Наші друзі в човнику,

З голосним, веселим привітом

Дід наближався до ріки:

“Здраствуй, красуня Волга!

З дитинства тебе я любив”. — “Де ж пропадав ти так довго?” — Сашко несміливо запитав. “Був я далеко, далеко…” — “Де ж?..” Задумався дід.

Хлопчик зітхає глибоко,

Вічний передбачаючи відповідь.

“Що ж, чи добре там було?”

Дід на дитину дивиться:

“Краще не запитуй, милий!

(Голос у діда тремтить.)

Глухо, безлюдно, безлюдно,

Степ напівмертва суцільно.

Важко, голубчик мій, важко!

По році звісточки чекаєш,

Бачиш, як витрачаються сили –

Кращі божі дарунки,

Близьким копаєш могили,

Чекаєш і своєї до пори…

Повільно танеш…” — “Що ж ти там, дідусь, жил?..” — “Виростеш, Сашко, довідаєшся!”

Сашко злізу упустив…

21

“Господи! слухати знудить!

“Виростеш!” — мати говорить,

Папочка любить, а мучить:

“Виростеш”, — теж повторює!

Те ж і дідусь… Повно!

Я вже виріс — дивися!..

(Став на лавочку челна.)

Краще тепер говори!..”

Діда цілує й гладить:

“Або ви всі заодно?..”

Дідусь із серцем не злагодить,

Б’ється як голуб воно.

“Дідусь, чуєш? хочу я

Все непременно довідатися!”

Дідусь, онука цілуючи,

Шепотить: “Тобі не зрозуміти.

Треба вчитися, мій милий!

Усе розповім, перегоди!

Пособерись — Ка ти із силою,

Зорче навкруги подивися.

Розумник ти, Сашко, а все — таки

Треба історію знати

И географію теж”. — ” чиДовго, дідусь, чекати?” — “Годик, іншої, як трапиться”. Сашко до мамаше біжить: “Мама! хочу я вчитися!” — Видали голосно кричить.

22

Час проходить. Справно

Учиться хлопчик усьому –

Знає історію славно

(Років уже десять йому),

Бойко на карті покаже

И Петербург, і Читу,

Краще великого розповість

Багато чого в російському побуті.

Дурн і злих ненавидить,

Бєдним бажає добра,

Пам’ятає, що чує й бачить…

Дід примічає: пора!

Сам же він часто хворіє,

Став йому потрібний милиця…

Незабаром вуж, незабаром довідається

Сашко сумне минуле…

30 липня — серпень 1870