povnij zmist denshhik i oficer garshin u m chast 1 - Шкільний Всесвіт

— Роздягнися! — сказав доктор Микиті, що нерухомо стояв, спрямувавши ока в невідому далеку крапку.Микита здригнувся й квапливо початків розстібатися. — Живей, братик! — нетерпляче крикнув доктор. — Бачиш, скільки вас тут.Він показав на юрбу, що наповнювала присутність. — Повертайся… очумел… — заговорив у допомогу йому унтер — офіцер, приставлений до мері.Микита заквапився, скинув сорочку й штани й залишився зовсім нагим. Немає нічого прекрасніше людського тіла, — безліч разів бути говорено кимсь, колись і десь; але якби той, хто в перший раз вимовив це виречення, жив у сімдесятих роках поточного сторіччя й побачила голого Микиту, він, напевно, взяв би свої слова назад.Перед присутністю по військовій повинності стояла низенька людина, з нерозмірне більшим животом, успадкованим від десятків поколінь предків, не евших чистого хліба, з довгими, млявими руками, постаченими величезними чорними й зашкарублими кистями. Його довгий незграбний тулуб підтримували дуже короткі криві ноги, а всю фігуру вінчала голова… Що це була за голова! Особистої кістки були розвинені зовсім на шкоду черепу; чоло вузьке й низький, ока, без брів і вій, тільки — но прорізувалися; на величезній плоскій особі сиротливо сидів малюсінький круглий ніс, хоча й задертий нагору, але не тільки що не надавав особі вираження зарозумілості, а навпроти, що робив його ще більш жалюгідним; рот, у противность носу, був величезний і представляв собою безформну щілину, навколо якої, незважаючи на двадцятилітній вік Микити, не сиділо жодного волоска. Микита стояв, похнюпивши голову, зрушивши плечі, повісивши батогами руки й поставивши ступні носками небагато усередину. — Мавпа, — сказав повненький живий полковник, військовий начальник, наклонясь до молодого й худому, з гарною бородою, члену земської управи. — Зроблена мавпа. — Чудове підтвердження теорії Дарвіна, — процідив член, на що полковник схвально помычал і звернувся до доктора. — Так що, звичайно, придатний! Хлопець здоровий, — сказав той. — Але тільки у гвардію не потрапить. Ха — ха — Ха! — добродушно й лунко закотився полковник; потім, звернися до Микити, додав спокійним тоном: — Через тиждень з’явися. Наступний, Парфен Семенов, роздягайся!Микита почав мешкотно одягатися, руки й ноги не слухалися його й не попадали туди, куди їм випливало. Він шепотів щось про себе, але що саме — мабуть, і сам не знав; він зрозумів тільки, що його визнали придатним до служби й що через два тижні його поженуть із будинку на кілька років. Тільки одне це й було в нього в голові, тільки одна ця думка й пробивалася крізь туман і заціпеніння, у якому він перебував. Нарешті він упорався з рукавами, оперезався й пішов з кімнати, де відбувався огляд. Старий років шістдесятьох п’яти, маленький, зовсім зігнутий, зустрів його в сінях. — Заголили? — запитав він.Микита не відповідав, і старий зрозумів, що заголили, і не став розпитувати. Вони вийшли з управи на вулицю. Був ясний, морозний день. Юрба мужиків і бабів, що приїхали з молоддю, стояла чекаючи. Багато хто тупцювали й ляскали руками; сніг хрумтів під постолами й чоботями. Пара валила від закутаних голів і маленьких кошлатих лошаденок; дим піднімався із труб містечка прямими високими стовпами. — Взяли, Іван, твого — те? — запитав старого дужий мужик у новій дублянці, великій баранячій шапці й гарним чоботям. — Взяли, Ілля Савельич, взяли. Захотів господь скривдити… — Що ж ти тепер робити будеш? — Що ж отут робити… Воля господня… Один у родині був помічник, і того немає…Іван розвів руками. — Тобі б його раніше всиновити, — переконливо сказав Ілля Савельич. — От хлопець і був би цілий. — Хто ж його знав! Нічого нам цього не відомо. Знову ж він у мене замісце сина, один працівник у родині… Думав так, що добродії вважать. “Нічого, говорить, неможливо, тому — закон такий”. Як же, ваше благородіє, говорю, закон, коли в нього дружина важка? Знову ж мені, говорю, ваше благородіє, одному неможливо… “Нічого, говорить, ми цього, дідок, не знаємо, а за законом, як є він сирота, одинак — должон на службу. Хто винуватий, говорить, що в нього дружина й син, ви б ще п’ятнадцятирічних вінчали”. Я йому ще сказати хотів, так він і слухати не став. Осерчал. “Відстань, говорить, отут і без тебе справи багато”… Що ти станеш робити… Божа воля! — Хлопець — Те він у тебе смирний. — Смирний так роботящий, і боже мій! Слова супротивного від нього не чув! Я, Ілля Савельич, так скажу: краще рідного він мені був. Те — Те й горі наше… Бог послав, бог і взяв… Прощайте, Ілля Савельич, вашого — те, мабуть, не шви дко оглянуть? — Як начальство!.. Але тільки мого придатним визнати не можна — хром. — Ваше щастя, Ілля Савельич. — Побійся ти бога, що ти городиш! Эко щастя, що син кульгавої вродився. — Що ж, Ілля Савельич, воно до кращого виходить: все — таки будинку хлопець залишиться. Прощайте, будьте здорові. — Прощай, брат… Що ж ти должок — те, забуваєш, що ль? — Ніяк неможливо, Ілля Савельич, тобто — от як, ніяк не можна! Уже ви малість пообождите. Горе — Те в нас таке! — Ну, добре, добре, поговоримо ще. Прощай, Іван Петрович. — Прощайте, Ілля Савельич, будьте здорові.Микита в цей час відв’язав від тумби кінь; вони з названим батьком сіли в сани й поїхали. До їхнього села було верст п’ятнадцять. Лошаденка жваво бігла, збиваючи копитами грудки снігу, які на лету розсипалися, обдаючи Микиту. А Микита влігся біля батька, загорнувшись у сіряк, і мовчав. Старий разів зо два заговорив з ним, але він не відповів. Він точно застиг і дивився нерухомо на сніг, начебто ища в ньому крапку, забуту їм у кімнатах присутності.Приїхали, увійшли в хату, сказали. Родина, що складалася, крім чоловіків, із трьох бабів і трьох дітей, що залишилися від померлі торік сина Івана Петровича, початку вити. Парасковья, Нікітіна дружина, сомлела. Баби вили целую тиждень.Як пройшов цей тиждень для Микити — відомо одному богові, тому що він увесь час мовчав, зберігаючи на своїй особі те саме застигле вираження покірного розпачу.Нарешті все був кінчено — Іван звіз новобранця в місто й здав його на збірний пункт. Через два дні Микита з партією новобранців крокував по заметах великої дороги в губернське місто, де стояв полк, у який він був призначений. Одягнено він був у новий коротенький кожушок, у шаровари з товстого чорного сукна, нові валянки, шапку й рукавиці. У його торбинці, крім двох змін білизни й пирогів, лежала ще ретельно загорнена в хустку карбованцевий папірець. Всім цим наділив свого приймака Іван Петрович, що вблагав Іллю Савельича дати йому ще в борг, щоб обрядити Микиту на службу.Микита виявився найгіршим молодим солдатом. Дядько, якому його віддали для первісного навчання, був у розпачі. Незважаючи на всілякі напоумлення, що робляться їм Микиті, у числі яких деяку роль грали потиличники й ляпаси, його учень ніяк не міг цілком осягнути навіть нехитру премудрість сдваиванья рядів. Фігура Микити, убраного в солдатське плаття, була сама жалюгідна; у фронті те в нього випинався живіт, те, підбираючи його, він видавався вперед всіма грудьми, нахиляючись всім тілом і ризикуючи шльопнутися особою об землю. Як не билося начальство, воно не могло зробити з Микити навіть самого посереднього фронтовика. На ротних ученьях командир, разругав Микиту, розпікав взводного унтер — офіцера, а взводний стягував з того ж Микити. Стягнення складалося в призначенні на днювання не в чергу. Незабаром, однак, унтер — офіцер догадався, що зайве днювання було для Микити не покаранням, а задоволенням. Він був прекрасний працівник, і виконання обов’язків днювального, що складалися в носку дров і води, топленню печей і, головним чином, у змісті казарм у чистоті, тобто в безперервному човганні мокрою шваброю по підлозі, було йому по душі. Під час роботи на ньому принаймні не лежало обов’язку думати, як би не збитися й не повернутися ліворуч, коли командують праворуч, і, крім того, він почував себе зовсім вільним від страшних питань по велемудрій науці, називаної в солдатів словесністю: “Що є солдат?”, “Що є прапор?” Микита дуже добре знає, що таке солдат і що такий прапор; він готовий із усілякою ретельністю виконувати свої солдатські обов’язки й, імовірно, віддав би життя, захищаючи прапор; але викласти по^ — книжковому, докладно, як вимагає того словесність, що такий прапор, — вище його сил. — Прапор є, що тхорові… хоруг… — белькоче він, намагаючись як можна більше витягнути в струнку своє незграбне тіло, піднявши підборіддя догори й моргаючи позбавленими вій століттями. — Дурень! — кричить сухотний унтер — офіцер, що навчає словесності. — Що ви, аспіди, із мною робите?.. Чи довго мені з вами мучитися, ідоли ви, мужиче сиволапе? Тьфу! Який раз тобі повторювати треба? Ну, говори за мною: прапор є священна корогва…Микита не може повторити навіть цих чотирьох слів. Грізний вид унтер — офіцера і його лемент діють на нього приголомшуючим образом; у вухах у нього дзенькає; в очах стрибають прапори й іскри; він не чує мудрованого визначення прапора; його губи не рухаються. Він коштує й мовчить. — Говори ж, чорт тебе візьми; прапор є священна корогва… — Прапор… — Ну?.. — Хорюг… — продовжує Микита. Голос його тр емтить, на очах сльози. — Є священна корогва, — кричить розлютований унтер — офіцер. — Священна, котра…Унтер — офіцер бігає з кута в кут, плює й лається. Микита стоїть на тім же місці й у тій же позі, стежачи очами за розсердженим начальником. Він не обурений лайкою й образами й тільки всею душою горює про свою нездатність “заслужити” начальству. — На три днювання не в чергу! — говорить упалим голосом искричавшийся, змучений унтер — офіцер, і Микита дякує богові, избавившего його, хоч на час, від ненависної “словесності” і ученья.Коли начальство помітило, що покарання, що накладається їм на Микиту, не тільки не заподіює йому прикрості, а навіть радує радість — Микита почав сидіти під арештом. Нарешті, испробовав всі засоби для виправлення нещасного, на нього махнули рукою. — З Івановим, ваше благородіє, нічого не поробиш, — говорить майже щодня на ранковій доповіді ротному командирові фельдфебель. — З Івановим?.. Так, так… Що ж він таке робить? — відповідає капітан, що сидить у халаті, з папироскою, і чай, що присьорбує, зі склянки в мельхіоровому підскляннику. — Нічого, ваше благородіє, не робить, людина він смирний, тільки поняття в нього ні до чого немає. — Спробуй як — небудь, — говорить ротний, задумливо випустивши з рота колечко тютюнового диму. — Пробували, ваше благородіє, так нічого не виходить. — Ну, так що ж мені з ним робити? Адже погодься, Житков, я не бог. А? Ну, дурень, так що ж з ним поробиш?.. Ну, ступай. — Щасливо залишатися, ваше благородіє. Нарешті ротному набридло вислухувати щодня скарги фельдфебеля на Микиту. — Відстань ти зі своїм Івановим! — крикнув він. — Ну, не виводь його на ученье, плюнь на нього. Зроби з ним, що хочеш, тільки не лізь із ним до мене…Фельдфебель спробував було влаштувати переклад Микити Іванова в нестройову роту, але там і без того було багато людей. Віддати його в денщики теж не вдалося, тому що у всіх офіцерів денщики вже були. Тоді на Микиту навалили чорну роботу, залишивши всі спроби зробити з нього солдата. Так він прожив рік, доти, поки в роту не був призначений новий субалтерн — офіцер, прапорщик Стеблинок. Микиту віддали до нього “постійним вістовим”, тобто попросту денщиком.Олександр Михайлович Стеблинок, новий хазяїн Микити, був дуже добрий парубок, середнього росту, з голеним підборіддям і чудово витягнутими, як гострі палички, вусами, яких він іноді не без задоволення злегка стосувався левою рукою. Він тільки що скінчив курс юнкерського училища, не виявивши протягом перебування в ньому особливої пристрасті до наук, але зате в досконалості пізнавши стройову службу. Він був зовсім щасливий у своєму справжнім положенні. Два роки, проведені в училище на казенному змісті, під строгим наглядом начальства, зроблене відсутність знайомих, де можна було б відпочити у святкові дні від казарменого життя училища, ні копійки власних грошей, за допомогою яких він міг би доставити собі яка — небудь розвага, — все це занадто стомило його. І тепер, побачивши себе офіцером, людиною, що одержує до сорока рублів на місяць змісту, що має команду над полуротою солдат і в повнім своєму розпорядженні денщика, він поки не бажав нічого більше. “Добре, дуже добре”, — думав він, засипаючи, і, прокидаючись, насамперед згадував, що він уже не юнкер, а офіцер, що йому вже не треба негайно ж підхоплюватися з постелі й одягатися, під побоюванням наганяючи від чергового офіцера, а можна ще повалятися, поніжитися й викурити цигарку. — Микита! — кричить він.Микита, у полинялій рожевій ситцевій сорочці, у чорних сукняних штанях і невідомо де добутих їм старих глибоких гумових калошах на босу ногу, з’являється у дверях, що ведуть із єдиної кімнати квартири Стебелькова в передню. — Холодно сьогодні? — Не можу знати, ваше благородіє, — робко відповідає Микита. — Мабуть подивися й скажи мені.Микита негайно відправляється на мороз і по закінченні мінути знову є у дверях передньої. — Дуже холодно, ваше благородіє. — Вітер є? — Не можу знати, ваше благородіє. — Дурень, як же ти не можеш знати? Адже був надворі… — Надворі нетути, ваше благородіє. — “Нетути, нетути”!.. Мабуть на вулицю!Микита йде на вулицю й приходить із доповіддю, що “вітер здоровий”. — Ученья не буде, ваше благородіє, Сидоров казав, — насмілюється доповнити він. — Добре, ступай, — говорить Олександр Михайлович.Він свертывается в грудку, натягає на себе тепла байкова ковдра й у напівдрімоті починає мріяти під тріск яскраво палаючої грубки, затопленої Никитою. Юнкерське життя представляється йому якимось неприємним сном. “Адже от як недавно це було: б’є барабан над самим вухом, підхоплюєшся, тремтиш від холоду…” За цими спогадами встають інші, теж не дуже приємні. Бідність, жалюгідна обстановка дрібних чиновників, завжди похмура мати, висока худа жінка зі строгим вираженням на худій особі, постійно точно що нібито говорили: “будь ласка, я не дозволю всякому ображати мене!” Купа братів і сестер, сварки між ними, скарги матері на долю й лайку між нею й батьком, коли він був п’яним… Гімназія, у якій було так важко вчитися, незважаючи на всі старання; товариші, що переслідували його й невідомо з якої причини называвшие назвою, що его вкрай образливим — “селедкою”; невитриманий іспит з російської мови; важка, принизлива сцена, коли він, виключений з гімназії, прийшов додому весь у сльозах. Батько спав на клейончастому дивані п’яний, мати возилася в кухні в грубки, готовлячи обід. Увидя Сашка, що входить із книжками й у сльозах, вона зрозуміла, що трапилося, і накинулася на хлопча з лайками, потім кинулася до батька, розбудила його, втолкувала йому, у чому справа, і батько побила хлопчика.Саше було тоді п’ятнадцять років. Через два роки він надійшов на правах вольноопределяющегося у військову службу, а до двадцяти років був уже самостійною людиною, прапорщиком піхотного полку…”Добре, — думається йому під ковдрою. — Сьогодні ввечері в клуб… танці…”И представляється Олександрові Михайловичу залу офіцерського клубу, повна світла, жари, музики й панянок, які сидять цілими клумбами уздовж стін і тільки чекають, щоб спритний молодий офіцер запросив на трохи турів вальсу. І Стеблинок, клацнувши каблуками (“жаль, чорт візьми, шпор немає!”), спритно изгибается перед хорошенькою майорскою дочкою, граціозно розвісивши руки, говорить: “permettez” [Дозвольте (фр.)], і майорська дочка кладе йому ручку біля еполета, і вони несуться, несуться…”Так, це не те, що — оселедець. І як нерозумно; ну чому я оселедець? От ті — те, не оселедця, там де — небудь на першому курсі в університеті сидять, голодують, а я… І чого це вони неодмінно в університет? Покладемо, що платні судовий слідчий або доктор одержує побільше мого, але адже скільки часу потрібно домагатися… і все на свій рахунок живи. Чи та справа в нас: тільки надійди в училище, а там уже сам поїдеш; якщо будеш добре служити, то можна й до генерала… Ух, тоді задав би я!..” Олександр Михайлович і сам не висловив собі, кому б саме він задав, але спогад про “не оселедці” у цю мить мигнуло в нього в душі. — Микита, — кричить він, — чай у нас є? — Ніяк ні, ваше благородіє, весь вийшов. — Сходь, візьми восьмушку.Він дістає з — під подушки новенький гаманець і дає Микиті гроші. Микита йде за чаєм. Олександр Михайлович продовжує свої міркування,і поки Микита повернувся із чаєм, пан уже встиг знову заснути. — Ваше благородіє, ваше благородіє! — шепотить Микита. — Що? А? Приніс? Добре, я зараз устану… Давай одягатися.Олександр Михайлович ні будинку, ні в училище ніколи не одягався інакше, як сам (крім, зрозуміло, дитячого віку), але одержавши у своє розпорядження денщика, він у два тижні зовсім розучився надягати й знімати плаття. Микита натягає на його ноги носки, чоботи, допомагає надягати штани, накидає йому на плечі літню шинель, що служить замість халата. Олександр Михайлович, не вмиваючись, сідає пити чай.Приносять літографований наказ по полку, і Стеблинок, прочитуючи його від першого рядка до останньої, із задоволенням бачить, що його черга йти у варту ще далеко. “А це ще що за новини?” — думає він, читаючи:”У видах підтримки рівня знань панів офіцерів, пропоную штабс — капітанові Ермолину й поручикові Петрову 2 — му з майбутнього тижня почати читання лекцій — першому по тактиці, а другому по фортифікації. Про час читання, що має відбуватися в залі офіцерських зборів, буде мною оголошено особливим по полку наказом”.”Ну, от уже це бог знає що: ходити слухати тактикові так фортифікацію! — думає Олександр Михайлович. — Мало вони в училищі набридли! Та й нічого нового не скажуть, будуть читати по старих записках…”Прочитавши наказ і скінчивши пити чай, Олександр Михайлович наказує Микиті забрати самовар і сідає набивати цигарки, продовжуючи нескінченні міркування про своє минуле, сьогодення й майбутнє, що обіцяє йому якщо не генеральські, жирні, то принаймні штаб — офіцерські, густі еполети. А коли всі цигарки набиті, він лягає на постіль і читає “Ниву” за минулий рік, розглядаючи давно вже переглянуті картинки й не пропускаючи ні одного рядка тексту. Нарешті від довгого лежанья й чтенья “Ниви” у нього по

чинає каламутити в голові. — Микита! — кричить він.Микита підхоплюється з постеленої на підлозі передньої в грубки шинелі, що служить йому постіллю, і кидається до пана. — Подивися, котра година… Ні, краще дай мені сюди годинники.Микита дбайливо бере зі стола срібні годинники з ланцюжком з нового золота й, подавши їхньому панові, знову віддаляється в передню на свою шинель…”Половина другого… Чи не час іти обідати?” — думає Стеблинок, заводячи годинники бронзовим ключиком, що він тільки що придбав і в голівці якого вставлена маленька фотографічна картинка, видима в збільшеному виді, якщо розглядати неї на світло. Олександр Михайлович дивиться картинку, прищуливши ліве око, і посміхається. “Які славні штучки нині роблять, право! І як ухитряются… у такому маленькому виді? — приходить йому в голову. — Однак потрібно йти…” — Микита! — кричить він. Микита з’являється. — Давай умиватися.Микита приносить у кімнату нефарбований табурет з поставленої на ньому балією з рукомийником. Олександр Михайлович починає вмиватися. Ледве тільки стосується його рук крижана вода, він скрикує: — Скільки разів я тобі, дурень, говорив, щоб ти залишав воду на ніч у кімнаті! Адже этак народжу заморозиш… дурень…Микита мовчить у повній свідомості провини й ретельно підливає воду на долоні пана, що розсердився. — Сюртук вичистив? — Точно так, ваше благородіє, вичистив, — говорить Микита й подає панові новенький сюртук, що висів на спинці стільця, із блискучими золотими погонами, прикрашеними цифрою й однією срібною зірочкою.Перш ніж надягти його, Олександр Михайлович уважно розглядає темно — зелене сукно й знаходить пушинку. — Це що таке? Це хіба значить чистити? Так ти виконуєш свої обов’язки? Пішов, дурень, почисть ще.Микита йде в передню й починає витягати із щітки, за допомогою сюртука, звуки, відомі за назвою шурханья. Стеблинок, за допомогою складного дзеркала в жовтій дерев’яній оправі й pommade hongroise [угорської помади (фр.)], починає доводити свої вуси до можливої досконалості. Нарешті вуси наведені в повний порядок, а шурханье в передньої усе ще триває. — Давай сюртук, не до другого ж пришестя будеш ти його чистити… Ще спізнишся через тебе, дурень…Він уважно защібає сюртук, потім надягає шаблю, калоші, шинель і виходить на вулицю, гримлячи піхвами по мерзлих дошках тротуару.Інша частина дня проходить в обіді, читанні “Російського інваліда”, розмовах з товаришами про службу, виробництво, зміст; увечері Олександр Михайлович відправляється в клуб і мчиться “у вихрі вальсу” з майорською дочкою. Він вертається додому пізно ввечері, втомлений, з легким сп’янінням від декількох чарочок, випитих під час вечора, але задоволений… Життя різноманітиться тільки навчаннями, вартами, улітку таборами, іноді маневрами й рідко лекціями по фортифікації й тактиці, яких не можна не відвідувати. І тягнеться вона роки, не залишаючи на Стебелькове ніяких слідів; тільки колір особи змінюється, так лысинка починає пробиватися, так замість однієї зірочки на погонах з’являються дві, потім три, потім чотири…Що ж робить у цей час Микита? А Микита большею частиною лежить на своїй шинельці в грубки, підхоплюючись на невпинні вимоги пана. Ранком у нього досить роботи: потрібно затопити пекти, поставити самовар, принести води, вичистити чоботи, плаття, одягти пана, коли встане, вимести кімнату, прибрати неї. (Правда, останнє не вимагає багато часу: всі меблі в кімнаті складається з ліжка, стола, трьох стільців, етажерки й валізи.) Все — таки таки є для Микити хоч примара справи. По відходу пана починається нескінченний день, що складається майже в обов’язковому ничегонеделанье, і переривається тільки походом у казарму за обідом з ротної кухні. Живучи ще в казармі, Микита навчився небагато чеботарить: класти заплатки, підкидати підметки, набивати підбори; переселившись до Стебелькову, він здумав було продовжувати своє ремесло, ховаючи мішок за двері в сінях, як тільки лунав стукіт у двері. Пан, кілька днів що зауважував, що в передній сильно пахне чорним товаром, дошукався причини заходу й задав Микиті жорстоку нагінку, після чого наказав, “щоб цього ніколи не було”. Тоді Микиті залишилося тільки лежати на своїй шинельці й думати. І він лежав на ній і думав цілі вечори, засипаючи під кінець до тої мінути, коли лунав стукіт у двері, возвещавший прихід пана; Микита роздягав його, і незабаром маленька квартирка поринала в морок; офіцер і денщик спали.Гуде й завиває вітер, б’є пластівцями сніг у вікно. І здається він сплячому прапорщикові Стебелькову гром