povnij zmist chudik shukshin u m - Шкільний Всесвіт

Дружина називала його — Чудик. Іноді ласкаво.Чудик володів однією особливістю: з ним постійно що — небудь траплялося. Він не хотів цього, страждав, але раз у раз влипав у які — небудь історії — дрібні, втім, але прикрі.От епізоди однієї його поїздки.Одержав відпустку, вирішив з’їздити до брата на Урал: років дванадцять не бачилися. — А де блешня така… підвид^ — підвид — на — підвид битюря?! — репетував Чудик з комори. — Я звідки знаю? — Так от же все отут лежали! — Чудик намагався строго дивитися круглими синювато — білими очами. — Всі отут, а цієї, чи бачите, немає. — На битюря схожа? — Ну, щуча. — Я її, видно, зажарила помилково.Чудик якийсь час мовчав. — Ну, і як? — Що? — Смачна? Ха — ха — Ха!.. — Він зовсім не вмів гострити, але йому жахливо хотілося. — Зубки — Те цілі? Вона ж — дюралева!…..Довго збиралися — до напівночі.А рано ранком Чудик крокував з валізою по селу. — На Урал! На Урал! — відповідав він на питання: куди це він зібрався? Провітритися треба! — При цьому кругла м’ясиста особа його, круглі очі виражали найвищою мірою нікчемне відношення до далеких доріг — вони його не лякали. — На Урал!Але до Уралу було ще далеко.Поки що він благополучно доїхав до районного міста, де стояло йому взяти квиток і сісти на поїзд.Часу залишалося багато. Чудик вирішив поки накупити подарунків племяшам — цукерок, пряників… Зайшов у продовольчий магазин, прибудувався в чергу. Поперед нього стояв чоловік у капелюсі, а поперед капелюха — повна жінка з фарбованими губами. Жінка неголосно, швидко, гаряче говорила капелюху: — Представляєте, наскільки треба бути грубою, безтактною людиною! У нього склероз, добре, у нього вже сім років склероз, однак ніхто не пропонував йому йти на пенсію. А цей — без року тиждень керує колективом — і вже: “Може, вам, Олександр Семеныч, краще на пенсію?” Нах — Хал!Капелюх підтакував. — Так, так… Вони такі тепер. Подумаєш, склероз. А Сумбатыч?.. Теж останнім часом текст не тримав. А ця, як її?..Чудик поважав міських людей. Не всіх, правда: хуліганів і продавців не поважав. Побоювався.Підійшла його черга. Він купив цукерок, пряників, три плитки шоколаду. І відійшов у сторонку, щоб укласти все у валізу. Розкрив валізу на підлозі, став укладати… Щось глянув на підлозі — те, а в прилавка, де черга, лежить у ногах у людей пятидесятирублевая папірець. Отака зелена дурочка, лежить собі, ніхто її не бачить. Чудик навіть затремтів від радості, очі зайнялися. Поспіхом, щоб його не випередив хто — небудь, став швидко міркувати, як би повеселее, поостроумнее сказати цим, у черзі, про папірець. — Добре живете, громадяни! — сказав він голосно й весело.На нього оглянулися. — У нас, наприклад, такими папірцями не шпурляються.Отут всі небагато поволновались. Це адже не трійка, не п’ятірка — п’ятдесят рублів, полмесяца працювати треба. А хазяїна папірця — немає.”Напевно, той, у капелюсі”, — догадався Чудик.Вирішили покласти папірець на видне місце на прилавку. — Зараз прибіжить хто — небудь, — сказала продавщиця.Чудик вийшов з магазина в приятнейшем настрої. Усе думав, як це в нього легко, весело вийшло: “У нас, наприклад, такими папірцями, не шпурляються!” Раптом його точно жаром усього обдало: він згадав, що точно такий папірець і ще двадцатипятирублевую йому дали в ощадкасі будинку. Двадцатипятирублевую він зараз розміняв, пятидесятирублевая повинна бути в кишені… Сунувся в кишеню — немає. Туди — Сюди — немає. — Моя був папірець — те! — голосно сказав Чудик. — Мати твою так — те!.. Моя папірец — те.Під серцем навіть якось задзвеніло від горя. Перший порив був піти й сказати: “Громадяни, мій папірець — те Я їх дві одержав в ощадкасі — одну двадцатипятирублевую, іншу полусотельную. Одну, двадцатипятирублевую, зараз розміняв, а іншої — немає”. Але тільки він представив, як він приголомшить всіх цією своєю заявою, як подумають багато хто “Звичайно, раз хазяїна не найшлося, він і вирішив привласнити”. Ні, не пересилити себе — не простягнути руку за проклятим папірцем. Можуть ще й не віддати. — Так чому ж я такий є — те? — уголос гірко міркував Чудик. — Що тепер робити?..Треба було вертатися додому.Підійшов до магазина, хотів хоч видали подивитися на папірець, постояв у входу… І не ввійшов. Зовсім боляче стане. Серце може не витримати.Їхав в автобусі й неголосно лаявся — набирався духу стояло пояснення із дружиною.Зняли із книжки ще п’ятдесят рублейчудик, убитий своєю незначністю, що йому знову роз’ясняла дружина (вона навіть пари раз стукнула його шумівкою по голові), їхав у поїзді. Але поступово гіркота проходила. Миготіли за вікном лі